0
Чернівецька лікарка-патологоанатом про «нежіночу» професію, роботу в умовах епідемії, зарплату, хобі та сім’ю.
Морг — місце не дуже популярне серед живих. Втім, так чи інакше, багато з нас потрапить туди, хоч і після смерті. Однак є люди, які щодня ходять до моргу без страху. Ба більше, вони проводять там увесь день, а інколи й ніч. Журналісти «Шпальти» вирішили дізнатися більше про професію патологоанатомів, тому вирушили безпосередньо до місця їхньої роботи.
Олена Москалик — лікарка-патологоанатом вищої категорії Чернівецького обласного патологоанатомічного бюро. Нещодавно виповнилося вже 25 років як працює за фахом. Після стількох років знайшлося місце й для нового рекорду: від початку епідемії лікарка розітнула найбільше «ковідних» у області.
Олена проводить нас до невеликого кабінету. Тут чисто. Книжкова полиця з медичними книгами та мікроскоп на столі дають зрозуміти — це кабінет лікарки. Втрьох ледве вмістился — фотограф Ігор далі дверей не проліз.
«Добре, що ви там, бо я не люблю фотографуватися, — жартує лікарка. — Часу мало, тому вибачайте, не підготувалася до зйомки».
Пані Олена виявилася не тією лікаркою-патологоанатом із похмурих фільмів — надто жвава та люб’язна. Через брак часу одразу почали розмову: про «нежіночу» професію, роботу в умовах пандемії, зарплату, хобі та сім’ю.
Батьки дізналися про мої наміри працювати у медицині і нажахалися
Я сама родом із Миколаївщини, мріяла стати дизайнеркою верхнього одягу та ніколи не думала про лікарство. Однак мій сусід збив мене з пантелику, коли сказав, що допоможе з навчанням на Буковині — тут тоді була безкоштовна інтернатура, тому вибір професії став зрозумілим. Щоправда, не для моїх батьків. Вони говорили, що це важко і далеко, тому відмовляли мене, були нажахані. Відправили на море влітку, аби не змогла підготуватися до іспитів та не вступила, — згадує з усмішкою пані Олена. — Одне добре — вибір фаху ще не гарантував мій переїзд і взагалі я збиралася повернутися до малої батьківщини. Але під час навчання закохалася, вийшла заміж за місцевого і вже не думала про інше місто, бо батьки чоловіка вже були літні. Отак 1-го серпня виповнилося 25 років, як я працюю тут.
Я не просто розтинаю померлих, життя людей — у пріоритеті
Ми не просто розтинаємо тіла, як думає більшість. У цьому основна омана професії. Наша головна робота — це врятувати живих, як би дивно це не звучало. Бо від нас залежить кінцевий діагноз, що відіграє важливу роль у призначенні лікування та виборі об’єкта наступної операції. Найскладнішим та найвідповідальнішим процесом є дослідження біопсійного матеріалу, його беруть у живих людей. Так, видаляють шматочок живої тканини, аби поставити діагноз, на який чекає людина та її лікар. А вже опісля обирають тактику лікування пацієнта. Тобто наша помилка може потягнути за собою десятки інших.
Ми також досліджуємо і післяопераційний матеріал: усе, що вилучили під час операції, проходить обов’язкове патогістологічне дослідження. А от проведення розтину складає від сили 10% роботи патологоанатомів. Тоді ми вже робимо анатомічний висновок і складаємо протокол дослідження, зазначаємо результати і правильність клінічного діагнозу. Наше слово — останнє.
Професія патологоанатома мало вабить жінок
Коли проходила інтернатуру, було важко. Само собою: розтин, виділення, запах… Однак найгіршою була емоційна складова, коли підписувала людям довідку про смерть родичів — часто плакала з ними. Не могла абстрагуватися.
Тепер я знаю свої обов’язки. Ти наче звикаєш, бо це твоя щоденна робота, до того ж, пацієнтів не знаєш. Однак інколи досі не можеш стриматися. Є різні випадки, і коли батьки забирають своїх дітей — тут слова зайві. До того ж, система недосконала і часто люди самі приносять свої аналізи, і коли я видаю людині висновок, а там «рак» — доводиться важко. Я не знаю, як він чи вона відреагує, коли це неочікувано, може, зараз взагалі кинеться під машину. Нещодавно такий молодий, красивий, оптимістичний хлопець прийшов по аналізи, а я даю йому висновок з онкологією. Щойно він вийшов — знову заплакала. Може, хтось думає, що ми стаємо холоднокровними чи жорстокими, але ми все ж люди, тому професія тут б’є по тобі.
Бувають моменти, коли важко і фізично. Ми обслуговуємо все місто та область, окремо тільки онкодиспансер. У нас фізично важку роботу роблять санітари, а в області вони цього не роблять. Тому коли виїжджаємо, самі, до прикладу, розпилюємо череп. У цьому полягає певна складність.
Нещодавно я стала керівницею інтернатури, але дівчата-інтерни, а часто й хлопці, які до нас приходять, тікають. До речі, у нас працює 11 лікарів і всього дві жінки-паталогоанатомки, одна з них я, майже весь колектив — чоловіки.
Роботу я залишаю за порогом прозектури, вдома я — мама
Так виходить, що, коли приходжу додому, забуваю про все робоче. А от санітарам важче, бо якщо я видаю довідки, то вони — тіла. Поки родичі отримують справку від мене, вони ще тримаються, але коли приходять забирати тіло, за цим спостерігати важко. Постійна скорбота близьких, крики матерів та сльози наречених є частиною роботи санітарів. Мій чоловік працював тут зі мною санітаром, постійно спостерігав за цим, брав близько до серця. Так і пішов із життя — серцева недостатність. І якщо своїх колег ми розтинаємо, то коли потрібно провести розтин родича чи близької людини, ми стараємося підмінювати одне одного, самі розумієте чому. Хоча й патологоанатомам теж часто доводиться заспокоювати людей: носимо воду, каву, коли у них істерика. Трапляються такі дні, коли умовно треба бути психологом. Після такого важко залишити роботу за порогом дому.
Та у мене є двоє чудових дітей, — зітхає з усмішкою пані Олена. Син молодший від доньки на 15 років і йому ми довго не розповідали, ким я працюю, але нині йому 11 і він спокійно на це реагує. Я для нього мама, а не спеціалістка, і він розуміє, що це просто робота. Не знаю, як би відреагувала, якби він сказав, що також хоче стати медиком. Я зі своєю зарплатнею медичну освіту не потягну, та й справа така невдячна, не думаю, що він сам захотів би.
Я розітнула найбільше ковідних тіл в області, однак обіцяної у 300% надбавки так і не побачила
Під час оцього «коронавірусного буму» у нашій роботі особливо нічого не змінилося. Ми й далі продовжували виконувати свої обов’язки, однак тепер — у захисному костюмі. До речі, я розітнула ідентичну коронавірусній пневмонію ще у січні. Але тоді не було ні шуму довкола цього, ні тестів на ковід. Мені у вірусології відмовили навіть перевірити аналізи, сказали, щоб платила свої гроші. Тому так, ми зіштовхнулися з цим ще задовго до того, як оголосили пандемію. Може, тому й не було страшно працювати з тілами, бо ми з цим уже зустрічалися.
Так вийшло, що я розітнула найбільше ковідних тіл, ось, мені навіть дали грамоту від Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА.
Обіцяну урядом надбавку 300% медикам, що працювали з коронавірусом, так і не отримала. Ми досі телефонуємо на «гарячу лінію» Міністерства охорони здоров’я, у прийомну міністра. Він сказав, що це одиничний випадок і такого бути не може, бо наш Департамент відзвітував, що вони всім усе виплатили. І все, цей папірець нічим не допоміг.
У нас зараз люди мають іти в оздоровчу відпустку, і невідомо, чи вистачить у вересні грошей на зарплату. Про що тут говорити?
Ми тільки тепер робимо якийсь ремонт, за дуже довгий час. Нещодавно влада виділила гроші. Бо все, що ви бачите: лінолеум, пофарбовані стіни та навіть жалюзі — ми все робили за свої гроші.
Я тут на своєму місці
Попри складність роботи, я все ж її люблю. Треба розуміти, що померлих уже не врятувати, але своєю роботою можу врятувати живих. Коли думаю про омріяну в юності професію дизайнерки, розумію, що у мене це теж дуже добре виходило б. Бо я досі в’яжу, комбіную, прикрашаю. Я продовжую це робити, бо теж дуже люблю. Зараз вам дещо покажу…
Олена Миколаївна веде нас по приміщенню, проходимо повз кабінети її колег, коридори, де вже почали ремонти, і кімнати з баночками та склянками. Й ось найзагадковіші двері — зал дослідження померлих. Це здогадатися не важко: колега пані Олени, який провів нас всередину, стоїть на сторожі тих дверей, наче оберігає від нас, аби ми туди не зазирнули.
— А можна хоч глянути? — запитую я.
— Ні, що ви, це суворо заборонено, — відповідають усі лікарі в радіусі 5-ти метрів.
Тоді стало зрозуміло, що цю сторону професії ми не побачимо, зате побачили дещо інше — біля входу в заборонену зону висять 9 прозорих фартухів, обшитих кольоровими стрічками. Розуміємо, кекси в них неа печуть.
«Це я пошила, аби кожен мав свій колір», — усміхається наша героїня, вказуючи рукою на такі незвичайні аксесуари.
Усміхається не тільки вона, але й ми, лікарі та санітари, які проходили повз. Пані Олені знову телефонують і знову щось запитують колеги, розуміємо, що треба йти.
«До побачення, тільки не тут!» — додає наостанок лікарка.
Фото Ігоря Волощука
