Від ідеї до власної майстерні. Інтерв’ю з керамісткою Євгенією Грицку

Про друзів та реальний досвід, як буковинка розпочала справу з виготовлення кераміки та у 25 років зрозуміла, що хоче робити.

Євгенія Грицку – художниця, керамістка, яка виготовляє нестандартні вироби з глини. Дівчина з мінімальним капіталом із допомогою друзів розпочала власну справу. Але щоб розвиватися, їй доводиться працювати ще на двох роботах.

Євгенія відкрила у Чернівцях простір-студію, як це роблять у Європі. І після карантину хоче, аби до неї могли приходити всі охочі, спостерігати за роботою майстра.

Як вдалося зібрати кошти на інструмент для майстерні, що виготовляє з глини, про успіх та бажання створити відкриту студію читайте в інтерв’ю.

Про друзів, гроші і перший виріб 

Я художниця, закінчила Бухарестський національний університет мистецтв, кафедру живопису, магістратуру. В Україні ця освіта не визнана. Треба робити нострифікацію (процедура визнання іноземних документів про освіту). Отож, мене не взяли викладати у художню школу.

Тому вирішила спробувати себе у кераміці. Пішла у студію до Сергія Богопольського. Спершу він ставився до мого захоплення скептично, думав, не буду цим займатися. А вже через рік я замовила пічку для випалювання виробів із глини. Та це був тривалий і важкий процес.

Богопольский сказав, аби відкрити майстерню, потрібно близько п’яти тисяч доларів. Я депресувала, бо розуміла, що не маю таких коштів і не матиму скоро. Хоча насправді, коли хочеш щось розпочати (це не тільки в кераміці – малювання, гори тощо), ти маєш почати, як-то кажуть, вийти за двері. Наприклад, мої перші роботи з глини були просто замолочені, я не мала ні глазурі, ні ангобів (засоби для покриття виробів, – авт.). Це все з’явилося поступово.

Пам’ятаю, йшла вулицею в думках, що не маю тисячі доларів, щоб купити пічку. Зустріла друга-фотографа Володю Цитрака. Він каже: «В тебе стільки друзів, ми скинемося по 200 гривень – і ти купиш собі пічку».

Так і зробила. Зареєструвала аккаунт на краудфанд-платформі в Америці, друзі оператори допомогли мені зняти відео. Скинулися зі світу по краплі, додала гроші, які відкладала на великі гори. Так я зібрала потрібну суму грошей. Замовила на ці кошти пічку у Києві й отримала свій перший інструмент для роботи. Мені вона обійшлася в тисячу доларів (хоча її вартість 1,5-2 тисячі) завдяки моєму другові керамісту з Києва Віктору Буткалюку, який зробив мені знижку.

Пічка для кераміста – дуже важливий інструмент, хоча багато майстрів працюють без неї, випалюють вироби одне в одного або ж купують піч разом. Є варіанти – ямний випал, але це теж ризиковано, бо можна недопалити або перепалити. Тож обійдеться дорожче, плюс витратиш час.

Моя пічка автоматична: вмикаю її на ніч і зранку отримую фактично готовий випал. Найважчий емоційно момент під час випалу, коли відкриваєш пічку і бачиш свої роботи, бо ніколи не знаєш, що там відбувається всередині. І ще важче втриматися, щоб не відкрити пічку на високій температурі, а дочекатися охолодження.

Наразі я створюю вироби методом ручної формовки, бо не маю гончарного кола, яке спрощує процес виготовлення посуду. А коштує воно щонайменше 700 доларів. Ця професія не з дешевих.

Мій хлопець Антон вирішив самотужки зібрати гончарне коло. Але ми зіштовхнулися у Чернівцях з тим, що знайти хорошого токаря – теж проблема.

Етапи виготовлення виробів

Працюю з глиною МКФ-2, її привозять зі Слов’янська. Це біла, відносно жирна глина, яку люблять керамісти. Вона готова для роботи, але спершу потрібно структурувати, перемішати, а потім збити, аби не було повітря всередині. Далі моделюю, відтак виробляю горнятко, глечик – що виходить. Коли виріб підвялиться, інструментом вичищаю, підтираю, роблю тоншими стінки тощо.

Буває, під час чистки виріб ламається. Якщо він розбився на етапі до випалу, то глину можна розмочити і використовувати знову.

На готовий виріб придумую декор. Якщо це під глазурний випал, до випалу промальовую, розфарбовую і вже тоді ставлю у піч. Після того покриваю глазур’ю. 

Моя пічка з високотемпературної шамотної цегли, комп’ютеризована, має програми. Під час першого випалу задаю температуру 980 градусів, попередньо витримавши всі технічні павзи, а після глазурування – 1050 із витримкою від 20 до 50 хвилин.

Із глини можу виготовити будь-що: від посуду до музичних інструментів. Кераміка – це будь-що, що створюється за допомогою високої температури.

Часто ми сперечаємося з хлопцем через те, що я відмовляюся робити однакові речі. Виготовляю серійні, але не ідентичні. Не люблю їх, вважаю, що однакових не повинно бути. Моя публіка – це люди, які шукають щось оригінальне.

Маю сторінку в інтернеті зі своїми роботами. Мої вироби купують здебільшого друзі, які «тероризують» мене, просять показати роботи. Іноді їжджу на ярмарки. У Румунії мої вироби затребувані, а ось в Україні з продажами важче, особливо у Чернівцях. У нас люди, які розуміються на таких виробах, частіше не мають на це грошей. Сумно, що за кордоном воно цінується більше, і в Європі готові давати за це великі суми. У нас зазвичай ті, хто має гроші, не мають смаку.

«Кераміка не дає повної свободи»

Зараз кераміка не дає мені повної свободи. Я не можу сидіти постійно у майстерні, працювати і жити з цього. Доводиться заробляти з різних джерел, аби робити те, що подобається. Працюю гідом по Румунії, а влітку – гірським гідом. З екскурсій заробляю гроші, які вкладаю у кераміку.

Це моя дитина, це річ, яка росте з тобою, змінюється. Вона приносить гроші, але наразі не достатньо. 

В Україні я теж дуже люблю виходити на ярмаки. Це завжди зустріч із друзями, спілкування. Сподіваюся, українці дозріють до того, що ці речі нестандартні і цінні. У Європі ринок перенаситився типовими китайськими речами, і там готові платити великі гроші за унікальність. Наші люди навпаки – шукають, аби воно було біле, рівне і правильне. Така у нас ментальність.

Кераміка дарує зв’язок із землею 

По-перше, відчуття того, що ти щось робиш своїми руками, що робиш щось не дарма. Наприклад, коли працюю гідом – це не лише заради грошей, але вони є вирішальними. Бачу, як у людей горять очі, як вони кайфують, і тішуся разом із ними, але для мене це все ж робота. Стомлюєшся в кінці сезону від людей. Мрію про високі гори, але на це потрібно назбирати велику суму грошей. У кераміці важко стомитися. Наприклад, набридло робити посуд – роблю скульптуру, світильник тощо. Це не набридає, а надихає. Глина – то своєрідний наркотик.

На першому році навчання в університеті я завалила курс зі скульптури з глини. Зараз намагаюся подружитися з нею. Працювати з глиною мені допомогла порада Ірини Норіц, це подруга керамістка з Києва. Вона сказала якось: «І що, що впаде, хіба друге не зліпиш? Розвалиться – зліпиш нове. А чого ти боїшся?»

Я дуже люблю керамістів, і якщо в мене не виходить замовлення, ділюся контактами своїх друзів. Я не знаю, що таке конкуренція, але знаю, що таке співпраця, взаємопідтримка. Ми всі варимося в одному місиві.

Дуже радію, коли бачу на ярмарку роботи своїх друзів. У них можна вчитися і вони вчаться в тебе. Неважливо, що ти початківець.

Керамісти – це величезна секта людей, які вірять в силу глини, вогню, землі. Ти отримуєш задоволення від цього. Бог зліпив із глини людину, тому ми фактично намагаємося таким чином наблизитися до божественного. Крім того, глина – це перший матеріал, яким оволоділа людина.

Студія

У нову майстерню у Чернівцях уже перевезли пічку для випалу, ремонтуємо буржуйку. До нас можна буде прийти, подивитися, поговорити, попити кави біля відкритого вогню. Хочу, аби у людей виробилася звичка просто заходити до нас у гості. Дуже люблю, коли приходять не тільки найближчі, люди сім’ї, а й нові.

Бачила таку практику у майстернях у Румунії, Естонії, таке є у Європі. Наприклад, у Румунії помітила, що майстри не соромляться працювати, коли приходять гості, це нормально. Натомість в Україні майстерні закриті, керамісти не пускають до себе всіх. Хочеться це змінити. Адже у Чернівцях є художнє училище, і після його закінчення випускники не мають куди себе подіти. А у нас є сильні художники: наприклад, Федірко, Тутельман, Полатайко, Готичан та інші, але про них мало хто знає. І це сумно, бо ці ж студенти, якби вони заходили до таких митців, знали б, із чим будуть зіштовхуватися в житті.

До речі, я виросла у таких майстернях у Бухаресті. Тут ти обмінюєшся інформацією, новинками тощо. Хочеться, аби люди більше спілкувалися між собою.

Після карантину до нас можна буде зайти у майстерню, що на вулиці Нагірній на Дексі, сині двері. Сказати «добрий день, що у вас тут є?»

Завдяки кераміці боремося з інтернет-залежністю

У новій майстерні проводитиму майстер-класи з кераміки. Моя племінниця Вероніка – починаюча керамістка. Вона часто приходить до мене в майстерню і допомагає розписувати вироби або ліпить. Робить це також, коли я не можу або мені не подобаються роботи і їх шкода розвалювати. Виходять досить цікаві результати.

Ми готували до свята мерцішори, які вона з братиком Теодором розписали. Майже всі продали. Діти отримали свою частку грошей.

У такий спосіб ми боремося у родині з інтернет-залежністю молодших. Це така колаборація. Але дітей важче вчити працювати, у них розсіяна увага, хоча їм і дуже цікаво.

Про своє покликання

Мої друзі з Румунії заздрять, бо я у 25 років зрозуміла, що хочу робити в житті. Думаю, якби не почала займатися керамікою, то, скоріш за все, робила б скульптуру, інсталяцію, графіку з елементами живопису, графічні роботи. З графікою дружила ще до університету. До речі, коли їхала з Чернівців на навчання, думала, що я геніальна живописиця, в мене є колористика (усміхається, – авт.). Минув час, і я зрозуміла, що є речі, які мені подобаються більше.

Натхнення я беру з глини. Як казав Хаяо Міядзакі (японський режисер анімаційних фільмів, – авт.), з усього. Йдеш вулицею, побачив нестандартний камінь: о, можна повторити. Або рекламу на фейсбуку: о, прикольно, треба повторити. Я багато малюю гір, але вже втомилася від цієї теми. Шукаю щось інше. 

Про успіх і кар’єру 

Успіх у тому, аби займатися тим, що любиш і робити те, що хочеш. Недавно була в Бухаресті і дискутувала з товаришами, що таке кар’єра для художника. Маю декілька друзів, які після академії почали займатися комерцією, щоб себе прогодувати. І це нормально. Але є такі, як я. Я пішла на жертви і живу в Чернівцях. У великому місті не зможу займатися мистецтвом, а тут це можливо. Кар’єра для художника – це коли ти живеш тільки зі своїх робіт, не займаючись комерцією.

Успіх – це можливість робити, що хочеш, і не обмежувати себе. Так, я вважаю себе успішною.

Про сучасне українське мистецтво 

Треба розуміти, що українське сучасне мистецтво було сучасним 150 років тому. Воно застигло і нікуди не рухається. Поняття сучасного українського мистецтва майже відсутнє. Є декілька сильних художників, про яких можна казати, що вони сучасні. У Чернівцях теж є сучасні митці, наприклад, то й же Федірко, Калейнік, але тут їх не сприймають. Тутельман відомий у світі, але вдома про нього знає невелике коло людей. У нас сучасним мистецтвом вважають картини у Вернісажі з пейзажами з хатинами Шевченка. Але це вже нікому не цікаво. Коли у школярів запитаєш про Шевченка, у них це викликає відразу. Хоча він крутий. Але така правда.

Щодо українського сучасного мистецтва, воно закопується під «великим каменем культу». Йому люблять диктувати, яким воно повинне бути, є «зашорена» спілка художників, але що вони зробили для того, щоб розвивати мистецтво? Щоб стати художником, треба думати. А малювати квіточки, овечки… Ну, я це малюю на чашках і кажу, що блукаю десь біля мистецтва.

          

 Фото Василя Панті та Євгенії Калюжки

Залишити відгук