Піар на вертольоті, або «совок» головного мозку. Колонка Лілії Бортич
Колонки

Піар на вертольоті, або «совок» головного мозку. Колонка Лілії Бортич

Про звіти влади, відірвані від реальности, паралелі з радянським минулим і гвинтокрил для піару влади — у колонці голови Асоціації сільгоспвиробників Чернівецької області Лілії Бортич.

Фото Чернівецької ОДА

Вчора ввечері натрапила на відео білого медично-рятувального гелікоптера, який сідає на стадіон міста Новоселиці. Я була стурбована, адже подумала, що хтось у дуже тяжкому стані, і його необхідно доправити до більш оснащеної лікарні (завдяки професійній роботі ЗМІ, ми всі бачили жахливий стан, у якому було інфекційне відділення Новоселицької ЦРЛ на початку пандемії). Яке ж було здивування, коли я побачила купу офіційних осіб і камер, і зрозуміла, що це чергове шоу «Показуха», з метою хоч якось виправдати приліт гелікоптера та зняти ще одну піар-картинку перед відльотом назад до Києва.
Ця картинка відкинула мене в далекий квітень 1986 року, коли вибухнув Чорнобиль. Я побачила себе на цьому ж стадіоні на колінках, смикаючи будяки. Нас, учнів новоселицьких міських шкіл, наприкінці квітня щодня відправляли смикати бур’ян під пекучим сонцем для підготовки до святкування свята 1 Травня. Пам’ятаю, як мені стало зле, бо отримала сонячний удар. Нікого не турбувало, що дітей наражали на небезпеку, головне — щоб можна було створити гарну картинку для начальства до свят…

Пройшло 34 роки. Що змінилося? Майже нічого. Тільки «показуха» стала ще ефектнішою. А розрив між реальністю та картинкою — ще більшим. Мені дуже соромно, що моє покоління так і не змогло вилікувати «совок головного мозку», який укорінився в наших генах.

Уже три місяці як нашу країну охопила пандемія COVID-19. Я з самого початку, аналізуючи інформацію з закордону від друзів, які розкидані по всьому світу, розуміла, наскільки це серйозно. Я почала вникати в те, наскільки готовою була наша медична система до викликів, які кинув нам цей вірус. Я не можу говорити про всю країну, але заклади охорони здоров’я Буковини, на жаль, не були готовими боротися з цією пандемією взагалі. Інфекційні відділення обласної та більшости районних лікарень були в жахливому стані: відсутність ремонту, сучасного технічного обладнання, елементарного постачання кисню, засобів індивідуального захисту медпрацівників. Цей список можна писати безкінечно.
Кожна лікарня мала свої потреби. На це були об’єктивні причини: згідно з другим етапом медичної реформи, інфекційних відділень в області могло не залишитися взагалі, тому попередніми роками їх практично не фінансували чи фінансували за залишковим принципом.
Ситуація в медицині в березні 2020 року нагадала мені армію в березні 2014-го, коли ми зрозуміли, що ЗСУ повністю знищені. І завдяки небайдужим громадянам України, яких пізніше стали називати волонтерами, ми змогли вистояти та відбудувати наші Збройні сили, які нищили роками. Минуло 6 років від початку війни, і небайдужі громадяни-платники податків по всій країні знову піднялися на захист наших медиків: люди почали з елементарного пошиву масок, захисних костюмів, купували захисні окуляри, ШВЛ, кисневі концентратори, кисневі подушки, робили ремонти в інфекційних відділеннях, відкликалися на будь-які технічні потреби лікарів інфекційних відділень. Спільне лихо знову об’єднало країну. І я пишаюся тим, що ми, українці — дійсно сильна нація, яка може вижити за будь-яких обставин! Але… Може, досить виживати?

Замість того, щоб чесно визнати, що Буковина не готова до боротьби з пандемією COVID-19 (про що свідчить офіційна статистика МОЗу України, згідно з якою показники інфікованих громадян та лікарів, заповнення лікарняних ліжок на 100 тисяч населення перевищують у декілька разів показники інших регіонів України) та об’єднати всіх небайдужих. Замість того, щоб зробити аналіз ситуації та знайти спільні рішення для виходу з кризи, ми рапортуємо, що у нас усе чудово, лікарні забезпечені всім необхідним, а та незначуща допомога «дрібно-буржуазного» бізнесу та населення ніяк не впливає на стан лікарень. Проводять показові візити міністрів, приховуючи реальний стан справ на місцях. Вночі напередодні візиту «великих гостей» закриваємо роти медпрацівникам, кидаючи подачки в 300% доплати «ковідних» грошей. Завдяки шуму, який піднімає голова Глибоцької райради з заявою про те, що в район з обласного та державного бюджету не надійшло жодних коштів на боротьбу з пандемією, дали Глибоцькій лікарні купу дуже потрібного обладнання, але яке все одно не вирішує проблему з нестачею грошових коштів  для функціонування інфекційного відділення. Вони не запрошують до відвертого діалогу власників закладів охорони здоров’я, голів райрад та лікарів. Вони фарбують лавочки на території Чернівецької обласної лікарні. Вони ведуть міністра в пульмонологічне відділення, яке в кращому стані, бо інфекційне просто ганебне.

Проблема з показухою, на жаль, є не тільки на рівні влади Буковини. Вишенькою на торті стає білий гелікоптер, який, через наївність свою думала, привезли в подарунок нашій області. Адже справжня санавіація є нагальною проблемою для доставки важкохворих пацієнтів в екстрених випадках із віддалених гірських районів. Але ж ніт! На гелікоптері пропіарилися спочатку міністри, а потім — наша обласна влада.

Пройшло 34 роки. Мене не залишає відчуття, що, як у далекому 1986-му, ми знову живемо в країні «кривих дзеркал»: реальність, яка оточує нас, відрізняється від переможних звітів влади. Україна має загострення хронічної хвороби «совку головного мозку». Чи вилікуємося ми колись, чи це є смертельним невиліковним діагнозом, який може знищити країну? Все залежить від нас із вами! Починати треба з себе та з того, щоб навчитися називати речі своїми іменами, визнавати свої помилки та об’єднувати небайдужих для вирішення спільних проблем.

P.S. Для підтвердження своїх слів додаю два відео: репортаж AssociatedPress з інфекційого відділення Чернівецької ОКЛ та відео «навчання» показушного рятувального гелікоптера. Вирішуйте самі, де реальність, а де «совок головного мозку».

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

 

Коментарі