МІСТО ПРУТ

Історичне дослідження Сергія Воронцова про річку Прут та її значення для Чернівців і чернівчан у різні часи.

Розпочинаючи цю роботу, цікаво було дізнатися, що за весь час у Чернівцях майже не було спроб дослідження, де Прут розглядали б як дієвий фактор міського середовища. І фактично ця розвідка, ініційована DZESTRA в рамках мистецької резиденції «Звуки Пруту», є однією з перших спроб. Досі Прут переважно розглядали дослідники як географічний об’єкт.

Логіка старих чернівецьких пейзажів

Плинні річки – набагато стабільніші об’єкти культури, географії та історії, ніж кам’яні міста. Геродот згадує про річку Піретас на 2000 років раніше, ніж з’являється перша згадка про Чернівці (Р. Кайндль «Історія Чернівців від найдавніших часів до сьогодення»).

Останні десятиліття жителі міст не відчувають життєдайність річок так, як її відчувала кожна людина ще декілька десятків років тому. Тепер ми люди водогону.

Цікаво відстежити на конкретних прикладах, наскільки чітко люди усвідомлювали свою спорідненість із рікою, залежність від неї. Так, більшість художніх пейзажів, створених чернівецькими майстрами пензля (щойно вони з’явилися в Чернівцях у першій половині 19 століття), – це вигляд міста з берегів річки Прут. Люди, їхні невеличкі фігури також присутні на цих пейзажах: вони перевозять товар, збирають данину за перевіз, купаються, рибалять, розмовляють і просто дивляться на краєвиди. Але фактично точкою відліку цих пейзажів і цього світогляду є Прут.

Едуард Грайпель. До 1823 року. Вид на Чернівці з Пруту, ріка островків

Антоні Ланге (1774-1842). Вид на Чернівці (після 1823 року)

Перші чернівецькі історики Франц Вікенгаузер та Рамунд Кайндль розпочинають свої розвідки, загальні нариси про Чернівці саме зі згадки про Прут та обставини, пов’язані з ним. До прикладу, Вікенгаузер свою «Історію Чернівців та околиць» розпочинає словами: «Ось вона – ця широка плодюча долина Пруту у міста Чернівців. Тут вона не тільки як картина спогадів, із її зеленими луками, житніми полями, окремими будинками та розкиданими селами. (…) На півдні ми бачимо високі вежі і стіни Чернівців. Праворуч піднімається старий Цецин, оточений лісами. Він піднімає свою сиву голову, яку прикрашають руїни старої фортеці, побудованої у 13 столітті, і дивиться на місто Чернівці, де покоління людей змінюються як листя на деревах. З гуркотом від залізничного вокзалу відходить потяг до залізничного мосту над Прутом…» (цитата за виданням Ф. Вікенгазуер, «Історія Чернівців та їхніх околиць», Відень, 1873 рік). Логіка пейзажистів та істориків збігається. Вони починають із… ріки. Таке ж бачення спостерігаємо, наприклад, у віршах Ісидора Воробкевича, присвячених Буковині. І ця традиція притаманна була навіть 50-60-м рокам двадцятого століття.

С. Воробкевич «То моя Буковина»

Сучасні історики чи митці навряд чи відчули б таку потребу. Люди 19 століття не могли вийти за рамки відчуття верховенства ріки, оскільки відчували його набагато яскравіше. Якщо звернемося до спогадів буковинців, дізнаємося, що Буковина ділилася не на Південну чи Північну, а на Прутську та Сіретську частини. Розподіл ішов по ріках та їхніх ландшафтах (Єкатерина Сайн-Вітгенштейн «Щоденник 1914-1918»).

Ім’я ріки

Попри невеликий обсяг, усе ж хотілося б уникнути формальних рамок. Цікаво подавати факти, які могли б отримати мистецьке осмислення, виштовхували би всіх нас із відчуття рутини.

Викладач Чернівецького національного університету доктор історичних наук Сергій Пивоваров декілька років тому на сторінках Галицько-Волинського літопису 12 століття звернув увагу на топонім Прут, який, очевидно, стосувався населеного пункту, розташованого десь у районі теперішніх Ленківців (передмісті Чернівців). На думку вченого, це й було прамісто, яке дало поштовх для створення міста Чернівців пізніше. Прут, а не Черн. Тобто в часи свого становлення населений пункт, вочевидь, мав назву Прут. Так само, як поруч, на Буковині Південній, місто Сучава назвали іменем річки Сучава. Так само, як один із районів Чернівців має назву Клокучка, тому що там протікає річка із такою назвою (якщо ми зменшимо масштаб). І так само, як Австро-Угорщина мала іншу назву – Дунайська імперія, якщо ми масштаб збільшимо. Це прояв тієї ж логіки. Логіки втраченої.

Цікаво, що перші легенди про утворення назви «Чернівці», які збирали в місцевих мешканців перші тутешні історики, пов’язані з ім’ям перевізника Чорного. А зовсім не з вівцями. А отже, непрямо все одно пов’язані з Прутом.

Йозеф Шубірс. Близько 1840 року. Вид на Чернівці з естакадним мостом

А. Малькус (роки творчої активности – 1840-60-і). Вид на Чернівці (після 1840 року). Гравер Р. Рідіфер

Купальні та пляжі – місця радости

Загалом еволюцію чернівецьких місць для купання 19-20 століть добре передає спогад біженки часів Голокосту Хедвіг Бреннер. У своїх мемуарах «У старих Чернівцях» вона згадує:

«У записах щоденника моєї прабабусі, яка прибула на Клокучку з Галичини у 1855 році, я знайшла записи про купання в Пруті. Весь процес – і купання, і переодягання – відбувався під захистом верболози, що густо росла у берегів. І жінки купалися у нижній білизні і, звичайно, окремо від чоловіків.

Моя бабуся Розі ніколи не розповідала мені про свої купання у Пруті. Вона була там з нами кілька разів, але ніколи не роздягалася. Вона не могла і не хотіла зрозуміти, чому молоді дівчата бігають і плавають разом з напівголими юнаками.

За часів моєї юности, тобто в тридцятих роках 20-го століття, на Пруті було кілька пляжів. Там був пляж «Мамайя», яким володіла родина Шородок, яка також мала у власності кафе «Асторія» на Театральній площі («Kaiser Kaffee» австрійських Чернівців). По той бік моста знаходився міський (Народний) пляж, який належав спортивному товариству «Ян». Неподалік залізничного моста тягнувся пляж «Гусяча зграя». Там купалися мої друзі і подруги, а значить, і я. Як тільки починалися канікули, ми ставали майже щоденними гостями на цьому пляжі. Їхали трамваєм до кінцевої зупинки і після пішого переходу потрапляли на пляж. Плата за вхід була низькою, але «Гусяча зграя» вважалася вишуканим пляжем. Там були кабінки для одягу, що замикалися, а також душові та кілька кіосків, у яких продавалися прохолодні напої. Пляшки охолоджували у ящиках, заповнених брусками льоду. Холодильників тоді ще не було! Великим успіхом користувався «Чернівецький Кахлер» – червоний газований лимонад з малиновим смаком. Це був знаменитий напій».

Таких спогадів напрочуд багато. Тут наведено типовий. Більшість цих текстів – із прізвиськами пляжних кумирів, подробицями ріки й назвами різних місцин, які пляжники вигадували самі. Наприклад, берег навпроти теперішнього міського пляжу мав у відпочивальників назву «Африка». Але об’єднує їх те, що такі спогади – це спалахи гедоністичної радости, радости життя. І місцем концентрації цього гедонізму була ріка. Якимось дивом це отримане від Пруту задоволення законсервувалося.

Ми подаємо тут план пляжів, тому що більшість чернівчан не знає, де вони були розташовані. У планах Чернівців румунського періоду вони є.

План

Ми бачимо на плані три позначені пляжі. Крім них, ще один був поруч зі спортивним товариством «Ян» (воно позначене на карті, це теперішній стадіон «Мальва») і належав йому.

Перші сталі місця для купання з’явилися в Чернівцях ще 1870 року. Жінки і чоловіки купалися окремо.

Ресторан біля купалень поруч із мостом (з колекції М. Салагора)

Ми знаходимо, наприклад, у газеті «Буковінер Пост» за 1897 рік повідомлення про те, що 1895-го популярний буковинський політик барон Мустяца (1895-1897 рр.) висунув проєкт створення нових обладнаних купалень, оскільки «місце купання жінок розміщено впритул до місця купання коней, і часто голі вершники, візники в’їжджають на конях поміж жінок і дівчат або біжать у костюмі Адама із конями поруч». Як не дивно, збереглося навіть випадкове фото цієї радости купання коней – бачимо, як гарцюють голі вершники.

Вершники

Аргументуючи необхідність побудови купалень, журналіст наголошував на таких чинниках, як нескромність чоловіків, необхідність купання у природних водоймищах для здоров’я чернівчан і… можливість окупити трамвай, який тільки-но почав свою роботу. Кінцевою зупинкою маршруту був саме Прут. У літні місяці завдяки можливости швидко дістатися берега річки маршрут був настільки популярним, що влада навіть почала запускати експрес від Центрального парку до Прута без зупинок.

Відомий чернівецький мемуарист і водночас відомий культурний діяч Карінтії Георг Дроздовський згадує:

«Від станції «Фольксгартен» він (трамвай) їхав через усе місто аж до моста через Прут, мав колись два класи, а влітку, у купальний сезон, переходив на відкриті вагони, у яких і на яких пасажири висіли гронами, що на відрізку біля залізничного вокзалу було вельми небезпечно. (…) ми любили його, коли він весело видзвонював дорогою, а ввечері повертався у свій притулок біля «Фольксгартена».

І навіть через п’ятдесят років ми знаходимо майже аналогічний запис щодо відпочинку чернівчан у газеті «Радянська Буковина» (18 серпня, 1952 рік):

«НА БЕРЕЗІ ПРУТА

Тисячі чернівчан минулої неділі відпочивали на пляжі біля ріки Прут. Для кращого обслуговування громадян були виділені додаткові трамвайні вагони, які курсували до Прута. Крім того, близько 1.000 пасажирів перевіз автобус, який спеціально курсував з центра міста до пляжу. Сотні пасажирів користувалися легковими автомашинами – таксі».

Цікаво, що в спогадах чернівчан, які змушені були покинути Чернівці на межі сорокових чи в сорок п’ятому році, багато згадок про чернівецькі пляжі та малий туризм. Натомість у спогадах чернівчан, які покидали місто вже в радянські, післярадянські часи чи в дев’яності роки, пляж уже не займає чільне місце. Спогади про нього є радше винятком. Можливо, через те, що гедоністична складова життя в радянський період стала менш важливою. Її так не переживали, не акцентували на ній увагу. Акценти змістилися. Складається враження, що найбільшого розвитку пляжна культура сягнула в румунський період: у відносно невеличкому місті було чотири популярні пляжі. У радянський період, хоча Чернівці збільшилися, пляжів уже лише два. Після отримання незалежности в Чернівцях залишився один міський пляж. Ми бачимо знов подвійне скорочення. І цей єдиний пляж не є надто відвідуваним.

Пляж

Наостанок ще додамо, що модний пляж «Гусячий двір», чи «Гусяча зграя», (пляж, про який згадує Хедвіг Бреннер у своїх спогадах) пережив усі чернівецькі пляжі й став теперішнім міським (там, де встановлений «Маяк» проєкту «ПРУТ заново»). У п’ятдесятих роках двадцятого століття, уже в радянський період, на цьому пляжі ще зберігався артефакт румунських часів – стара дерев’яна купальня-басейн, яку, щоправда, дещо відновили й обладнали дерев’яними тумбами для стрибків. Довжиною вона була двадцять п’ять метрів. У п’ятдесяті роки її використовували також для змагань із плавання. Розташована поблизу теперішньої рятівної станції. Ця купальня, яку можна було переміщувати, мала місця для стрибків у воду. До неї було легко підходити. Після кожної повені купальню розносило на фрагменти, які працівники пляжу дбайливо збирали, доки це було можливо. Проте нову так і не зробили. На згадку про пляж Хедвіг розміщує фотографію своїх друзів там.

Відпочивальники на пляжі «Гусяча зграя». Тридцяті роки двадцятого століття. Більшість чернівчан, які нині бачать це фото, вражені такою щільністю пляжників. Зараз її майже неможливо уявити. Насправді це доволі звичайна щільність не тільки для румунського періоду, але й для радянських років. Фото Хедвіг Бреннер

Пляж у радянські часи. Фото 1952 року

Чернівці. 1952 рік. Міський пляж

Руїни та шрами ріки

Прирічкова зона ріки Прут у Чернівцях і власне сама річка є місцем концентрації руїн, залишків людської діяльности щодо освоєння Прута. Про деякі з них є сенс нагадати.

Шрами труда

Ще не так давно, у дев’яності, на вже зниклому пляжі радянських часів, який мав неофіційну назву «Левада» (за автомобільним мостом на вулиці Гагаріна), можна було побачити скупчення величезних каменів, нагромаджених один на одного. Вони випиралися до середини річного потоку. Більшість людей або не задумувалася про цю особливість, або розцінювала її як природний фактор. Насправді це нагромадження каменів – історичний артефакт, а не природне стихійне явище. У перші часи австрійського періоду (1775-1918) Чернівці стрімко перетворювалися з невеличкого населеного пункту, майже села, на форпост імперії. Австрійські адміністратори всіляко заохочували до створення в Чернівцях водяних млинів. Їх будували переважно саме у названому районі Прута, біля мосту. Про це пише Раймунд Кайндль у своїй «Історії Чернівців від найдавніших часів до сьогодення» (1908 р. видання).

Водяний млин на р. Прут у Чернівцях (з колекції М. Салагора)

Встановлення таких млинів потребувало споруд на кшталт гребель, які робили з того, що було під рукою: з величезних прутських каменів. Млини дуже скоро замінили на механічні й забрали з ріки. Проте кам’яні скупчення залишилися. Дуже скоро їх почали сприймати як суто природне явище. І вони залишилися як своєрідні шрами, які не можуть розповісти про втручання та своє походження.

Шрами війни

Ще один факт, цікавий у площині світоглядній і мистецькій, – це вирви від снарядів на дні ріки Прут. У часи Першої світової війни місто декілька разів переходило з рук у руки австрійців та росіян. Під час доволі жорстоких боїв снаряди потрапляли у Прут, утворюючи на дні воронки. Після війни, у двадцятих-тридцятих роках минулого століття, траплялося, що в цих воронках потопали діти, які почувалися в безпеці на мілині. Про цей факт згадує відомий американський хімік чернівецького походження Юліус Шерцер у своїх спогадах «Моє становлення під владою фашистів і комуністів», який сам потрапив у таку пастку в дитинстві. Потім він дізнався, що це було звичним післявоєнним явищем.

Подекуди снаряди не розривалися, їх просто залишали біля річки цілими, оскільки військові робили бівуаки (місця тимчасового проживання та відпочинку) біля річки. Й у форсмажорних обставинах залишали на берегах боєприпаси та інше військове причандалля.

Власне, досі майже кожна повінь супроводжується новими знахідками снарядів та інших елементів зброї, про що регулярно повідомляють місцеві ЗМІ. На щастя, більшість знайденого вже не несе небезпеки. Прут знешкодив вибухівку.

Найбільший масив руїн біля Прута пов’язаний із радянською епохою. У ті часи було декілька великих ініціатив щодо освоєння прирічкової зони Чернівців.

Зокрема існували плани розбудови міста у районі Ленківців на лівому березі Прута.

Один із таких планів (1965 рік) був представлений у путівнику Чернівцями. У вісімдесяті роки на лівому березі річки в цьому ж районі створили невеличкий новий прирічковий парк.

План забудови

Дамба

Найбільш помітною спорудою радянського часу в прирічковій зоні є велика дамба (понад два з половиною кілометри довжиною), яка починається від залізничного й закінчується мостом біля Калинівського ринку. Її збудували на початку сімдесятих років минулого століття. Передбачалося, що вона не лише захищатиме від повеней, а й слугуватиме для прогулянок чернівчан. Там були ліхтарі та лавиці, і… вона була вільна від диких рослин, які нині покривають її. Фактично її можна було використовувати як набережну. Від початку дев’яностих місто вже не мало можливости стежити за станом цієї споруди. Крім того, внаслідок перехідного періоду від соціалістичної економіки до капіталістичної відбувся величезний спад, чимало чернівчан залишилися без роботи, тож у пошуках копійчини люди демонтували все, що мало хоч якусь цінність. І навіть на дамбі. Піком цих зусиль вижити було видобування заліза для металобрухту із залізобетонних конструкцій, яких було чимало біля Прута.

Дамба

Іподром

На території міського пляжу є руїни недобудованих трибун іподрому. Більшість чернівчан нині не знає, що в місті була така установа у відносно недалекі радянські часи. Незважаючи на те, що трибуни не добудували, іподром усе ж діяв. Кінські перегони відбувалися більш-менш регулярно. Звіти про змагання з’являлися на сторінках буковинської преси сорокових-п’ятдесятих років минулого століття. Принаймні раз чи два на місяць. Із них дізнаємося, наприклад, про тріумфи кобили Люстри, яка долала короткі дистанції з неймовірною для інших швидкістю, та можемо побачити фотографії щасливих облич переможців перегонів – як правило, колгоспників тих господарств, де вирощували коней. Очевидно, тоді ці повідомлення деякі вболівальники сприймали гостро. Зараз важко уявити, що могло б привернути до них увагу. Якийсь час обласний іподром був одним з основних місць, де чернівчани могли розважитися у вихідні.

Іподром

Виставка досягнень народного господарства

За іподромом у п’ятдесятих роках обладнали виставку досягнень сільського господарства – аналог великих стаціонарних виставок, які діяли у Москві та Києві. Вона була розташована між річкою Клокучка та вул. Донбасівською. Там же встановили монумент Йосипу Сталіну. Скульптуру демонтували в період хрущовської відлиги, але залишки постаменту досі є на тому ж місці. Пізніше, очевидно з організаційних та матеріальних міркувань, виставку згорнули (більшість її павільйонів були тимчасовими). На її місці залишилися культурні зелені насадження, якийсь час вони слугували для відпочинку містян.

Виставка

Водокачки

Неподалік міського пляжу (трохи нижче за течією) можна побачити дві зруйновані вежі водокачок румунського періоду, які обслуговували електростанцію на вулиці Прутській. Пізніше, у радянські часи, збудували більшу водокачку, що подавала воду для машинобудівного заводу, гумовзуттєвого комбінату тощо.

Водокачка

Тунель

З артефактів австрійського періоду заслуговують на увагу дві вежі біля моста через Прут у районі Кемпінгу (вул. Січових Стрільців). Між ними під річкою пролягає тунель, який збудували перед Першою світовою війною для стратегічних військових, а також технічних цілей.

Чернівці – портове місто 

З футуристики навколо Прута привертає увагу епопея з планом пристосування річки для судноплавства, що тривала з 1870 року. Востаннє її обговорювали в чернівецькій пресі 1919 року. Виконання плану ділилося на декілька етапів. Почати хотіли з Дунаю, куди Прут впадає. Пристосування Прута до судноплавства на ділянці Новоселиця- Чернівці було останнім пунктом, і його планували здійснити за рахунок буковинського бізнесу. Створили відповідний проєкт і кошторис. Працювала міжнародна комісія Австро-Угорщини, Румунії та Росії. Але російська сторона була не дуже зацікавлена у проєкті, оскільки судноплавний Прут створював конкуренцію для тоді російського порту Рені на Дунаї. Тому, хоча в 90-і роки 19 століття в Чернівцях навіть побутував жарт про «Чернівці – портове місто», а появи перших пароплавів очікували вже 1902 року, цього так і не сталося.

Митці про Прут 

Тема Прута виникає не тільки у приватних спогадах чернівчан, а й у статтях, віршах, музиці та карикатурах. Наприкінці 19 століття згадки про річку – це переважно романтична лірика. У тридцятих роках 20 століття Прут – часто весела приємна обставина, а також міра нормального.

Як приклад наведу статтю щодо змін законодавства у Німеччині, спрямованих проти аморальности. Стаття з чернівецької газети «Дер Таг», що виходила в тридцятих роках; анонімний її автор підписався літерами «H.G». Чернівці взагалі досить жваво реагували на зміни у німецькому світі.

«Постанова, яку ми обговорюємо тут, викриває тих чоловіків і жінок, кого сучасність призвела до моральної катастрофи. У ній ідеться, що надто багато юних жінок і хлопців виступають у театрах і шоу в непристойно оголеному вигляді, а на пляжах взагалі переступили усі межі пристойності, і тепер пляжі нагадують про дикі оргії. Коротше кажучи, зростає стурбованість громадськості моральною деградацією, і постанова вимагає пуританської стриманості видовищ і приватного життя. За великим рахунком, це звучить доволі забавно. Це можна було б ілюструвати так: чоловік, який прийняв ванну ввечері вдома, побачив ТАКЕ, що одразу подав заяву і поскаржився на самого себе в поліцію. Чому б не розвинути постанову? Бо виникає питання, чому шимпанзе у зоопарку досі вештається кліткою без пов’язки на стегнах. Тепер це видовище вважатиметься непристойним. Уявіть собі, що такий наказ був би прийнятий тут, у Чернівцях. Хаос, до якого б він довів наше багатостраждальне місто, неможливо було б описати! Наші пляжі в короткий час збанкрутують. Тому що жінки, які хочуть Прута і задоволень, вони ще хочуть поніжитися на сонці і відчути вітерець, а для цього потрібні прозорі й тендітні костюми. І взагалі прийти на пляж і нічого не побачити і не показати – у цьому немає ані задоволення, ані тріумфу. Для тріумфу потрібно декольте. Якщо не показати себе на пляжі, для чого потрібні пляжі? Вони неодмінно збанкрутують. Редактори газет почуватимуться проклятими, завжди зупинятимуться на півслові, недоговорюватимуть, крутитимуться навколо. Тому що хто може дозволити собі в такій країні голу правду!

Що ж буде з нашими політиками, які щоденно та навіть погодинно являють собою нічим не прикрите порожнє місце!»

Карикатура 1

Карикатура 2. Джерело: «Чернівці. Антикварні нариси» (С. Осачук, М. Салагор)

І справді, пляжна культура сягнула піку у тридцяті роки, Прут часто був темою німецькомовних поетів із Чернівців. Наприклад, декілька віршів видатної німецькомовної поетеси єврейського походження Рози Ауслендер навколо теми Прута. Один із них просто має назву «Прут», ріка постає в образі загубленого раю. Наведу його:

Прут

Тоді навіть рінь на Пруті співала

різьбила миттєві узори на наших босих ногах

ми мов нарциси лежали в свічаді води

самих себе обіймали

Вночі укриті вітрами

на ложах пухких від риби

місяць золота рибка

шепіт пейсів раббі

в штрамелі і каптані

навкруг нього щасливоокі хасиди

Птахи ми не відаємо їхніх наймень

їх крик вабить нас

і лякає наші крила

також зміцніли ми

летимо за вами над кукурудзяними полями

понад розгойдані синагоги

Знову і знов до Пруту

Дараби (з дерев’яних колод чи солодких ріжків?)

вниз по ріці куди ви квапливі куди

а ми тут самі з камінням

(Переклад П. Рихла)

Останні рядки вірша важко зрозуміти, якщо не знати, що каміння залишають на єврейських могилах ті, хто навідується до них. Пляж, де кожен камінь – як пам’ять, як згадка про чернівчан, залишений камінчик на спільній могилі епохи, – чудовий образ Ауслендер.

Роза Ауслендер у Чернівцях

Цікаво, що відомий літератор із Чернівців Ігор Померанцев, коли пише про Целана та свої особисті імпресії чернівчанина щодо поета, поміщає його подумки на той таки Прут, як до уявного раю. Цитата:

«Як дивно: навколо мене всі розмовляють німецькою та румунською, а я все розумію. Я знаю цього хлопчика і дівчинку, якій він кричить: «Аме!» Його звуть Пауль Анчел. Ставши дорослим, він переінакшить своє прізвище у Целан, і в літературних енциклопедіях услід за датами його народження і загибелі напишуть «видатний австрійський поет». А поки ми втрьох на березі річки Прут. Серед шпилястого гравію знаходимо піщану оазу. Пісок, як крем, проходить крізь пальці. Вода студена. Стаєш навшпиньки, тягнешся вгору – аби крижаний поясок не замкнувся на талії. І обрушуєшся. «Хлопчики! Не запливайте далеко!» – це голос Аме…»

Як відомо, поет покінчив життя самогубством у Парижі, кинувшись із мосту Мірабо в Сену. Спеціалісти з Целана часто пишуть, що це була така відтермінована смерть від Голокосту, коли людину вбиває вже не концтабір, а тягар спогадів, який із часом стає дедалі тяжчим. Можливо, це просто психологічна гіпотеза, припущення. Але друзів юности Пауля Целана вразила не тільки смерть поета, а й спосіб його виходу з життя. Тому що більшості було відомо, що він був чудовим плавцем і славився в юнацьких пляжних компаніях на прутських пляжах цим умінням.

У радянські часи Прут уже не розглядають митці ні як романтичне місце, ні як гедоністичне. Річка стає місцем рутинного відпочинку, надто звичайного, аби радіти йому. Згадують бочки з квасом і ятки з морозивом, недалекі кафе, де можна трохи випити. Але все це стає чомусь символом буденности. І це досить радикальна різниця. Так само й теперішня доволі спролетаризована культура ставиться до Прута зі снобізмом. Але краса прирічкових пейзажів, яку відчували наші предки, наявна в тій же своїй простоті й незбагненності. Хіба що у неї не вглядаються.

* * *

Закінчу ж зворушливою історією. Колись натрапив на ніби звичайну пляжну фотографію. Її особливість у тому, що це чернівецька пляжна фотографія 1943 року – часів війни, часів Голокосту. Зберігається вона в Музеї Голокосту у Вашингтоні. Йому її подарувала родина Нейманів. Щодо неї в музеї є опис, де розповідається історія цього фото. Троє з дівчат на фото – ув’язнені чернівецького гетто. Вони зробили липові документи, за якими могли вільно вийти в місто. Як же дівчата скористалися цією можливістю? Вони зробили те, що принесло би їм найбільше задоволення — пішли на пляж відпочивати. Як усі. Там до них почали залицятися два румунські хлопці, з якими вони і сфотографувалися на згадку. Щойно зникає політика, встановлюється нормальне людське життя. Більш зворушливу фінальну крапку щодо теми Прута навряд чи можна вигадати. Тому що хто знається на радощах життя більше, ніж мешканці гетто?

Неймани. Те саме фото з Музею Голокосту у Вашингтоні

Дослідження організували DZESTRA за підтримки «Центру Gedankendach» у рамках міжнародної мистецької резиденції «Звуки Пруту». Інформаційний партнер – онлайн-медіа Шпальта.

Проєкт резиденції реалізувала DZESTRA за підтримки Програми ґрантів Harald Binder Cultural Enterprises та Австрійського культурного форуму у Києві.