0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
У своїй новій книжці «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності» британський письменник, журналіст і телепродюсер Пітер Померанцев наводить такий приклад неупереджености Всесвітньої служби ВВС: «–Якби у вас був шанс взяти інтерв’ю у Христа, ви дали б дияволу ту саму кількість ефірного часу? – Звісно. Але я дав би Христу можливість сказати останнє слово». Це, безперечно, одна з основних фраз, яка задає тон усій книжці й окреслює виклики сучасного суспільства, з якими нам доводиться зіштовхуватися щодня.
Загрози інформаційного світу тим страшніші, що людство насправді не усвідомлює їхніх небезпек повною мірою. «Сьогодні боти, тролі та кіборги, – пише Померанцев, – можуть створити симуляцію громадської думки, підтримки або ненависті, підступнішу, всеохопнішу, ніж старі ЗМІ». Він наводить чимало прикладів того, як інтернет змінює світ і конструює нову реальність. Згадаймо хоча б нещодавній скандал із приватною англійською компанією Cambridge Analityca, яка використовувала соцмережі для розробки комунікаційних стратегій під час виборів, або роботу різних екстремістських угрупувань, рекрутинг до яких завдяки мережі став «швидшим і витонченішим». Автор стверджує, що сьогодні впливати на авдиторію означає «розуміти її глибше за інших, підлаштовувати під неї свій меседж, а не протискати ідеологію згори вниз». І такі техніки активно застосовують окремі політики й держави.
Особливу увагу Померанцев приділяє способам ведення інформаційної війни. І показує він це на прикладі України та Росії. Письменник їде в Сєверодонецьк, Дзержинськ та на лінію фронту й спілкується там з активістами й людьми, дотичними до проведення інформаційних кампаній. У книжці автор подає також вичерпний опис того, як працює троляча ферма зі слів фахівців, які залучені до цієї сфери.
Книжка Пітера Померанцева написана на основі авторських спостережень, роботи з документами і науковими розвідками, а також інтерв’ю з численними героями, які діляться своїм досвідом. У передмові до видання автор пише: «Ця книжка також є подорожжю в минуле, до історії моїх батьків, до Холодної війни. Це не родинні мемуари як такі…Це почасти спроба збагнути, як ідеали минулого розпадаються на шматки у теперішньому і що з них ще можна врятувати».
І справді, у книжці відчутні дві сюжетні лінії: одна стосується того, як соціальні медіа змінюють світ і журналістику, інша – особиста історія тата Пітера, відомого письменника і дисидента Ігоря Померанцева. Автор зокрема розповідає про те, як його батьки втікали з СРСР, про роботу Ігоря на ВВС, про Чорнобильську катастрофу, своє дитинство, експерименти з ідентичністю тощо. У такий спосіб минуле поєднується з теперішнім, і читачеві пропонують різні візії того, яким може стати майбутнє. У випадку Пітера – на прикладі його власних дітей.
Фінальним акордом у книжці є розділ«Чернівці/Czernowitz». Через образ свого батька Пітер міркує над минулим і сучасним міста, його історичним спадком і переплетенням культур. Сьогодні це реалізують в організації міжнародного поетичного фестивалю, одним із засновників якого є Ігор. «Він прагнув пробудити пам’ять міста, не тому, що минуле можна відновити, а тому що для Чернівців та України це може бути поштовхом до розуміння себе завтрашніх, уникаючи безвиході інформаційної війни», – підсумовує Пітер.
«Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності» побачила світ у перекладі Оксани Форостини в Yakaboo Publishing. Це вже не перша книжка автора, що вийшла українською. У 2015-му в перекладі Андрія Бондаря з’явилася ще одна книга Пітера Померанцева – «Нічого правдивого й усе можливе. Пригоди в сучасній Росії». Тут автор досліджує феномен російського телебачення і те, як воно впливає на свідомість громадян й історію країни. Ця тема близька Пітеру й висвітлена на прикладі власного досвіду. На початку 2000-х він працював у Москві журналістом і телепродюсером та мав можливість на власні очі бачити, як творяться медіаміфи.
Зразковим прикладом у цьому сенсі може бути постать Ґарета Джонса – британського репортера, який першим розповів у західних медіа про Голодомор в Україні (1932-1933 рр.). До того згадану тему ретельно замовчували і подавали лише у вигідному СРСР світлі. Книжка польського репортера Мірослава Влеклого «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» в українському перекладі Олени Шеремет (видавництво «Човен») якраз і розповідає про боротьбу за правду й особисту сміливість цього журналіста.
Видання охоплює події, що відбувалися з 1930 до 1935 року. Це час, коли Ґарет Джонс розпочав працювати в колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойда Джорджа, декілька разів відвідав країни Радянського Союзу, летів на передвиборчий мітинг у літаку з Гітлером, викрив Великий голод в Україні та виїхав до США. У січні 1935 року журналіст почав навколосвітню подорож «у пошуках інформації». У липні-серпні цього ж року Ґарета Джонса викрали і згодом вбили.
Кожна з цих подій докладно описана в книжці з посиланням на архівні джерела, інтерв’ю, ймовірні діалоги між відомими особами, уривки зі статей, які опублікував Ґарет, тощо. Деякі з них по-справжньому знакові. Як-от фраза, висловлена під час польоту з Гітлером: «Якщо цей літак розіб’ється, це вплине на історію всієї Європи».
Мірослав Влеклий не оминув увагою і знайомство Ґарета з Ґеббельсом. Журналіст розпитує німецького пропагандиста про створення знаменитих промов. «Німець пояснює, що ні він, ні Гітлер особливо до них не готуються, щонайбільше – 10 хвилин: обдумують структуру, нотують головні тези, а ріка слів під час виступів сама пливе до голови».
«Ґарет – це перший і, по суті, єдиний свідок із Заходу, який після впровадження заборони іноземним кореспондентам переміщатися країною отримує згоду на поїздку в Україну». Тут він не дотримується маршруту, а виходить на одній зі станцій на Харківщині й прямує від села до села, вивчаючи умови, в яких живуть люди.Після повернення додому він публікує викривальні статті про Голодомор в Україні та виступає на конференціях, викриваючи брехню СРСР. Основним опонентом Ґарета Джонса був один із найвпливовіших західних кореспондентів у Москві– Волтер Дюранті, який критикує статті Джонса.
Американський кореспондент Юджин Лайонс (до речі, перший західний журналіст, який записав інтерв’ю зі Сталіним) так охарактеризував свого колегу: «Серйозний і ретельний невисокий Ґарет Джонс був тією людиною, яка весь час носить блокнот і безсоромно записує все, що ви говорите. Він терпляче ходив від одного кореспондента до другого, ставив питання і нотував відповіді». Як зауважує Мірослав Влеклий, тексти Джонса «рідко мали риси об’єктивного журналістського репортажу. Це радше нотатки наочного свідка чи аналіз дипломата. Одні мають форму щоденника, написаного від першої особи, інші – більш аналітичну структуру».
За жанром ця книжка – нонфікшн. У тексті використано як пряму, так і непряму мову та переказ статей і розмов Ґарета Джонса. Автор книжки додає і власні розвідки. Він разом з істориком Романом їдуть місцями Ґарета Джонса на схід України – туди, де нині точиться війна. Тут письменник збирає спогади місцевих жителів і істориків про голод. Крім того, він проводить журналістське розслідування, йдучи слідами Джонса, відвідує будинок його родини, вивчає документи і щоденники Ґарета.
Окремий розділ у книзі присвячений зв’язку Ґарета Джонса з Джорджем Орвеллом, автором роману «Колгосп тварин». У цій книжці чимало збігів з історичними подіями, пов’язаними з Голодомором в Україні та викривальною діяльністю Джонса. Слідів останнього у «Колгоспі тварин» шукав і його племінник. Як підсумовує Мірослав Влеклий: «Орвелла і Джонса об’єднувало ще дещо. Вони обидва опинилися у чорному списку НКВС. Поплатився за це тільки Джонс».
