0
Про столярну справу, як відкрив власну майстерню та війну на сході України
В’ячеславу Мельнечуку з дитинства подобалося різьбярство, як кажуть на заході України — гемблювання. У його рідному селі Горбівцях була теслярна майстерня. І малим він часто любив тікати туди з дому та подовгу спостерігати за роботою майстрів. Там він закохався у запах дерева. Вже в молодших класах хлопець почав вирізати садовим ножем свої перші дерев’яні ложки.
Закінчуючи школу, юнак вже точно знав, що хоче стати столяром-різьбярем. Тому вирішив удосконалити власні здібності з малювання. Брав у шкільній бібліотеці книги, у яких особливу увагу звертав на ілюстрації, та намагався їх перемальовувати. Найбільше любив книжки про козацтво. Особливо запам’яталася «Енеїда» Котляревського з її ілюстраціями.
«Батько наполягав, аби я став лісничим, бо це вважають прибутковою справою. Проте я обрав власний шлях, через що на тривалий час серйозно посварився з батьком. Але коли він побачив, як я працюю з деревиною, то зрозумів і прийняв мій вибір».
В училищі В’ячеслав засвоїв базові поняття із різьбярства: геометрію, рельєф тощо.
Продовжувати навчання за обраною спеціальністю не було можливости, тому після закінчення ПТУ пішов на строкову армійську службу. Далі тривалий час чоловік займався ремонтами, бо попиту на дерев’яні вироби у 90-х роках не було. Та він все одно прагнув повернутися до улюбленої справи.
На початку 2014 вирішив поїхати на війну на сході України. Подав документи у військкомат. Не дочекавшись відповіді комісаріату, самостійно записався у добровольчий батальйон.
«У січні 2015-го року нашу 93-ю окрему механізовану бригаду відправили в район донецького аеропорту. Я був у складі колони, що проривалася до терміналу. Ми пробивался у складі підкріплення на підмогу хлопцям, які захищали аеропорт, створюючи для них коридор так званою дорогою життя. Було багато втрат», — із сумом розповідає чоловік.
Майже три роки В’ячеслав відслужив на фронті, а влітку 2017 повернувся додому. Перші місяці проходив тяжку адаптацію до мирного життя. Згодом повернувся до роботи.
«Я люблю дерево. Крім прибутку, така робота приносить мені величезне психологічне задоволення. Але хлопцям, які повертаються з фронту, часто буває важко пристосуватися до роботи у колективі. Тому врешті я вирішив здійснити давню мрію і відкрити власну майстерню».
Для цього була потрібна чимала сума. І колишній військовослужбовець зібрав усі заощадження, додав грошову допомогу держави, яку отримав за бойові поранення. Було важке рішення — продати мотоцикл, у який довгий час вкладав душу, бо є членом байкерського клубу. Відтак, вклавши всі гроші в облаштування майстерні, В’ячеслав започаткував власну справу.
«Мій напарник, його також звуть В’ячеслав, теж вклав гроші. Він, до речі, також колишній військовослужбовець, пройшов ті ж бойові точки, що і я. Ми з ним розуміємо одне одного і нам комфортно співпрацювати».
Коли хлопці знайшли приміщення, вони почали закуповувати інструмент. Для них принциповим було те, що все знаряддя повинно бути новим та якісним. Показують гордість своєї майстерні — останню модифікацію бельгійського багатофункційного станка Robland. Пояснюють, що він надзвичайно точний, компактний і замінює собою одразу декілька громіздких станків,.
«Можливі ризики, пов’язані з відкриттям власної справи, мене не зупиняли. Бо я люблю ризикувати. До того ж, маю стійке переконання, що все буде добре. Я відчуваю себе як риба у воді в цій справі. Я працюю не заради збагачення, мені достатньо забезпечувати родину та покривати витрати виробництва. Мрію про власне помешкання, бо заощадження, які ми з дружиною довгі роки відкладали на це, пішли на відкриття майстерні».
Чоловік зізнається, що бувають періоди, коли йому нічого не хочется робити. Особливо це буває після тяжких звісток із фронту. Зізнається, що в такі дні буквально опускаються руки і спогади тиснуть непідйомним вантажем.
«Але в мене є ціль. Я згадую тих своїх пацанів, братів, які загинули… І продовжую робити свою справу заради них. А також заради їхніх родин, що залишилися. Бо вони для нас тепер теж рідні. Ми повинні піклуватися і про них також. Отже, переступаємо через сум та слабкість… і стаємо до роботи. Ми такі, стійкі хлопці», — каже В’ячеслав із сумною усмішкою.
Майстер каже, що віддає готові роботи лише тоді, коли особисто задоволений результатом. Бо якість виробів цінує вище за їхню кількість. Зауважує, що столярна справа та швидкість — несумісні речі. У столярів є такий вислів — «поспішай, але повільно», бо поспіх у такому ремеслі — небезпечна річ. Натомість, значення мають прискіпливість і максимальна зосередженість.
«Пригадую, колись я зробив тумбочку в японському стилі без єдиного цвяха. Вона була оздоблена тонкою різьбою та дерев’яними ручками. Я тиждень працював над її створенням. Коли врешті закінчив, відчув ні з чим не порівнюване задоволення від роботи, яку створив власноруч. Як на мене, вона була бездоганною».
В’ячеслав Мельнечук мріє, щоб в Україні з’явився ексклюзивний бренд якісних дерев’яних виробів. Він розробив власну емблему і прагне, щоб логотип «Гемблярки» став упізнаваним у всій Україні та за її межами.
Ганна Антонова
Фото Володимира Гуцула
