0
Про те, чому Чернівці асоціюються зі словом «пекло», ризики та переваги перебування під час карантину в селі та людей, які не знають, що коїться, а тому стають небезпечними пише у колонці журналіст Ігор Волощук.
Кадр із фільму “Ван Гельсінґ”
Раніше Москалівка була для мене місцем занадто спокійним та дрібним, щоб почуватися тут по-справжньому молодим. Запальні сільські дискотеки перетворилися на збіговисько поодиноких п’яниць, сусіди почали масово вимирати, а народжуваність різко скоротилася, шкільне життя ледве жевріло. Тому я втік у Чернівці, закохався в них, змирився з усіма незручностями та став жити з містом, немов із жінкою, з якою уже 30 років у шлюбі.
Короткі поїздки на малу батьківщину були для мене, наче вибратися «з мужиками на пиво» чи «на рибу» — коротким відпочинком від дружини-Буковини, чия біганина втомлює око, але тікати вже нікуди. Бо ж ніби й звик уже до неї, та й кому я після неї потрібен.
Неждано-негадано настав час, коли довелося попрощатися з благовірною та «перечекати цей дощ, перечекати цю зливу», як співали українські попвиконавці. Кохана підчепила, бачте-но, від когось заразу. Хоча цей метод зазвичай жіночий, я вирішив поїхати до мами, а дружина нехай подумає про свою поведінку та п’є таблетки без мене.
Вдома все, як завжди: кіт клубочком тихо спить під грубкою, дідусь дивиться вдесяте всі гумористичні шоу, які тільки транслюють по старенькому телевізору, а мама готує їсти, відганяючи зголоднілого тата від палки ковбаси — «то на Пасху». Пахне борщем і затишком.
Увечері після мого приїзду телефонує до мами місцева фельдшерка, ледве не єдина медикиня на село. Каже, мовляв, нехай Ігор два тижні не виходить із дому, побуде на самоізоляції, та й ви старайтеся не виходити.
Не чинивши спротиву, я кивнув, бо все одно немає куди йти: клуб вічно закритий, у магазині не потусуєшся, а школа вже давно на карантині. Та й знайомі, хоч і повернулися з навчань-робіт-заробітків, але сидять у хатах, мовчки чекаючи на фінал цієї «божественної комедії». От і по розвагах. Доведеться, як і раніше, тинятися полями та околицями, шукаючи пригод у місцях, де найнеймовірніші зустрічі — то побачити зайця (а якщо пощастить, то двох), лисицю, когось із місцевих пияк чи іншого представника місцевої фауни.
Батьки теж зайняті — господарством. Весна ж бо, час сіяти, орати, садити, сапати… Зелений туризм у них, словом. Дідо теж любить поїздити старими місцинами, за межами села, де він колись жив чи працював. Йому вже за 80, знайомих майже не залишилося, а ті, що є, слухняно ховаються по домівках, бо мають теж поважний вік, а тому в зоні ризику. Та й я діда проконсультував і застеріг.
Отак ми й жили майже два тижні з моменту мого прибуття, поки одного дня не пролунав дзвінок від подруги моєї матері. Та схвильовано щось розповідала їй у слухавку, а мама не менш схвильовано та емоційно їй відповідала.
Виявилося, мамина подруга (назвімо її Ольгою) пішла до магазину по сосиски. В Ольги є дочка, яка теж повернулася з Чернівців і теж проходить самоізоляцію. Ольга знає, що тепер вона також «під підозрою», тому одягнула перед виходом медичні рукавички та маску, як і належить у такий час.
Зайшовши у магазин, Ольга ледве не на порозі почула різку фразу продавчині, адресовану їй: «Я тебе не буду обслуговувати. Ти — на карантині!» Ошелешена жінка не змогла відстояти своє право здійснити покупку, та, на щастя, у нашому селі були ще дві крамнички, де не ставляться до покупців як до потенційно чумних. Коли я почув повну версію історії, у мене не залишилося сумніву — я повернувся у Середньовіччя.
А тепер уявіть, що в нашому селі немає більше магазинів, крім того, де Ользі відмовили. Додайте до цього той факт, що вона теж на самоізоляції, як і її дочка. Відмінусуйте машину, яка, на щастя, є у сім’ї жінки, щоб поїхати в район за продуктами та помножте на кількість збожеволілих селян, які, як і продавчиня, ладні порушити законодавство України, аби зберегти власну примарну безпеку.
У результаті ви отримаєте щонайменше чотири тіла людей, які померли чи то від голоду, чи то від егоїзму односельчан. А тепер уявіть, що було б, якби, не дай Боже, хтось із її сім’ї мав підозру чи симптоми, чи приїзд дочки Ольги збігся з початком чиєїсь хвороби? Відчуваєте цей дим середньовічних багать, які розгораються від безумства ізольованих від цивілізації впродовж всього життя, неінформованих та переляканих людей?
Щоправда, нам пощастило. Від гільйотини, четвертування та зрештою вогнища мене врятувало те, що за два дні після цього інциденту моя самоізоляція завершилася. Мене не лякаються, не викурюють кадилами, не сиплять довкола себе сіль і не виганяють молебнями. Страх і ненависть до нас зникла, щойно 14 день мого перебування в селі закінчився. Тепер я знову вдома.
Фото Ігоря Волощука
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
