Пішки за кордон: як я подорожував до Румунії
Репортаж

Пішки за кордон: як я подорожував до Румунії

Репортаж про подорож на Порубне, які там настрої та чи змінилося щось після введення надзвичайної ситуації у зв’язку з коронавірусом.

08:30. У залі очікування Чернівецького центрального автовокзалу все так, як завжди: дві касирки обслуговують нечастих клієнтів, у кутку на кріслі тихо сопе безхатько, спершись на пошарпаний рюкзак, а єдина жінка з валізою чекає на свій рейс. Час від часу хтось підбігає до банкомату, знімає гроші та знову тікає на платформу.

Я з рюкзаком займаю одне із сидінь та залишаю його там. Підходжу до каси і запитую про найближчий автобус до контрольно-пропускного пункту «Порубне». На автобус о сьомій ранку я вирішив не йти, тож мені доведеться зачекати годину, аби сісти на автобус до Синівців. Там я зможу доїхати до перехрестя, від якого ще маю пройтися пішки декілька кілометрів або зупинити автівку. Квитки у касі на цей маршрут мені не продали, сказали, що платити треба водієві.

Я неодноразово чув історії про феноменальні ціни на кордоні і підозрював, що проведу там достатньо часу, аби зголодніти, тому вирішив купити їжу та воду заздалегідь.

За годину я заходжу в автобус і встигаю метнути рюкзак на одне з небагатьох вільних місць. Запитую у водія, чи їде він до Порубного. «34 гривні», – коротко відповідає той.

Даю гроші, забираю решту і починаю насолоджуватися промінчиками сонця під улюблену музику, розуміючи, що у мене на це аж сорок хвилин.

Здавалося б, день почався добре. Та біда прийшла, звідки не чекали — я заснув, а коли прокинувся, то одразу ж глянув на ґуґл-карти, щоб перевірити своє місцеперебування. Розумію, що проспав свою зупинку, і це підтверджує чоловік, який сидить поруч.

– Та розслабся,  заспокоює мене він,  зараз доїдеш до кінцевої, почекаєш ще 15 хвилин. Автобус буде повертатися, і ти під’їдеш, куди тобі потрібно.

Тож я зі спокійною душею жую печиво і намагаюся вловити у вигляді з вікна щось цікаве  я ж у роумінгу.

Не встигаємо доїхати до останньої зупинки, як раптом чую за спиною голос того ж чоловіка, що мене заспокоював:

– Альо, хлопець, якому треба на КПП!

Розуміючи, що звертаються до мене, повертаюся і запитально киваю.

– Вилазь, – каже чоловік, – водій не вертається – карантин.

Хапаю рюкзак, нашвидкуруч ховаю печиво й навушники і виходжу на околиці Синівців. Попри хорошу погоду, на вулиці немає нікого з місцевих, тож орієнтуватися мені доведеться на ті ж ґуґл-карти, які працюють у режимі офлайн.

Дорога чекає далека, але я не засмучуюся. Вдома люблю довго гуляти сам полями та ґрунтовими дорогами, особливо у сонячну погоду, та й перекусити у мене є що.

Єдиними моїми супутниками стають бездомні песики, та й ті не наважуються покидати межі села. Тому я йду вперед один, розглядаючи місцеві краєвиди.

Довго перебувати на самоті мені не вдається. Через пів години ходьби біля мене зупиняються «Жигулі». Водій жестами запитує, чи мені у бік Чернівців, я киваю і швидко сідаю всередину. На передньому сидінні там розмістилася ще одна жінка. Я не говорю з ними, бо між собою вони розмовляли румунською. Лише раз я зрозумів, про що говорила жінка. Вона емоційно нарікала на місцевих жителів, що ті викидають обабіч дороги сміття.

Коли ми дісталися до Тереблечого, водій сказав ламаною українською, що далі він їде до Чернівців. Я подякував йому за допомогу, вийшов та пішов у протилежний бік.

Цього разу ніхто не бажає мене підкинути, тож я дістаюся майже до траси і бачу екскаватор та декількох чоловіків у жовтій уніформі. Ті недовірливо мружаться, коли помічають фотоапарат. А водій екскаватора кричить із вікна крізь шум двигуна: 

– Ей, ти! Тут не можна фотографувати! Це прикордонна зона!

Дякую йому за попередження, та не поспішаю ховати камеру. Відходжу вбік, ґуґлю, телефоную до редактора та дізнаюся, що ще мінімум півтора кілометра маю повне право фіксувати все, що забажаю.

Оскільки я ще жодного разу не був близько до кордону, не знав, куди мені йти. Ще один працівник такого ж екскаватора зорієнтував мене та сказав просто йти вперед, а там побачу: 

– Не помилитеся. Прикордонників точно не минете.

Йду далі. Шукаю очима покинуті автівки, тіла щойно скошених коронавірусом та тих, хто вже воскрес і ласує свіженькою людятиною у найкращих традиціях кіно про зомбіапокаліпсис, який нам віщують деякі загальнонаціональні та місцеві ЗМІ, а на фоні контрабандисти «під шумок» тягнуть клунки з нелегальними цигарками. Але бачу лише довжелезну чергу з фур, які очікують на виїзд за межі країни. Це перша ознака того, що я близько до пункту призначення.

Обабіч ідеально поремонтованої дороги – поляни зі сміття та закинуті МАФи з написами «Мінімаркет», «Duty Free» та «Колосочок». Що далі я йду, то тісніше вони розміщені і все більше місцевість нагадує декорації для зйомок чергового сезону «Ходячих мерців».

Я допиваю воду, шукаю смітник, аби викинути порожню пляшку, і розумію, чому тут так засмічено – бо біля жодного з цих магазинчиків, куди сягає око, немає смітників, а водії просто приречені захаращувати прикордонну територію. Таке звалище побутових відходів триває аж до перших пропускних воріт КПП.

Однак мої очікування не справдилися. Жінки не передають дітей, чоловіки не йдуть голіруч на військових, щоби своїми грудьми пробити вікно для хворих і немічних назад у країну, а їм на п’яти не наступають ті непокірні, кого за сценарієм мали би розстріляти і хто мав би стати головною небезпекою стрічки.

Там стоять два прикордонники та перевіряють двох жінок, які так, як і я, планують потрапити до сусідньої країни пішки. Коли ті йдуть із пропуском за сітку, яку йменують «зеленим коридором», я підходжу до прикордонників.

– Куди йдеш?  питає один із них.

– До Румунії,  кажу так, ніби у мене широкий вибір.

– Пішки? А чого?

– Прогулятися.

– Знаємо ми вас таких, що «гуляти» люблять. Певно, від військкомату ховаєшся… – прикордонник дивиться у мій закордонний паспорт.  Ще й із Тернопільської області.

– Якби ховався, то точно не в Румунії. Мені більше Німеччина подобається, та й знайомих там більше.

Прикордонники з посмішкою переглядаються, а я вже серйозно пояснюю, хто я і навіщо мені за кордон. Щойно прикордонники чують, що я пишу матеріал про ситуацію з обмеженням у перетині кордону у зв’язку з карантином, то радо погоджуються мені допомогти.

– Ситуація не змінилася. Усі очікували, певно, що заробітчани зберуть сумки і чкурнуть назад в Україну, але глянь туди чоловік вказує на протилежний бік контрольно-пропускного пункту, – вісім автівок та жодної черги. Як гадаєш, це ажіотаж?

– Та й поспішати їм немає чого,  каже його колега.  Адже це обмеження, а не закриття кордону. Ми продовжимо пропускати українців додому та випускати іноземців з України. Єдина різниця у тому, що іноземці до нас поки що потрапити не зможуть, а українці – виїхати звідси. Щоправда, в окремих випадках це можна реалізувати, але для цього має бути вагома причина: хворий родич тощо.

Запитую, чи міряють вони температуру тих, хто заїжджає в країну.

– Міряємо, але не тут, на наступному рівні. Коли повертатимешся, то тобі мірятимуть. Розкажеш, як воно.

Коли мої документи переглянули та виписали мені пропуск, я наслідую приклад моїх попередниць і зникаю за зеленою сіткою.

Далі доходжу до пункту паспортного та митного контролю. Мене зустрічає ще один прикордонник і запитує, що у сумці.

«Зброя, мєха, наркотікі» проноситься у голові грайлива думка, але, дивлячись на його суворий погляд та міцно стиснуті губи, які ховаються за густими сивими вусами, кажу правду та розкриваю рюкзак. Той краєм ока зиркає у нього та ховається назад у кабінку, оббиту білою вагонкою.

Коли підходжу до віконечка й протягую цього разу закордонний паспорт, він добрішає у погляді та запитує, куди йду.

– Прогуляюся пів годинки та повернуся. Я ніби у відрядженні, матеріал пишу. Журналіст я.

– Розкажеш, як прогулянка,  підморгує мені чоловік і ставить штамп у пропуску.

Далі переходжу до сусіднього віконечка, де сидить жінка. Вона без зайвих запитань бере у мене талон та паспорт, сканує його, віддає і дозволяє йти далі.

Продовжую брести огородженою доріжкою, наче на Жнива у «Голодних іграх», та доходжу до других воріт. Там чоловік у формі військового і в медичній масці бере у мене талон, а прикордонниця дозволяє йти далі. Так я минаю кордон та потрапляю на румунський бік КПП. І там починається найцікавіше.

Коли найважче вже позаду і головний бар’єр між двома країнами я майже проминув, переді мною та працівником румунського пропускного пункту постав іще один  мовний. Той нерозбірливо протараторив щось румунською. За запитальною інтонацією я зрозумів, що він, певно, хоче знати, куди я йду.

– Мені до Румунії треба відповідаю йому.

– Куда?  ламаною російською перепитує він. – Сучава? Сірет? Куда?

– Нікуди, просто пройдуся і повернуся.

З погляду прикордонника я бачу, що він не розуміє, що таке «прогулятися», а якщо і розуміє, то гадає, що я якийсь дурник. Продовжуючи мене свердлити поглядом, він ставить штамп у паспорт та наказує підійти до митників. Із ними в мене був подібний діалог, але мого рюкзака вони не торкнулися.

Після цієї процедури я вже офіційно в Румунії. Вирішую прогулятися околицями та знайти якесь цікаве місце, щоб сповістити про це друзів, дівчину та маму. Я очікую побачити величезні готелі з вишуканим ландшафтним дизайном, шикарні автівки на парковках поряд, футуристичні мегаполіси, які видніються за вранішнім туманом вдалині. Адже так мені розповідали у соцмережах, на сторінках онлайн-ЗМІ і вдома про цю країну, яка потрапила до Євросоюзу.

Та натомість потрапляю на парковку, де мандрівники цієї країни залишають автівки у випадку, якщо перетинають кордон ненадовго. Це місце вражає мене ще більшою неохайністю, ніж прикордонна зона з боку України. Крізь старий місцями розбитий асфальт тягнуться догори товсті стебла лободи та іншого бур’яну. Непривітні закриті МАФи збоку дивляться на мене запиленими вікнами, а за ними землю застеляють купи зірваного поштового скотчу впереміш із людськими фекаліями та побутовими відходами.

Де-не-де лежать шини, а деякі автівки точно можна вважати старожилами цієї місцини. У них відсутні номерні знаки та пробиті колеса. Дехто з місцевих розповів, що ці машини стоять тут, відколи в Україні ввели розмитнення автомобілів. Після цього вони стали непотрібні власникам, і ті просто залишили їх тут. Дощі та негода змусили залізні каркаси ржавіти, а бур’ян – буяти. З іншого боку дороги такі ж фермерські поля, а на пагорбах за ними – ті ж хати, що й в українських селах. Я розчарований.

Після невеличкого перекусу розумію, що час вертатися. Ні мегаполісів майбутнього, ні зомбіапокаліпсису я не побачив – лише тиша, сміття та відсутність інших людей, окрім прикордонників.

Уже розуміючи, що у мене вимагатимуть показати, я йду до віконечка, де проводять паспортний контроль у зворотний бік. Цього разу пояснювати нічого не довелося, та й не вдалося б, адже прикордонник у медичних рукавичках після того, як узяв мій документ, одразу зачинив вікно, виконав усі необхідні дії та віддав його мені. Мій рюкзак перевіряти не стали.

Я йду тією ж стежкою назад до українського боку. Там прикордонник, який забирав у мене талон, бере апарат, схожий на пістолет, прикладає до лоба та попереджає, що зараз він виміряє мені температуру. За декілька секунд каже, що все добре, просить підійти до своєї коліжанки, щоб та виписала мені перепустку. Вона дає папірчик і я підходжу знову до жінки, а потім до чоловіка, який перевіряв мій рюкзак.

– Як погуляв? Є сенсація?  запитує мене з посмішкою та ставить другий штамп у мій паспорт.

– Звісно, це ж мій перший перетин кордону,  кажу йому у відповідь та йду до вже знайомих мені прикордонників, які розповідали про ситуацію з обмеженнями у перетині.

– Ну як? Міряли? І як тобі?  розпитують чоловіки.

– Та таке. Брудно, безлюдно і безрадісно.

– Ще б пак! Це ж тобі не Мальдіви.

Я виходжу з пункту пропуску та натрапляю на чоловіка, який намагався зупинити машину, щоб поїхати у бік Чернівців. Каже, що чекає вже годину. Але раптом біля нас зупиняється далекобійник, який радо погоджується підвезти до Коровії, бо у Чернівці він не їде.

Ми сідаємо і в тиші прямуємо до села. Від Коровії мені довелося йти пішки, адже я потрапив у замкнене коло несправедливости: не можу дістатися маршруткою, бо вони перестали курсувати через карантин, а водії відмовляються зупинятися, напевно, боючись підхопити когось із інфекцією.

Отак я приходжу до гуртожитку, де, не гаючи часу, стрибаю у ліжко і від утоми засинаю міцним сном у рідній Україні.

 

Фото Ігоря Волощука

Коментарі