0
Три історії українських заробітчанок, які повернулися додому через карантин
Photo by Yolanda Sun on Unsplash
Повернення українців із заробітків до нашої держави — один із важливих пунктів у стратегії Володимира Зеленського. Він неодноразово говорив про це в своїй інавгураційній промові, у відеозверненнях, а останнім часом особливо активно — в період пандемії коронавірусу, коли весь світ закрився на карантин і частина заробітчан дійсно вирішила пересидіти його на батьківщині.
За даними Українського уряду, з березня в Україну з закордону повернулися близько двох мільйонів заробітчан. Причин багато — у когось закінчилася віза, хтось втратив роботу. Проте президент доручив зробити все, щоб робітники знайшли роботу вдома. Для цього прем’єр анонсував програми підтримки: для заробітчан пообіцяли створити нові робочі місця, зокрема залучити до дорожнього будівництва і платити на перших порах від 6000 до 8000 грн.
Проте після декількох місяців карантину, коли зароблені заощадження закінчуються, заробітчани готуються знову пакувати валізи, а не шукати роботу в Україні.
Історія Наталії
Уродженка Прикарпаття 48-річна Наталія вже понад 10 років працює в Італії. За цей час змогла придбати дітям дві квартири у місті, влаштувати сина на роботу, зробити ремонти та загалом поставити дітей на ноги.
«Коли мене покинув чоловік, зарплати, яку отримувала на той час, вистачало лише на їжу і то не завжди. Я заганялася на декількох роботах. І тут двоюрідна сестра запропонувала поїхати на роботу в Італію на її місце. Робота полягала у догляданні за старшою жінкою. І я вирішила спробувати. Залишила дітей на бабцю», — ділиться жінка тим, як опинилася закордоном.
Наталія
«Найважче було пояснити, чому мама їде так далеко і так надовго. Інтернету у нас тоді не було. Телефонувала дітям раз у тиждень і щоразу плакала. І щоразу чула по той бік «мамцю, коли ти будеш»
Наталія розповідає, що на початку робота була складною. Не фізично, а психологічно. Жінка, яку вона доглядала, була хворою і взагалі не сприймала її. Завжди кричала, спеціально перекидала тарілку з їжею на підлогу. Коли бабця нарешті засинала, Наталія закривалася у ванній кімнаті і плакала. Плакала і уявляла той день, коли нарешті обійматиме своїх дітей.
«Але зрештою наступна моя робота не була складною проти попередньої. Мені потрібно було, так би мовити, «розважати» італійську бабцю. Ходити гуляти, читати книжки, розмовляти з нею. І за це я отримувала понад тисячу євро в місяць. В Україні на державній роботі я не заробила б такої суми і за рік часу», — порівнює пані Наталія.
Наталія шкодує, що не мала змоги побачити, як донька пішла в перший клас і як син закінчив школу. Вона втратила понад десять років їхнього життя, але купила квартири, поставила на ноги.
«Карантин змусив нас повернутися додому. Я, звісно, дуже рада цьому, адже нарешті побула з сім’єю. Поралася біля хати, привела дім до порядку. Проте гроші швидко почали закінчуватися. Треба повертатися назад. Спробувала підзаробляти під час карантину. Але коли працюю тут і докладаю такі ж зусилля, а отримую триста гривень за день… Я зрозуміла, що залишатися в Україні немає сенсу. Перспектив розвитку немає. Чи то лишень для мене так? Бог його зна. Залишається лише чекати коли ситуація трошки зміниться і можна буде знову спокійно їхати на заробітки. А поки я насолоджуюся часом із дітьми»
Якби Наталія була в Італії, коли там запровадили карантин, мала б шанс на легальну працю. Адже в травні через епідемію італійська влада оголосила чергову амністію для заробітчан, які в’їхали в країну до 8 березня 2020.
Італійські урядовці передбачали, що отримати дозвіл на проживання, доступ до медичних і державних послуг зможуть 260 тисяч мігрантів, які працювали в агросекторі і домашньому господарстві.
Для цього заробітчани чи роботодавці могли подати заявку до середини липня. За кожного працівника роботодавець мав би сплатити певну суму й укласти трудовий договір.
За даними посольства України в Італії, 2019 року з посвідками на проживання там перебували 239 тисяч українців. 78,8% із них – жінки, середній вік яких 46 років. Ці цифри не враховують нелегальних мігрантів.
Експерт Сергій Ніжинський, Секретар Кабінету Міністрів України, ділиться думками стосовно проблеми трудової міграції українців:
«Основна проблема полягає не в тому, що закордоном більше платять. Основна проблема — несприйняття державної системи в Україні, відсутність простих речей: зарплата не в конверті, захист праці, соціальне страхування, чіткі та жорсткі правила з системою заохочень та штрафів. Банальне пересування до робочого місця не маршруткою, а публічним транспортом та страхування роботодавця з корпоративною етикою та білою зарплатою дає відчуття турботи за працівника, який віддячує своєю роботою»
Історія Марії
Буковинка Марія розповідає, що змушена була поїхати закордон майже одразу після народження сина. Їхня сім’я на той час будувалася, зарплату затримували місяцями.
Марія
«Першим поїхав чоловік на будівництво у Польщу. Оскільки майже всі його гроші ми витрачали на будматеріали, я вирішила, що треба також їхати. Розпитала знайомих, ті перетелефонували своїм роботодавцям, і так я отримала роботу у Празі. Я працювала і досі працюю прибиральницею у місцевому готелі. Стабільно отримую майже тисячу доларів у місяць. Про таку зарплату в Україні навіть не варто мріяти», — розповідає жінка.
Марія з сім’єю змогли завершити будівництво, відкрили свою «точку» на ринку. Чоловік торгує, а жінка і далі їздить за кордон. Вони вважають, що це хороша фінансова підтримка та стабільність їхнього сімейного бізнесу.
«Через ситуацію в світі, пов’язану з коронавірусом, я змушена була повернутися в Україну. Роботи не було ні там, ні тут. Торгівля призупинилася, гроші проїли. Як піднімати знову наш маленький бізнес, не уявляю. Скоріше за все треба буде не один місяць просидіти в Празі, щоб заробити гроші на закупівлю товару»
Проте Марії вдалося провести з користю час на карантині.
«Поки я була вдома, то треба ж було себе чимось зайняти. Я дивилася відеоуроки на ютубі і так навчилася вишивати. Уявляєте? Моя мати оцінила, сказала, що маю досить непогані успіхи. Тому тепер частинка нашого товару на ринку поповниться моїми роботами»
Історія Лілії
Медична сестра Лілія із Прикарпаття майже половину свого життя присвятила медицині. Допоки обставини не змусили її вирушити на заробітки.
Лілія
«Я понад 20 років працювала у сфері медицини. Змушена була звільнитися після того, як нам майже 4 місяці не виплачували зарплату, бо у держави не було коштів, як нам це пояснювали. А жити за щось треба було. Молодша донька вступила до університету. Плата за навчання, гуртожиток… А ще треба одягнутися, їсти щось щодня. Ми порадилися з чоловіком і вирішили, що спробую поїхати на яблука в Польщу. Робота не з легких, але коли приїхала додому із солідною сумою, в думках було лише порівняння із зарплатою медичної сестри, яку я отримувала, а відтак зовсім не отримувала на Україні»
Жінка розповідає, що дуже шкодує, що покинула медицину, адже це було її улюбленою справою. Проте бажання повертатися і працювати в Україні зовсім не має.
«Звичайно сумно, що немає сім’ї поруч. А час летить дуже швидко. Діти виростають. Найбільше відчуваю тугу за Україною у день якогось свята, чи то день народження когось із рідних, чи Великдень. Додому дуже хочеться тоді. Думками я за столом у гостях у мами, де зібралася вся родина. Дуже шкода, що в нас така держава і депутати, що можливості розвитку у нашій країні дуже мізерні».
Як і попередніх наших героїнь, повернутися в Україну змусив карантин.
«Через ковід повернулася додому. Роботи там не було. Та і тут теж. Гроші закінчувалися. Було дуже важко. Думали з чоловіком, що не протягнемо. І коли впровадили пом’якшення карантинних заходів, почали відкривати заклади їжі, я влаштувалася помічницею кухаря».
Жінка розповідає, що найважче було перекваліфікуватися з медика у кухаря. Все нове — від колективу до темпу роботи.
«Я стільки нових страв навчилася готувати. У вільний час шукаю цікаві рецепти в інтернеті, готую для сім’ї. Але, на жаль, це тільки захоплення, адже для того, щоб заробляти хороші гроші, треба працювати у солідних, відповідних закладах. А туди беруть тільки з дипломом та великим досвідом роботи. Тому поки доводиться працювати за декілька сотень гривень у день, щоб на їжу вистачало, а згодом, як ситуація з карантином вляжеться, поїду за кордон. А там хтозна, може, й нову справу розпочну», — ділиться планами на майбутнє пані Лілія.
Експерт Андрій Мартинов, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, про причини надання українцями переваги праці за кордоном аніж у рідній країні:
«Причини для трудової міграції завжди були комплексними. Справа не тільки в самореалізації або розмірі заробітної плати. Йдеться про системну економічну кризу, яку доповнює війна з Росією та незрозумілі найближчі перспективи виходу країн із кризи. Чудово уявляти країну майбутнього, але людина живе теперішнім часом. Ймовірно існують сумніви щодо достатности ресурсів і часу для технологічної модернізації національної економіки. Мова навіть у офіційній риториці більше не йде про індустрію п’ятого технологічного укладу, за якої немає різниці між білим і синім комірцями, настільки інтелектуальною є праця. Крім того, вражаючою є соціальна нерівність в Україні, тобто майнова прірва між невеликим прошарком найбагатших, маленьким прошарком заможних і рештою населення. Відверті заяви про те, що за 15 років держава не матиме нагоди платити пенсії, також не додає оптимізму. Коли втрачається віра в соціальну державу, надію її знайти шукають деінде»
На жаль, заробітчани повернуться тільки тоді, коли в Україні з’явиться робота за нормальні гроші. Для цього мають з’явитися нові підприємства. А щоб вони з’явилися, потрібні системні реформи, які зроблять Україну привабливою для іноземних інвесторів.
Уляна Калин
