0
Про те, як вдалося дістатися з Чернівців до Львова Блаблакаром під час карантину, пише у колонці журналістка Юлія Панаетова.
Два місяці буковинці провели у неволі. Їм було холодно, страшно, сумно, але покинути рідне місто вони не наважувалися.
Напевно, так місцева влада уявляла життя чернівчан у період особливого режиму в’їзду та виїзду з області. Хочеш приїхати до Чернівців — показуй прописку. Якщо ж потрібно виїхати, то тут може врятувати реєстрація проживання в іншому місті або документи на відрядження. І поки одні чемно чекали, що карантин нарешті закінчиться і всім містянам оголосять «амністію», інші шукали підпільних шляхів, бо який закон не створювали для того, щоб його порушувати?
Якщо відкинути жарти, то в житті часто трапляються ситуації, коли виїхати з міста — не просто забаганка, а необхідність.
Після початку першого етапу послаблення карантину мені потрібно було швидко повертатися на роботу до Львова. Як це зробити, я не знала, адже прописка у мене чернівецька, а тому «правомірний» варіант я відкинула одразу. Вирішила порадитися і написала подрузі, яка також мешкає у Львові: «Ти скоро будеш повертатися?» – «Ні! Ти що, хочеш, щоб тебе потім примусили 17 тисяч штрафу за порушення карантину платити? Навіть не намагайся нікуди втекти!». Така реакція була для мене несподіваною, а після історії про те, як двоюрідну сестру не пропустили на похорон бабусі, я майже повірила в те, що місія дістатися до Львова – нездійсненна.
В будь-якій незрозумілій ситуації, яка стосується поїздки, у мене є надійний помічник – старий добрий Блаблакар. В умовах, коли люди вже давно забули, що таке проїхатися у плацкартному вагоні з шумною компанією туристів чи любителів смаженої курки, такий приватний сервіс міжміських перевезень став особливо популярним.
Я схопила телефон і почала подумки згадувати всі молитви, шукаючи поїздку в потрібному напрямку: «Дата, місто, година… пошук». І вже чекала побачити там порожню сторінку, але… о чудо! Цілих 3 водії пропонували підвезти мене з Чернівців до Львова.
Перший вирушав із Чернівців 15 травня о 9.00. Телефоную: «Абонент поза зоною досяжности». Залишалося 2 варіанти. Одного з них звали Олексій, але зателефонувати йому я не наважувалася, адже у чоловіка не було фото, всього 2 зареєстровані поїздки і жодного коментаря. Залишався тільки Сергій. Майже втративши надію, що хтось зголоситься мене підвезти, я набрала його номер: «Добрий день! То ви підписалися на поїздку?» – запитав чоловік веселим голосом. Я пояснила, що документів на перетин блок-посту у мене немає. «А без документів пропустять?» – запитую. «Нє, ми просто проїдемося до блок-посту і завернемо назад», – засміявся Сергій.
Зазначена в оголошенні вартість поїздки становила 220 гривень, та я вирішила перепитати, щоб потім не було несподіванок і, як з’ясувалося, недаремно: «Ціна буде вищою, бо ви ж розумієте, що карантин і все таке… там побачимо», – сказав водій. «Тобто, там побачимо?» – перепитую. «Якщо нас не пустять через блок-пост, то доведеться його об’їжджати, а це далеко і дорого, розумієте?» Що ж, виходу в мене не було і я погодилася.
Наступного дня о 9 ранку я вже стояла біля залізничного вокзалу в Чернівцях і чекала свого водія. Раптом підбігла дівчина з великою валізою та стала біля мене: «А ви теж у Львів їдете?» – запитала Христина. Не пройшло і хвилини, як до нас підійшов хлопець у синьому спортивному костюмі. Він поклав великі клунки на землю, стягнув маску на підборіддя і підпалив цигарку. На годиннику була 9:15, а водій досі не з’явився: «Зателефонуйте нашому шоферу, може, він проспав?» – сказав Вадим. Я набрала номер, але водій не відповідав. «Що ж, напевно, нас вирішили кинути», – незадоволено пробурмотіла Христина.
У майже безнадійному очікуванні ми пробули ще 10 хвилин. А тоді Вадим тикнув пальцем на бордовий Мерседес: «О, дивіться, їде! Їде!» З машини вийшов чоловік середнього зросту з блокнотом у руках. То був наш водій Сергій: «У когось є якісь документи, щоб переїхати блок-пост?» – запитав він. «У мене все ок. Маю прописку там», – відповів Вадим і закинув речі в багажник. Сергій кивнув і тицьнув ручкою на мене: «А ви?» Я сказала, що їду на роботу, але прописана в Чернівцях і документів на відрядження у мене теж нема. Сергій почухав голову: «Таааак, знову доведеться об’їзними їхати. Це погано… Та сідай уже, щось придумаємо».
У салоні було 6 осіб. Після двомісячної самоізоляції побачити таку когорту людей для мене було шоком. Усі тиснулися одне до одного, бо місця, щоб зберігати дистанцію, явно не вистачало. Я щільно притулила маску до обличчя і втиснулася в крісло. До речі, телефоном водій сказав, що з нами їхатимуть ще 2 або 3 пасажири, а виявилося, що їх буде аж 7!
Усі мали маски та рукавички. Дівчина біля мене нервово розпилювала дезінфектор щоп’ять хвилин. У машині було душно, пахло бензином і спиртовим розчином.
Водій кинув свою маску на поличку біля лобового скла і ще раз глянув у свій блокнот: «Всі є. Ну, з Богом», – гукнув він, і ми поїхали.
У машині була цілковита тиша. Всі напружено дивилися одне на одного, намагаючись відсунутися якомога далі. Для атмосфери Сергій вирішив увімкнути альбом Світлани Лободи на повну гучність. Імовірно, це додало йому сміливости і він почав гнати зі швидкістю Шумахера. Скоро на трасі не залишилося, мабуть, жодної машини, яку не «підрізав» би наш водій.
Раптом Сергій збавив темп: «Під’їжджаємо, готуйтеся», – сказав він і начепив маску. На дорозі був затор, контролери в зелених жилетах зупиняли автомобілі. Наш водій опустив бокове скло. «Куди їдемо?» – запитав контролер із безконтактним термометром у руках. «На роботу», – відповів Сергій і показав посвідчення. «Щасливої дороги!» І ми поїхали далі.
У сімох пасажирів, що сиділи в автобусі, нічого не запитували і навіть не поміряли температуру: «Проскочили!» – радісно заявив Сергій і зняв захисну маску.
Ми зупинилися на заправці у Франківську. «10 хвилин перерви», – сказав водій та побіг по каву. Окрім нас, на станції не було жодної машини. Я вийшла і почала розпитувати водія: «Як ми так швидко проїхали?» – «Та нам просто пощастило, що на блок-пості не було правоохоронців», – махнув рукою Сергій. – «Я вожу людей по 2 рази на тиждень. Зараз транспорту немає, тому пасажирів хоч греблю гати. Всім потрібно кудись їхати. Мене з роботи вигнали, а годувати родину чимось треба. От тепер катаюся. І вам добре, і мені, еге ж?», – підморгнув Сергій. «А що за документ ви показали контролерові?» – запитую. «Маю закордонні документи. Вони подумали, що ми у Польщу їдемо через Львів. Там пункт пропуску вже відкритий, тому це законно». Водій розповів, як декілька тижнів тому він їхав тим самим маршрутом, але поліція не дозволила проїхати: «Правоохоронці почали всім міряти температуру. У хлопця було 37, тож сказали, що його пропустити не можуть. До того ж, не в усіх були документи на виїзд. Стояли там десь годину. Всі налякалися, що зараз розвернемося назад, але я не здаюся так от просто. Об’їжджали якимись козячими стежками. В болото залізли по вуха, але таки доїхали до Львова», – похвалися Сергій. «Ну, шо, тепер діло техніки. Можете розслабитися».
Двоє пасажирів вийшли у Франківську, а ми поїхали далі. Дорогою водій розповідав про те, що карантин ввели незаконно: «Той весь вірус — вигадки. Для тупих придумали, а ми тепер маємо мучитися. Не вмирають від нього люди. Хіба якщо маєш весь букет хвороб. Я в таке не вірю. Розумієте?» Щось доводити цьому самовпевненому чолов’язі, для якого навіть всесвітня пандемія — казочки, я не стала. Просто кивала головою і рахувала кілометри.
Посеред дороги водій зупинився: «Ну, всьо, приїхали. Виходьте з машини». До Львова залишалося ще більше 30 кілометрів, тому ми не одразу зрозуміли, що відбувається. «Колесо пробило. Доведеться повозитися», – сказав Сергій.
На вулиці накрапав дощ. Один із пасажирів допомагав водієві ладнати колесо, а ми ховалися в кущі від машин, що пролітали повз нас із божевільною швидкістю. Так минуло 20 хвилин.
На щастя, все вдалося полагодити, і ми прибули на Стрийський автовокзал через пів години: «Так, хто платити буде?» – саркастично запитав водій. Усі подіставали гаманці. «Хто з Чернівців, давайте по 350 гривень». «Але ж на сайті було вказано 220! І ми не їхали об’їзною дорогою», – обурююся. «Не вірте ніколи тому, що написано. Це вам і так по-божому», – нервово відповів водій.
Завищену суму за поїздку таки довелося заплатити. Сергій облизнув палець і почав перераховувати готівку: «Хтось не додав 50 гривень!» – закричав він. «Ми все вам віддали», – закричали в один голос пасажири. «Так, тоді рахую ще раз». Сергій 10 хвилин шарудів грошима, а потім сказав: «Вибачайте, то я прорахувався. Усім до побачення».
Чернівецькі ізолянти розбрелися по Львову, а водій поїхав за наступною партією пасажирів.
