Історія головного хірурга краю Залозецького та знавця народної медицини Шевчукевича. Де жили та працювали медики у Чернівцях понад сто років тому

Про чернівецьких лікарів, які жили тут та працювали за австрійських часів.

Нині, коли Чернівці стали епіцентром розповсюдження коронавірусу в Україні, коли виникають проблеми зі здоров’ям, істинними Ангелами для кожного стають лікарі. Вони працюють не завжди у кращих умовах, адже «давно минули часи благодійників Фішерів, коли філантропи власним коштом будували дуже розкішні лікарні і ще й клали кошти на рахунки, на розвиток і підтримку медиків та приміщень».

Ризикуючи власним здоров’ям, здоров’ям рідних і навіть життям, лікарі все одно несуть свою місію спокійно і без зайвого галасу та популізму рятують людей від підступної хвороби.

Екскурсоводка, дослідниця історії Чернівців Леся Щербанюк підготувала віртуальну мандрівку місцями, де жили за австрійських часів чернівецькі лікарі, розповіла про відкриття крайового шпиталю у місті, лікаря Володимира Залозецького, який став головним хірургом краю, та Опанаса Шевчукевича, який створив індивідуальні методи природного лікування (голодотерапія, фітотерапія, гідротерапія) й успішно їх застосовував на практиці.

«Тож ми сьогодні на знак вдячности медикам здійснимо віртуальну подорож деякими помешканнями, де жили чернівецькі лікарі. І хай це буде маленькою втіхою і віддушиною всім чернівецьким лікарям у тому, що вони дуже достойно продовжують високу школу медицини та її висококваліфікованих лікарів, які працювали в нашому місті і залишили по собі достойну пам’ять за свій професіоналізм та відданість обраній професії. І слова лікарської присяги «Я шануватиму наукові досягнення лікарів, здобуті потом і кров’ю моїх попередників та поширюватиму ці знання, як свої власні серед послідовниками» втілюють в життя на практиці», —  розповідає Леся Щербанюк.

Першою адресою буде одноповерховий будинок на вулиці Руській, 15. Уважні чернівчани, мабуть, здогадуються, що тут проживав лікар. Фасад будівлі прикрашає доволі багата ліпнина і барельєф античного мудреця – благородний профіль лікаря Гіппократа, чию присягу складають всі медики після закінчення навчальних закладів, та картуш із монограмою власника «Z». І більшість небайдужих чернівчан, особливо медиків, знають, що саме в цьому будинку проживала родина шляхетних і визначних чернівецьких русинів Залозецьких, про що свідчить меморіальна таблиця.

Лікар Володимир Залозецький (старший) (1842–1898) походив зі знаної в Галичині родини священників, проте присвятив своє життя медицині. У 1860 році він закінчив із відзнакою Вищу державну гімназію №1 у Чернівцях (K. k. I Staatsgymnasium in Czernowitz, нинішня загальноосвітня школа № 1) і вступив до Йосифинської військово-медичної академії у Відні. Пізніше навчався у Віденському операційному інституті, у клініці знаменитого професора д-ра Теодора Більрота (Billrotha), де отримав вищу хірургічну кваліфікацію. У 1869 році він обійняв посаду старшого лікаря дислокованого в Чернівцях 41 піхотного полку. Проте 1877 року спалахнула російсько-турецька війна, і 41-й полк відправили на Балкани. Зрозуміло, що зі своїм полком виїхав і доктор Залозецький. Мабуть, він добре дбав про здоров’я своїх солдат та офіцерів, оскільки до Чернівців повернувся 1879 року кавалером Рицарського Хреста та Ордена Франца Йосифа.

Із відкриттям у Чернівцях крайового шпиталю 1886 року Володимир  Залозецький очолив хірургічне відділення, тобто став головним хірургом краю. Тому більшу частину свого життя, без перебільшення, всі знання та душу він залишив у будівлі за нинішньою адресою вул. Головна, 137.

«Лікар від Бога, він врятував життя тисячам людей. Сучасники відзначали не лише високу професійність, але й надзвичайну чуйність лікаря до пацієнтів, його відданість улюбленій справі. У другій половині ХІХ століття він був «найславнішою лікарською фігурою в нашім місті». З поваги до його жертовної праці чернівчани ще за його життя назвали вулицю його іменем Zalozieckigasse (нині це вулиця Фурманова). Сьогодні на честь доктора В. Залозецького перейменована вулиця Робітнича», — зазначає Леся Щербанюк.

Після виходу у відставку В. Залозецький присвятив своє життя на славу громади міста. Ще у 1867 році, з часу його заснування, доктор став членом Товариства лікарів Буковини. 1870 року Володимира Залозецького обрали до ради Медичного товариства Буковини на посаду секретаря. Талановитий хірург швидко здобув авторитет серед колег, і 1877 року його призначили заступником голови Медичного товариства. 1882 року лікарі Буковини обрали доктора головою Медичного товариства Буковини, яке він очолював 16 років, адже користувався великим авторитетом серед медичної громади.

З 1890 року його постійно обирали до Чернівецького магістрату, і, звісно, він займався там питаннями охорони здоров’я міста. Долучився до праці в Українському народному домі, виділяв власні кошти на його розвиток.

У лікаря була гарна родина. Дружиною Володимира Залозецького стала дочка президента вищого крайового суду в Чернівцях доктора Р. Пієти – Софія, яка походила з німецько-румунської родини, тому вдома розмовляли німецькою. У них народилося троє синів та донька: Володимир ІІ, або, як люблячи його називали, Владзьо; Олексій, який успадкував від батька фах лікаря; Роман та сестра Віра. Всі вони отримали дуже добре виховання. Родина була заможна, отож могла собі дозволити, щоб усі діти вчилися змалку. Світових мов – англійської, французької – їх навчали високоосвічені гувернантки (англійки і француженки). У родині ніколи не занедбували й української мови, задля досконалого вивчення якої своїми дітьми лікар Залозецький «держав» осібних учителів. Української в нього вчили др. Лев Єх (пізніше став заступником Земського президента Підкарпаття в Ужгороді), директор Вижницької гімназії професор Николай Ісопенко та інші. Ці старання не були марними, і діти завжди пишалися своїм видатним древнім шляхетським українським родом Сас-Залозецьких, знаним у Європі.

Фото uk.wikipedia.org

«Проте хірург від Бога, котрий врятував життя тисячам людей, який вивчав усе передове в медицині, що існувало на той час, виявився беззахисним перед власною недугою. Операція у львівського професора Ридигера не допомогла. Увечері 5 червня 1898 року серце славетного лікаря Володимира Залозецького зупинилося на операційному столі. Було йому тільки 56 років», — зазначає Леся Щербанюк.

Ім’я знаменитого хірурга не забули у Чернівцях. У залі засідань Медичного товариства Буковини встановили великий портрет доктора Володимира Залозецького. Хірурги Буковини своїм коштом виготовили на його честь пам’ятну дошку, яку в 1900 році урочисто відкрили у хірургічному відділенні крайового шпиталю. А згодом Чернівецький магістрат іменем Володимира Залозецького назвав одну з вулиць Чернівців. У квітні 1993 року засновано щорічну премію імені Володимира Залозецького з метою заохочення медичних працівників до активної участи у розвитку медичної науки, винахідництва та раціоналізаторства на Буковині, впровадження в медичну практику нових і ефективних методів лікування й профілактики хвороб.

Сусідній добротний двоповерховий будинок на вулиці Руській під №17 із заїздом для карет завжди привертав до себе увагу строгою, проте вишуканою простотою. Він збудований у стилі історизму у другій половині ХІХ століття. Про особливості цього будинку нещодавно розповів один із його найдавніших мешканців Яснозір Шевчукевич. За переказами його жителів, власником будинку був лікар Косовський. Він замовив у архітектора спеціальний будинок для лікарів і збудував його відповідно до вимог і потреб цієї професії. Тут було тільки чотири квартири, оскільки лікар мусив мати великі апартаменти, аби приймати і лікувати хворих як належно. Тут же, на другому поверсі, мешкала його сім’я. Зі сходів був парадний вхід, кімнати для прислуги, приймальня, кабінет. Для зручности кімнати між собою зв’язані, все закільцьовано. Був запасний вихід, кухня.

Ще одна особливість архітектурного вирішення: другий поверх є копією першого. Між першим і другим поверхами були ще внутрішні сходи. Звичайно, що таке помешкання — ціле крило на два поверхи — міг собі дозволити винайняти тільки дуже забезпечений і висококваліфікований лікар, який мав багатих клієнтів. Такі спеціальні будинки для лікарів уже практикувалися на той час у Європі. Подібний винаймала в Берліні родина німецької художниці К. Кольвіц, у якої чоловік був лікарем і з якою познайомився видатний чернівецький медик Опанас Шевчукевич.

«Тут була капітальна дубова брама, яку шаблею не могли врубати, та зручний прохідний двір, який виходив на вулицю Шептицького. В адресній книзі 1898 р. серед мешканців кам’яниці на вул. Руській, 21 ми бачимо: доктора медицини, професора університету Людвіґа Кляйнвехтера (Kleinwächter), директора Вищої гімназії Генріха Кляузера, доктора права Моріца Бляукопфа. Перед Першою світовою війною тут мешкали двоє лікарів: Верт та Висоцький. А в адресній книзі 1936 року ми знаходимо серед мешканців чотирьох докторів медицини: Йосиф Бірер, Ґедеон Бірер, Розалія Семет, Опанас Шевчукевич», — каже Леся Щербанюк.

Під час війни пан Косовський емігрував на захід, тут лишив дружину, яка походила з поляків, і до 1959 року її, за доброю чернівецькою звичкою, доглядали і підтримували сусіди. Після 1944 року заможні лікарі, як і власник будинку, переважно виїхали в більш безпечні країни, будівлю націоналізували. У 1951–1952 роках приміщення розділили на окремі квартири, яких було 18. Нині тут залишилося тільки сім. Значну частину першого поверху викупили під аптеку, магазини та інші прибуткові нині установи.

У цьому будинку з 1932 року проживала шанована родина лікаря, самобутнього скульптора і літератора Опанаса Шевчукевича (1902–1972), якого ще пам’ятають чернівчани поважного віку, які в нього лікувалися.

Опанас Шевчукевич був талановитим скульптором і мав дружні стосунки з видатною мисткинею Кете Кельвиц

Закінчивши початкову школу у Виженці та гімназію у Вижниці, він вступив спершу на юридичний факультет Чернівецького університету.

«Мав великий хист і бажання до науки, тому використовував кожну мить для самовдосконалення. І навіть дорогою до школи вивчав самотужки англійську і французьку мови. Проте його душа прагнула іншого – студіювати медицину. Він вирушає за кордон. Спершу Відень, потім Прага і медичний факультет Берлінського університету. Та постійне голодування і виснаження організму спричинили до тяжкої хвороби – туберкульозу легенів. Лікарі завжди на той час радили поміняти клімат на сприятливіший, тому він перебрався в Південну Німеччину, у місцевість біля підніжжя гір Шварцвальд. У Фрайбурзькому університеті здобув професію лікаря, захистив докторську дисертацію, працював у лікарні Норберта в Берліні. У період студіювання медицини Опанас Шевчукевич побіжно працював у Німецькій Академії мистецтв у Берліні», — розповідає пані Леся.

Тут він познайомився з німецькою художницею-графіком, скульпторкою Кете Кольвіц. У неї в роки Першої світової війни загинув єдиний син, тому вона дуже опікувалася цим бідним, проте талановитим і працьовитим юнаком. Під її впливом він захопився скульптурою, якою займався все життя. Кете Кольвіц  підтримувала його в усьому, любила слухати про подорожі-екскурсії, які він здійснював під час навчання до Парижа, Штрасбурга, Марселя та Алжира, до Мадрида, Толедо, Відня, Гааги та Амстердама, і просила розповідати все докладно, її цікавила кожна дрібниця. На початках вона його підтримала матеріально, що так важливо було в його нужденному існуванні в Німеччині. Складалося враження, що Опанасові Шевчукевичу нарешті всміхнулася доля і щасливо прокладалася як лікарська кар’єра, так і заняття мистецтвом. Та знайти роботу було вкрай важко, особливо чужинцеві. Не лишалося нічого іншого, як повернутися на батьківщину. У Чернівцях він винайняв добрі апартаменти і зайнявся приватною лікарською практикою.

«Він був дуже прогресивним лікарем, проте від мами перейняв глибоке вивчення народної медицини та природолікування. Він цим захопленням набагато випереджав свій час і «створив індивідуальні методи природного лікування (голодотерапія, фітотерапія, гідротерапія), з допомогою яких лікував хворих із великим успіхом». Його лікувальними методами цікавилися знані учені-медики Олександр Богомолець та Микола Стражеско. Останній навіть рекомендував Опанаса Євгеновича на науково-дослідницьку роботу в московську клініку лікувального харчування під керівництвом професора Певзнера. Проте йому довелося працювати на організаторській і науковій роботі в медичних закладах Чернівців, займав керівні посади. Часто виступав у пресі з науково-популярними статтями, в яких пропагував народну медицину та природолікування», — зазначає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

Тут він одружився, його дружина Ольга була дочкою відомого на Буковині українського педагога, письменника, фольклориста, фотографа Івана Бажанського, який дуже прихильно ставився до Опанаса Шевчукевича. У подружжя тут народилися два сини, яким дали романтичні слов’янські імена – Зореслав та Яснозір-Добромисл.

До 1945 року Шевчукевичі винаймали помешкання. За спогадами сина, в них було п’ять кімнат. Після війни батько віддав половину квартири, а родині залишилися дві кімнати і бібліотека. Як справжній чернівчанин Опанас Шевчукевич володів досконало багатьма мовами. Ще одне захоплення родини Шевчукевичів – книги, на яке вони витрачали багато часу і значні кошти. Ось як про це пише сам Опанас Шевчукевич: «Ми – я і моя дружина Ольга Іванівна – поверх сорок років збираємо книги. Наша книжкова колекція має понад 15 тисяч екземплярів з усіх галузей науки та мистецтва: образотворче мистецтво, музика, педагогіка, психологія, філософія, медицина, гігієна, біологія, історія, географія, художня література (переважно класика) – на різних мовах, а також енциклопедії, словники, художні картки, старі друки, листівки, плакати і тому подібне». У них була одна з найбільших домашніх бібліотек (30 тис. томів), про яку в Чернівцях ходили легенди. Її в спадок від батьків отримали сини. І до сьогодні книги з екслібрисом «Книгозбірня Опанаса Шевчукевича» є у державних бібліотеках, а ще більше — в приватних. Особливо книги з медицини іноземними мовами.

Родина Шевчукевичів – одні з небагатьох українських інтелігентів, які вціліли та пережили сталінський терор. І до сьогодні тут проживає їхній син Яснозір. Проте, за старим добрим чернівецьким звичаєм, сюди ще донедавна приходило багато лікарів старої школи.

Продовження читайте незабаром на «Шпальті»

   

Фото Володимира Гуцула

Залишити відгук