0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Photo by Katya Austin on Unsplash
Мабуть, найяскравіша пора в житті кожної людини, якої з нетерпінням чекаєш упродовж усього року, – це літо. З дитинства у багатьох воно асоціюється з різними приємностями: канікулами у бабусі в селі, довгими прогулянками на природі й великими кількостями морозива, яким можна беззастережно смакувати на сніданок, обід і вечерю. Усі ці речі тим приємніші, коли вмієш по-справжньому ними насолоджуватися. Часто саме дитинство – це той період, коли людина ще не втратила легкої безтурботности й віри у безсмертя. Як-от Дуглас і Том Сполдінги – герої роману американського письменника-фантаста Рея Бредбері «Кульбабове вино».
Обидва хлопчики досягли того віку (12 і 10 років відповідно), коли ще віриш у чари, але вже починаєш відчувати швидкоплинність часу. Вони мешкають разом зі своєю родиною у місті Ґрінтаун, штаті Іллінойс. Уже сама назва в перекладі з англійської (GreenTown – Зелене місто) вказує на домінантний колір усього твору – зелений (а він, як відомо, символізує надію). Також він асоціюється з літом, сонцем і довгими канікулами. Часом, коли «прогулятися пішки значно приємніше, ніж мчати зі швидкістю вісімдесят миль на годину в найпотужнішому автомобілі. А знаєте чому? Тому що все довкола сповнене пахощів, усе росте й буяє. І ти маєш час роздивитися навколо і все те добачити».
Особливо символічним у тексті є кульбабове вино – напій, який щороку готує дідусь хлопців. Воно є втіленням капсули часу, в якій застигли всі дні літа. Дивлячись на кожну пляшку, Дуглас згадує, що робив у той чи інший час, насолоджуючись спогадами про солодкі миті. Й ці прості хлопчачі радощі немовби повертають і читача в дитинство та викликають світлу ностальгію за минулим.
У романі Бредбері повно різних історій жителів Ґрінтауна, які, на перший погляд, ніяк не пов’язані. Цей авторський прийом спершу може відлякати читача, який звик до чітких сюжетних ліній і не любить відволікатися на окремі розповіді. Але, з іншого боку, завдяки йому письменнику вдається створити особливий «зелений» світ, у якому діти цілими днями граються в яру, ховаються від Нелюда й не вірять, що старенька місіс Бентлі колись була десятирічною, міс Ферн і Роберта їздять на Зеленому автомобілі, а містер Ауфмен винаходить Машину щастя, яка, втім, приносить переважно розчарування. Бо, як зазначила його дружина Ліна: «Зрештою, рано чи пізно, всім нам доводиться вилізти з цього ящика й повернутися до брудного посуду та незасланих ліжок».
Апогеєм твору стає смерть прабабусі Дугласа. Тоді він усвідомлює, що подібне чекає кожного з нас. Навіть такого дванадцятирічного хлопчика, як він. Це відкриття стає чи не найболючішим у процесі дорослішання: «зникають друзі, людей убивають і ховають…». Раніше Дуглас про таке не думав. «І раптом мені стало не по собі, так ніби …всохнуть всі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більше не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви, – і тоді я страшенно злякався». Саме тому хлопчик відчайдушно намагається врятувати іграшкову чаклунку Таро, аби та дала йому безсмертя.
Як не дивно, поруч із літом і теплом, тема смерти з’являється й у повісті «Літня книжка» шведської письменниці Туве Янссон (тієї самої авторки мумі-тролів). У книжці мова йде про маленьку Софію, яка проводить літо разом із бабусею і татом у невеликій хатинці на острові. Щодня вони насолоджуються вітром і морем, вивчають природу й вигадують історії. Єдине, про що говорити не можна, – смерть мами, яку майже не згадують. У всьому решта «Літня книжка» легка й прозора, наче павутинка, – за стилем, темою і сприйняттям. Від неї мовби віє легким морським бризом – настільки, що часом, прислухавшись, можна відчути його солоність на вустах.
У цій повісті, що вийшла українською в перекладі Наталі Іваничук, Туве Янссон показує дорослішання Софії й те, як через спілкування з бабусею змінюється світогляд дівчинки. А також як вона, пізнаючи світ і його секрети, не втрачає наївности й водночас розуміє безжальність законів природи. Пишучи книжку про смерть хробака, дівчинка ставить важливі питання: «Що ліпше: волочитися позаду, знявши з себе всю відповідальність за ухвалення важливих рішень, чи йти вперед, самостійно прокладаючи собі шлях, доки хтось знову не розсіче навпіл?»
Очима Софії ми бачимо світ, який далеко не завжди відповідає нашим очікуванням. Але саме це й додає читачеві декілька приводів, аби зупинитися й подумати. Про себе, власну сім’ю і трішки про любов, яка теплою ковдрою огортає людей, що на неї чекають. Й, очевидно, не тільки в цій книжці.
А ще й, наприклад, у романі української письменниці Ксенії Фукс «12 сезонів жінки». Твір складається з дванадцяти розділів, кожен із яких присвячений окремій жінці й, відповідно, порі року. Тут ми знайомимося з Софією, яка любила лише жінок, Лєрою, що страждає на анорексію, Бертою, яка в дитинстві зазнавала насильства від рідного батька, та іншими. Подекуди герої переходять з однієї історії в іншу, що забезпечує сюжетну цілісність роману.
За словами авторки передмови, чернівецької письменниці та художниці Христі Венгринюк, «12 сезонів жінки» – абсолютно феміністичний текст, після прочитання якого вона просто згорнула рукопис і подумала: «Чорт, а що ж я зробила для жінки в цьому світі?»
Якщо говорити про літо, то варто зупинитися на трьох частинах: «(Че)Слава», «Ліля» та «(Ст)Ася», які відповідають трьом літнім місяцям. У першому мова йде про студентку філософського факультету, яка здає іспит наприкінці семестру перед поїздкою до США й зазнає сексуальних домагань від свого викладача. У другому авторка розповідає про схильність до самознищення, на яку страждає головна героїня. Недуга з’явилася у Лілі через кохання і… втрату. Випадкові статеві партнери з тіндера допомагають забутися, аж поки в жінки не виникає підозра на ВІЛ. Третя історія – «(Ст)Ася» – відбувається на морі в серпні, «коли через цвітіння водоростей поверхня моря починала сяяти, і якщо купатися вночі, то й шкіра починала теж світитися під світлом місяця». Головна героїня Ася їде в місця свого дитинства, але тепер там неспокійно, адже йде війна. Один день на морі назавжди змінив життя дівчини. «Все, від чого вона боронилася, настигло її. За якісь декілька годин війна стала мати для Асі особистий сенс, а позивні стали мати обличчя».
Усі три історії відбуваються в період, який, здавалося б, призначений лише для відпочинку й насолод. У цих та інших розповідях із роману авторка висвітлює чимало проблем і особливостей характерів жінок. Тож раджу не пропустити виходу роману «12 сезонів жінки», адже, на відміну від попередніх двох, цей текст ще тільки має з’явитися друком. І символічно – саме в червні.
