0
Про бажання врятувати всіх, «позитивний» ПЛР та лікування вдома.
Аня Рибарчук – лікарка-анестезіологиня, вона працювала у кардіоцентрі та в приватній клініці. Коли у Чернівцях почалася епідемія, лікарі міської лікарні №1 запитали її, чи готова вона буде підтримати їхній колектив у боротьбі з Covid-19. Аня погодилася. Вона працювала у червоній зоні, заходила у лікарню на майже тижневе чергування, надавала хворим реанімаційну допомогу й отримала позитивний результат ПЛР-тесту. Про свідоме рішення піти на ризик, зараження коронавірусом та лікування у домашніх умовах за свій рахунок Аня Рибарчук розповіла «Шпальті».
«Я знала, куди йду»
Я давно хотіла попрацювати у цій лікарні, бо відділення реанімації тут очолює мій «гуру» реанімації Дмитро Білоус. До того ж, розуміла, наскільки серйозна ситуація і що буде брак кадрів, тому погодилася, не вагаючись. Я знала, куди йду. І всі лікарі, які працюють там, розуміють, що як би себе не оберігав, ризик захворіти дуже високий. Так, є захисні костюми, маски, щитки, та все ж велике вірусне завантаження — і це однозначно збільшує ризик інфікуватися. До цього морально готові всі. Але словесна готовність — одне, а коли зіштовхуєшся з цим фактом насправді — це зовсім інше. Особливо якщо бачила критичних хворих, то, звісно, перед очима з’являються різні кадри, коли отримуєш свій позитивний результат.
Я живу сама, батьки в селі. Я розуміла, що їх я не наражаю на небезпеку, а це було найважливіше. Я себе обмежила в усіх зустрічах із друзями, з братом. Максимально вберегли себе від контактів і мої колеги. Всі боялися принести заразу додому, тому дехто ізолювався від рідних чи відправляв їх на цей час жити в село або до родичів. Все для того, аби бути спокійним, що, допомагаючи іншим, ми не скривдимо своїх близьких.
Швиденько перележу вдома і піду далі працювати
Ми працювали за «вахтовим» режимом. Виходили на зміну на 5 діб і весь цей час 24/7 ми перебували там. Не було робочого і неробочого часу. Після закінчення «вахти» ми здавали аналізи і йшли додому на самоізоляцію. Через декілька днів викликали на чергування, бо треба було допомогти колегам у відділенні. Я заступила вночі. Вранці задзвенів телефон із червоної зони. То був шеф, каже: «Привіт, як твої справи?» Я кажу: «Якщо ви хочете, щоб я ще на одне чергування залишилася, то я не дуже можу, треба хоча б добу поспати». На що мій шеф відповідає: «Так, ти трошки відпочинеш вдома. Прийшов твій тест, він позитивний, треба посидіти вдома, але ти не переживай, усе буде добре».
На той момент у мене не було взагалі жодних клінічних проявів, це був інкубаційний період. Я допрацювала свою зміну, вийшла в респіраторі, ні з ким не контактувала і зі своїми думками повернулася додому.
Мені здавалося, ніби у мене на одному плечі білий, а на іншому чорний ангел. Останній казав: «Що, світ хотіла врятувати, так? Прийшла допомагати? Молодець. А хто тепер тобі допоможе, Рибарчук? От сядеш там саменька і будеш хворіти». А на іншому плечі білий ангел промовляв: «Ти ж лікарка! Ти виконувала і виконуєш свою місію. І якщо Господь допустив тебе допомагати людям і допустив до тебе цю хворобу, значить, він знав, чому він це робить. Швиденько перележиш вдома і підеш далі працювати». З цим внутрішнім діалогом я прийшла додому, звалилася з ніг через втому і заснула. Наступного ранку я вже не могла встати з ліжка: температура була невисока — до 38 градусів за Цельсієм, але вона мене настільки «ламала», що я практично весь час лежала і не мала сил ні на що. Так я проспала три доби. В мене не було задишки, ні сильного кашлю, але було відчуття нудоти, сонливість.
Я не знала, як сказати про хворобу своїм батькам. Мій тато медик, і я була впевнена, що його реакція буде адекватніша і спокійніша. А ось мама емоційна. Спочатку хотіла придумати історію, чому не ходжу на роботу. Але з батьками я завжди була максимально чесною. Для них було важливо почути, що у мене все добре, хоч я впевнена, вони здогадувалися, що та усмішка мені давалася не завжди легко.
Лікувалася як усі: за протоколом і на свої кошти
Я перенесла хворобу у легкій формі, та все ж думки про шпиталізацію у мене час від часу виникали. Я сиділа вдома і лікувалася за протоколом: вітамін С, цинк, багато води, азитроміцин, спазмолітики і парацеталом за потреби. Моє лікування не було дуже дорогим, але жодне не оплачувала держава, навіть лікування лікарів. Уся швидка допомога лікувала себе сама. На стаціонарі ми завжди видавали ліки, які були в медзакладі. Але якщо їх не було, ми не мали іншого вибору, як просто писати списки, і рідні йшли купувати препарати. Була лише одноразова держзакупівля ліків на початку епідемії, коли на балансі медзакладу були антибіотики, і поки вони не закінчилися, хворі їх отримували безкоштовно.
По суті, я лікувалася сама, але консультувалася із шефом. Щоранку звітувала про самопочуття. Мені постійно хтось телефонував. Часто не хотіла брати слухавку, бо я видавлювала із себе привітні слова, але підтримка людей мене також лікувала.
Думками була на роботі. Я знала про летальні випадки, погіршення чи покращення самопочуття своїх пацієнтів. І стався переломний момент. Я опублікувала допис у фейсбуку під враженнями, адже того дня я дізналася про смерть пацієнтів, біля ліжок яких я фактично захворіла, яких я доглядала. Серед них була і моя колега. Коли я почула, що цих людей поховали, у мене був вибух емоцій. Я тоді ще раз усвідомила масштаби і серйозність ситуації. Навіть було самобичування, адже я переношу це у легкій формі, а мої пацієнти і мої колеги вмирають. І знаєте, я не очікувала, але отримала нереальну підтримку навіть від людей, яких не знаю. Хоч я всім казала, що у мене все є і мені нічого не потрібно, а попри це я знаходила під дверима каву, квіти, фрукти, бульйони. Це було настільки приємно і я надзвичайно вдячна цим людям за шалену підтримку.
Фактично до моменту стабілізації температури я прохворіла сім днів. Потім уже отримала перший негативний тест. Та все ж хвороба дала про себе знати. Залишки ще в організмі були — я далі відчувала після маленької прогулянки непритаманну мені втому.
Після двох тижнів я знову можу повернутися до роботи
Ми дуже уважно одягаємося. Є момент, коли лікар надає реанімаційну допомогу, то він тоді не думає про себе, а той респіратор може якось зсунутися. Я зараз згадую, як ми реанімувала чоловіка з підозрою просто на підлозі вбиральні в екстреному порядку. Я на колінах його інтубувала, бо це треба було зробити тут і зараз. Я робила це у звичайному халаті і в звичайній масці, в нього ж іще не підтвердили вірус. Так само, знімаючи захисний костюм, ти максимально акуратний, але в той момент поруч може пройти хтось із колег. Тут не вгадаєш! Справа в тому, що дуже високе вірусне навантаження. І, звісно, в тому, що ти не знаєш, хто навіть із лікарів може вже бути хворим і не знати про це. Результати тестів не видають миттєво. В мене перший позитивний прийшов через чотири дні. Лікарі між собою все одно в масках, дотримуємося дистанції. Але там, де є колектив, спілкування і перебування 24/7 із хворими, неможливо уникнути контактів. Я не знаю, де саме і коли захворіла, але це і не важливо зараз. Головне, що після двох тижнів знову можу братися до роботи. Я жодного разу не думала, що не повернуся в лікарню після одужання. Так, я знаю, що можу знову захворіти і вже перенести це не так легко, як зараз. Але інакше й бути не може. Коли я знаю, що потрібна, коли знаю про брак кадрів і те, як колеги працюють понаднормово, я не можу не повернутися.
Тим, хто вважає, що коронавірус — фейк, варто прогулятися лікарнею
Мене дуже дратує, коли чую від скептиків, що вся ця ситуація — фейк і хворих немає. Особливо після того, як сама пройшла через це, знаю, як із цим борються мої колеги, як деякі з них втратили життя через цей «фейк».
Навіть деякі мої знайомі казали мені: «Що, Ань, скажи нам правду, нема ж там нічого?» Ось я таких людей взяла б і провела в інфекційне відділення. Щоб вони поговорили з тими людьми, щоб вони їх побачили. Тим, хто не вірить, я сказала би подякувати Богу, що в їхніх знайомих і рідних немає Covid-19. Ще є такі, які кажуть, що статистика смертности набагато нижча, ніж від інших хвороб. Для тих людей, чия близька людина померла, це неважливо! Вони боролися за її життя і втратили. Їм однаково — мільйонний це випадок чи перший. Мої колеги, які працюють довго в лікарні, не пам’ятають такого, не було пацієнтів із такою кількістю пневмоній. Були «хвилі» захворюваности, але випадки не такі агресивні і не такі затяжні. Цей вірус може володіти людиною дуже довго. Це як доміно: він зачепив одне, і фішечки далі падають одна за одною. Сам вірус може вже й не циркулювати, але ускладнення після нього можуть бути дуже затяжними. Він запускає патологічні процеси у всьому організмі.
Добре, коли ситуація протікає спокійно і людина швидко одужала. Але є випадки, коли ти відчуваєш таке безсилля: і ліки найкращі дали, й апарат потужний привезли, й інтубували — всі можливі варіанти пробуєш, а на твоїх очах людина гасне, її життя протікає крізь пальці, і ти нічого вже не можеш вдіяти. Хто не вірить – не вірте й далі, але бережіть себе і не обливайте брудом тих, хто зараз на передовій.
Фото Володимира Гуцула
