«Я дякую Богові за прожиті роки — за всі 106». Інтерв’ю з найстаршою вижничанкою Євдокією Харюк

Про дитинство, молодість, тяжку працю, життєві перепони та незламність духу 106-річної вижничанки з села Мілієвого

Євдокія Харюк у 2020 році

Євдокія Харюк народилася 25 січня 1914 року в селі Мілієвому. Цього року їй виповнилося 106. Для неї все життя пройшло як один момент: «Ніби зовсім нещодавно ще була дитиною, а тепер уже і праправнуків бачу. Я дуже вдячна Богові за такий дар», – зізнається жінка.

Про батьків, дитинство та юність

Я була другою дитиною в сім’ї, батьки були молодими — їм би жити та радіти, але не так усе сталося. Влітку 1914 розпочалася Перша світова війна і тата мобілізували до австрійського війська. Я його зовсім не пам’ятаю. Мама юна, а їй уже тільки «похоронка» прийшла — залишилася одна з малими дітьми на руках. Дитинство моє пройшло в праці на панщині. Ми з братом, як трішки підросли, стали мамі допомагати у наймах, щоб легше було жити. Та, незважаючи на скруту, мама віддала нас до школи. Я закінчила сім класів румунської школи, а далі могли вчитися лише діти панів, тому я залишилася на господарстві.

1970-ті роки ХХ ст. Сім’я Євдокії Харюк

Про голод, війну, смерть чоловіка та працю в колгоспі 

У тридцяті роки я вийшла заміж. Складні були часи, тяжко було і потім — голод, але нас тут, на заході, Бог ще помилував, люди з інших регіонів сюди приходили в пошуках їжі — худі-худющі, як примари, і з діточками малими на руках. Ми допомагали чим могли, а їх багато було — всім не допоможеш, як би хотів. Страшно, дуже страшно було. Ми й оговтатися не встигли, як знову війна почалася – вже Друга світова, а у мене двійко дітей на руках. І знову дикий страх, але не за себе, а за них. Воєнні роки — це роки страху, смертей та відчаю, ріки крові лилися, скільки чоловіків та синів не повернулися з фронту, один Бог знає.
А далі, після закінчення війни – колективізація. Чоловік мій помер рано, довелося самій трьох діточок виховувати. Я була їм і за маму, і за тата і працювала за обох. З 1948 року пішла працювати ланковою у польову бригаду новоствореного колгоспу «Радянська Буковина». Праця була важкою, багато сил забирала, але я з дитинства роботи не боялася — звикла. Ось так і проходило життя, а там уже і діти виросли, синів в армію проводжала, дочку заміж віддавала. А роки йшли…

Січень 2020 року.День народження Євдокії Харюк

Про втрату рідних людей та випробовування
Багато гіркого було в житті, не дай Бог комусь пережити нестерпний біль втрати своїх дітей. Я поховала двох синів та зятя. Серце рветься, та я живу вірою, що Бог завжди допоможе і почує. Чомусь він послав мені такі випробовування. Та і багато хорошого є у мене – моя підтримка й опора – це мої рідні. У мене дочка, чотири онуки, сім правнуків та п’ять праправнуків — і це моє найцінніше багатство в світі.

Про дітей та розуміння добра і зла

Найбільше я пишаюся своїми дітьми, онуками, правнуками – вони моя гордість і опора. Я щодня молюся за них. Не можна бути злими, бо зло завжди повертається до того, хто його породжує, а добрим людям Бог завжди допоможе. Зло — це те, що завжди руйнує, а добро будує. Так завжди було, є і так буде.
Мені дивно, що молоде покоління завжди в своїх комп’ютерах, телефонах і забувають про живе спілкування. Для мене дуже важливо поговорити із живою людиною. Дітей із самого дитинства потрібно навчати, прищеплювати їм доброту, чесність, повагу, привчати до праці і показувати приклад. Бо вони з дитинства повторюють усе за дорослими. Як кажуть: «Що посієш, те й пожнеш».

Ольга Василик, студентка 2 курсу кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин ЧНУ ім. Ю. Федьковича