0
Магістр філології чернівчанин Дмитро Плантон пише про мертву слов’янську мову й розповідає, за яких умов мови мають шанс на «друге життя».
Мертвою мовою називають ту, яку жоден народ не вважає своєю рідною і не використовує її у щоденному побутовому спілкуванні. При цьому сама мова може зберегтися, її можна вивчити, і часом вона виконує якісь культурні функції, як, наприклад, латина. Римлян, що нею розмовляли б, уже давно нема, тому мова мертва. Проте з загальновідомих причин вона і досі колосальною мірою присутня в нашому житті. Є навіть умільці, які сучасним сентенціям надають стародавнього пафосу. Їхніми стараннями вже не так буденно звучатиме дилема «Purum futurum aut pura cerevisia non filtrata?» (Світле майбутнє чи світле нефільтроване?), а також древньою мудрістю для непосвячених може засяяти коронна відмазка пострадянських чиновників у звучанні «Pecunia abest, sed se sustineas» (Грошей нема, але ви там тримайтеся). Словом, латина, попри те, що мертва, поводиться геть як жива. Але все-таки вона мертва.
Полабська мова, про яку розповідатиму далі, зазнала протилежної долі. Нею не те що модні цитатки не перекладеш – сама її назва умовна й не до кінця точна. Полабською розмовляли слов’яни-нащадки племені «древани» (від слова «древо», тобто дерево), тому природніше було б її називати «древанська мова» (як «українська» від українців, «польська» від поляків тощо). Самі ж носії називали її просто «слов’янська», а назва «полабська» вкоренилася вже тоді, коли мова вимерла. Так сталося, що дослідники з давніх літописів знали слово «полаб’яни» (назва ще одного слов’янського племені, але зовсім іншого), бачили, що полабською говорили жителі берега Лаби (слов’янська назва річки Ельба), то й недовго думаючи, назвали її першим-ліпшим словом. Уже з цього видно, що полабська мова авторитету не заслужила. Чому ж так? Розгляньмо все по черзі.
Історія народу
Древани були західнослов’янським племенем, яке жило в районі сучасних німецьких міст Люнебурга, Данненберга, Вустрова і Люхова на узбережжі Лаби. Так, територіально це – майже середина між західним і східним кордонами Німеччини. У давнину слов’янський світ простягався набагато далі на захід Європи, ніж зараз. Власне, всі землі від цієї точки і на схід у бік Польщі займали слов’янські племена, споріднені з древанами (на карті з західнослов’янськими народами – фіолетова зона).
Цим слов’янським племенам не пощастило бути сусідами войовничих і потужніших германців. На час перших сутичок із ними у ІХ-Х ст. древани та їхні родичі були язичниками, без централізованої влади і війська (по суті, без своєї державности), без кам’яних фортець. Германці ж (а саме – майбутні німці) вже охрестилися, через що долучилися до західноєвропейської цивілізації та її переваг і відчули смак будування імперії (Карла Великого). Вони прагнули наступати на схід.
Германському наступу слов’яни опиралися довго, але безуспішно – їх або знищили, або онімечили й внесли до німецьких держав. Найдовше протрималося саме плем’я древан – аж до 3 жовтня 1756 р. Цього дня померла остання жінка, яка вільно говорила полабською мовою, по суті, тоого ж дня померла й уся мова.
Смерть древан та їхньої мови була тривалою й болісною. Так, уже від ХІІ ст. над ними панували німецькі графи і, якщо сказати по-сучасному, наклали на них санкції: не пускали жити в містах, замкнувши їх у своїх селах, не давали права займатися ремеслами. У тих же слов’ян, які змогли-таки закріпитися в містах, могли й по-рейдерськи відібрати будинки. У цій ситуації древанська еліта, прагнучи зберегти свій статус, доволі швидко онімечилася й покинула свій народ, а селяни боронилися від репресій єдиним доступним їм методом – ще більшою самоізоляцією в своїх селах. Як на біду, древанська територія була лісиста й болотиста, що негативно впливало на зв’язок навіть між їхніми поселеннями. Це явно не додавало їм єдности й сили для культурного розвитку. Древани взагалі чи не до останнього залишалися язичниками. За таких умов у них не виникла своя інтелігенція, яка б розвивала мову, власну літературу й захищала їх від культурного поглинання сусідами. Тож закономірно, що поступово онімечувалися й селяни.
Історія мови
У ХІІІ ст. полабську мову заборонили вживати у судочинстві. Наприкінці XVII ст. було остаточно заборонено розмовляти полабською в державних і церковних установах. У школах викладали лише німецькою. І хоча вчителі ще в 1670 р. нарікали, що дітей важко відучити від слов’янської мови, вона вмирала на очах. Зовсім згодом автор найповнішого словника полабської мови Vocabularium Venedicum Крістіан Генніх зафіксує, що нею активно розмовляли лише малі діти (бо інакше ще не звикли) і старше покоління, натомість древанська молодь на вулицях старалася розмовляти тільки німецькою – щоб не висміювали за «сільську» полабську. До кінця їй залишилося 86 років.
Величезним лихом було те, що древани так і не опанували письмо (після них залишилися переважно предмети побуту, як-от горщики). Полабська мова ніколи не мала письмової форми, а майже всі записи (декілька невеличких текстів, одна народна пісня й декілька народних молитов, 4 версії «Отче наш», 8 словничків) із власного бажання робили німці-ентузіасти, які нітрохи її не знали, через що доходило до комічних випадків. Так, один записувач поїхав у село до древан записати їхню мову, навіть анкету запитань склав. Зокрема, його цікавили слова «сьогодні», «завтра», «вчора», «позавчора», тобто він мав отримати ці самі слова по-полабськи. А інформатор, який відповідав на запитання, подумав, що у нього цікавляться про назву сьогоднішнього, завтрашнього, вчорашнього й позавчорашнього днів, і відповів «субота», «неділя», «п’ятниця» й «четвер», і жоден із них нічим не збентежився. Зате ми знаємо, що вони поговорили в суботу… Німецьким записувачам узагалі було важко правильно фіксувати звуки полабської – мови не знали, свого письма вона не мала, тому люди писали німецькою ортографією, і записи виходили доволі неточні.
З усіх записувачів лише один був древанином і розумів, що записує, його звали Ян Парум Шульце (1677-1740). Він писав, що його батько й дід ще добре говорили полабською, а його молодший на 8 років брат уже не знав її взагалі. 1725 року він також щиро зізнавався, що навіть йому вже важко розмовляти полабською, а коли він і ще 3 особи в його селі помруть, ніхто не знатиме, як цією мовою буде «пес». Його пророцтво збулося через 16 років…
Що маємо зрозуміти?
Історія полабської мови містить усе те, що треба зробити для того, аби стерти будь-яку мову з лиця землі. Найнадійніше, звісно, – це вбити всіх носіїв мови, щоб нікому було нею говорити. Якщо ж треба не так варварськи, то достатньо діяти гібридно: 1) не дати цій мові бути державною; 2) ізолювати народ та його мову від культурного прогресу, навіяти йому, що він та його мова неповноцінні, запропонувати влитися в чужий народ і говорити «престижною» мовою; 3) послідовно забороняти вживання мови будь-де поза кухнею вдома; 4) не допустити опанування мовою письма або ж знищити всі її писемні пам’ятки. Якщо виконати ці пункти, то мова просто не зможе розвинути в собі слова й звороти для називання всього того, що створила цивілізація, тому й загине як непридатна й непрестижна. І навіть якби і з’явився народ, охочий нею розмовляти, він не зможе її воскресити, бо що власне воскрешати? Скажімо, євреї змогли через 2000 років здійснити справжнє диво й повернути мертвий іврит до життя, оскільки вони зберегли чимало різнопланових текстів усіх стилів та жанрів, з багатою лексикою і розвиненою граматикою. Від полабської ж мови збереглося близько 3000 слів, більшість із яких зафіксовано лише в одній граматичній формі. Решту мовознавці змогли відновити, але завжди в когось з’явиться маленький сумнів – а чи правильно? Спираємося ж на те, що записали німці, які полабської не знали…
Словом, щодо древан і полабської мови вдалося виконати всі пункти. Всіх носіїв асимільовано, а мова не мала умов для розвитку. І тепер вона мертва. Назавжди.
