0
Письменниця та журналістка Оксана Драчковська пише у своїй колонці про подальшу долю «Української книги» та те, що культурні простори не мають бодай якогось значення не лише для чернівецьких депутатів, а й для місцевих чиновників.
Зауважила, що тепер багато текстів — чи то допис у фейсбуку, чи авторська колонка — починаються з розповіді про розмову з таксистом. Десь воно й зрозуміло: з громадським транспортом у нас проблеми, на власному здебільшого нічого цікавого не почуєш. Крім радіо хіба що. Тому і я з таксиста почну.
Ні, ви, боронь Боже, не подумайте, ніби таксист той щось знав або чув про «Українську книгу». Там про інше йшла мова. Чоловік виявився апологетом філософії «не тратьте, куме, сили». На його переконання, головне в житті — вберегти свої нерви від зайвих подразнень, бо ми ж УСЕ ОДНО НІЧОГО НЕ ЗМІНИМО. Скільки таких «таксистів» у Чернівцях? Відсотків вісімдесят? Дев’яносто?
З 2014 року я періодично зупиняюся в своєму повсякденному марафоні, щоб озирнутися навколо, щоб глянути, де воно там, громадянське суспільство? Ходить, говорить, навчилося читати?.. Пишучи тут минулого разу про «Українську книгу», я порівнювала ріст нашої громадянської свідомости з дорослішанням дитини і констатувала, що ми в цьому сенсі ще не дуже зрілі. Та яке там не дуже! Немовлята ще. Такі безпорадні, наївні, а головне — пасивні. А як інакше? Ми й ходити ще не вміємо. На акції протесту, наприклад.
Рік тому при міській раді створили комісію з «Української книги». А якщо висловлюватися точно, канцелярською мовою, — «комісію з вивчення питання щодо законності будівельних робіт в приміщенні, орендованому чернівецькою міською громадською організацією «Інститут розвитку міста Чернівці», розташованому на Центральній площі, 10 міста Чернівці».
Щиро кажучи, канцелярську мову я ненавиджу, навіть трохи її боюся. Наче вона може завдати мені шкоди, причепитися вірусом до клітин мого творчого мислення, моєї письменницької лексики і зруйнувати там усе. Але, як кажуть наші сусіди-вороги, «с волкамі жить…». Доводиться опановувати потроху цю ненависну мову. Принаймні намагатися розуміти, уважно читати. Отож, прочитавши уважно назву комісії, ми мусимо знизити трохи свої очікування від неї. Вона не переймається долею «Української книги» як літературно-мистецького центру, вона досліджує лише законність будівельних робіт.
Якщо ви не надто уважно стежите за цією історією або взагалі вперше чуєте про чернівецькі перипетії з «Українською книгою», трішки нагадаю. Не з часів книгарні «Дружба», звичайно, а трохи пізніше. Із січня 2019 року. Тоді в кулуарах чернівецького навколокультурного середовища почали говорити про закриття «Української книги». Загалом то була логічна подія, зважаючи на особисту історію її умовного власника, а послуговуючись ненависною мені канцелярською мовою, голови чернівецької міської ГО «Інститут розвитку міста Чернівців» Олега Хавича. Приміщення на Центральній площі, 10 орендував у міста не особисто Олег, а зазначена організація. Сам же особисто Олег, проявлений противник Майдану і друг сепаратистів, уже декілька років як мав проблеми з українською Фемідою, тож націлився на еміграцію. Невдовзі в ГО з’явився новий голова. Ім’я його вам ні про що не скаже, тож і називати змісту не бачу. Займаючись уже другий рік цією темою, сама я того нового голову ще жодного разу не бачила. Замість нього на всі засідання та зустрічі ходить адвокат (трохи незвично для ГО, правда ж?) Отож, за формальної незмінности орендаря приміщення фактично перейшло в інші руки і згодом справді зачинилося. Начебто на ремонт. Саме тоді, збентежена розмовами про відкриття на місці книгарні чогось більш комерційного, навчена досвідом втрати багатьох інтелектуально-культурних просторів у Чернівцях (насамперед легендарної книгарні «Кобзар»), я зареєструвала петицію до міської ради про збереження «Української книги». Вона зібрала необхідну кількість голосів за рекордний термін. Якщо не зраджує мене пам’ять — за добу. На сесії міської ради петицію розглянули аж через пів року. І не підтримали. Тим часом у самому приміщенні почався… ні, не ремонт. Швидше руйнування. Розбиті перекриття і перегородки, потріскані стіни — це все ми змогли побачити знову ж таки аж через пів року. Новий-старий орендар вперто уникав зустрічей як із громадськістю, так і з органами контролю, а приміщення тримав надійно замкненим.
Гадаю, досить уже історії, повернемося до сьогодення. Днями відбулося чергове засідання згаданої комісії. Ймовірно, воно було останнім. Принаймні я не бачу жодного сенсу в подальшій її роботі, вона свою справу зробила — руйнування в колишній «Українській книзі» фактично узаконила і дозволила орендареві продовжувати їх. Я була на цьому засіданні. Була практично на всіх засіданнях комісії, бо мене, як авторку петиції, внесли до її складу. Взагалі у мене з подібними формаціями теж справи важкі — як і з канцелярською мовою. В середовищі чиновників почуваюся, м’яко кажучи, не дуже комфортно. По-перше, вони оперують незрозумілими і чужими для мене поняттями та категоріями, по-друге, я їм якось інтуїтивно не довіряю. Але саме на цьому засіданні мені відкрилася вся глибина прірви між тими людьми, яких умовно представляла в цій компанії я, і тими, хто обіймає певні посади. Начальниця відділу охорони культурної спадщини — людина, котра, за логікою, мала би кістьми лягти за кожну цеглину в історично-цінній будівлі (а приміщення колишньої «Української книги» розташоване в будівлі художнього музею — пам’ятці архітектури національного значення!) голосує за продовження ремонту-руйнування. Начальник юридичного управління хохмить, що його, мовляв, і пончикова в цьому приміщенні влаштовує. Заступник міського голови плутає книгарню з бібліотекою. Секретарка виконкому розмірковує про те, які книги повинні бути в книгарнях, а які — ні… Можна було би визначити це все як страшний сон, але ж насправді навпаки: сон був досі, а тепер настало пробудження. Або, якщо хочете, протверезіння. Не мають культурні простори бодай якогось значення не лише для чернівецьких депутатів (це мені відкрилося ще на розгляді петиції), а й для чернівецьких чиновників.
Вам траплялося бачити багаторівневі сни? Це коли ви начебто прокинулися, навколо вас починають відбуватися якісь події, і ви вже якось діяти починаєте, і тут раптом… знову прокидаєтеся. А потім буває, що й іще раз. Мені колись випало прокидатися так аж тричі! То ось зараз саме цього третього пробудження боюся. Раптом виявиться, що не лише депутатам, не лише чиновникам, а й самим чернівчанам ні та «Українська книга», ні загалом книгарні й культурно-мистецькі центри не потрібні?
Йдучи із засідання, я звично повернула в «Букініст». І хоч зараз там немає Марини Лібанової, моєї соратниці по боротьбі за «Українські книгу», когось із культурного середовища міста там майже завжди можна зустріти. І зустріла. Свою приятельку — викладачку філфаку. І поділилася з нею печаллю. «Ти знаєш, — кажу їй, — такий резонанс був! Я думала, людей багато прийде на те засідання. Навіть трохи переживала, чи через карантин не скасують, бо ж заборонено масово збиратися у приміщеннях…» А вона розсміялася щиро: «Хіба ж можна бути такою наївною?! Одне діло — хвилюватися у фейсбуку, а інше — піти кудись».
Не можу сказати, що після тих слів я зовсім таки прокинулася. Втретє. Але близька до того. Третій день ходжу з відчуттям, що ще сплю і пробудження близько. Пробудження або протверезіння, коли мені остаточно стане ясно: головне для окремо взятого чернівчанина, як для того таксиста, — берегти свої нерви, бо ми ж УСЕ ОДНО НІЧОГО НЕ ЗМІНИМО. Головне — тримати ближче до тіла свою власну сорочку, бо так надійніше і спокійніше. Тим паче, коли мова йде всього лише про книги. Це ж не хліб врешті-решт.
