0
Про Крим, переїзд до Словаччини та єврейську громаду.
Михайло Капустін був рабином громад прогресивного іудаїзму в Криму впродовж семи років. Та коли почалася анексія, духовний лідер із дружиною та двома маленькими дітьми вирішили покинути півострів. Уже минуло шість років з дня незаконного референдуму в Криму, відтоді родина вдома ще не була. Зараз Михайло Капустін – ліберальний рабин Словаччини. Сюди повертатися він не планує, проте досі вважає себе патріотом України і вірить, що Крим повернеться до складу держави.
Про те, як і чому вони з сім’єю покинули Крим, реакцію євреїв на події Майдану та переїзд у Братиславу він розповів у інтерв’ю «Шпальті».
Про початок анексії Криму
У день, коли все почалося, я був у Сімферополі. Повернувся, коли захопили парламент, тієї ж ночі осквернили синагогу. Мені з самого початку стало зрозуміло, хто за цим стоїть. Звісно, люди здебільшого не реагували, вони чекали, чим це все закінчиться. Ці події відбувалися на фоні великої пропаганди. Я не хотів залишатися там у тих реаліях. Тоді написав дуже короткий лист на 2-3 речення, який продублював російською та англійською мовами. Суть полягала в тому, що це окупація, і ми безсилі. Я надіслав його абсолютно всім своїм адресатам. Через декілька годин його опублікували у різних ЗМІ, кожен трактував його відповідно до політики, яку підтримує. На той час Крим став різко цікавим для всіх медіа, всі готелі переповнили журналісти. З огляду на події, зі мною багато хто хотів зустрітися. За два тижні я дав близько 50 інтерв’ю. Не відмовляв нікому, навіть російським ЗМІ. Звісно, було багато викривлених фактів. Виходили навіть новини із заголовками, що «Рабин Капустін запрошує війська НАТО до Криму».
Я зрозумів, чим це все закінчиться, ще задовго до референдуму. Якщо у перші дні були сумніви, думки, що ми все ж в Україні, що це держава з певними інституціями, що вона може нас захистити і виправити ситуацію, то потім усім усе стало зрозуміло, та й референдум був тільки формальністю.
Я не хотів у цьому брати участь, це були перші вибори, на яких я свідомо не голосував. Це був момент безсилля, коли я нічого не міг зробити. Переді мною стояв вибір: лишитися там і визнати нову владу (що їм би дуже сподобалося) чи виїхати. Я обрав другий варіант.
Звісно, у Криму завжди був відсоток людей із проросійськими поглядами. Та аж такого до лютого 2014 року не було. Так, там жили люди, які підтримували певні політичні сили чи які не підтримували Майдан. Багато хто дивився російське телебачення. Але підтримка саме проросійських сил була мінімальною. Зрештою, люди потім просто підлаштувалися, це дуже природно. Я нікого не засуджую, не всі можуть покинути своє життя тут і кудись поїхати. Для багатьох людей ця ситуація була єдиним рішенням, як мирно вирішити ситуацію. Та й декілька наступних місяців жителі аргументували це фразою «Проте у нас мир».
У день референдуму ми з дружиною та двома дітьми зібралися і «стрибнули» у потяг. Залишили там авто, нерухомість і поїхали з дому, самі не знаючи, куди і на скільки.
«Я би відчинив двері синагоги студентам з Майдану»
Я попрощався з усіма за декілька днів до від’їзду. Це було для мене емоційно, бо ще декілька тижнів тому мене все влаштовувало, я не збирався нічого змінювати, мав певні плани. Я пояснив єврейській громаді, що мені не подобається те, що зараз відбувається, тому краще піти і почекати, поки все не вирішиться, і тоді повернуся назад. Я говорив це, та сам не вірив своїм словам. Дружина ж думала, що це тимчасово, на декілька тижнів. Та я знав, що скоро це не закінчиться…
Я ніколи не обговорював із громадою політику чи Майдан. Вважаю, що як представник релігії маю бути осторонь цієї теми. Релігія і політика завжди були окремо для мене. Та коли почалися події Майдану, я висловився, що подібна ситуація може мати досить глибокі негативні наслідки, і більше того, якби студенти стукали у двері моєї синагоги, я би їх, звісно, відчинив, не запитуючи імен, віри та національности тих людей.
В Україні тоді була висока ймовірність громадянського конфлікту і війни. Євреї у цьому були зацікавлені менше за всіх. Бо їх вбивали всі без винятку. Я закликав людей відкрито не проявляти свої погляди. Не підтримувати ні Майдан, ні Партію регіонів, незалежно від того, що люди думають. Це все для мене було політикою, поки все відбувалося в Україні. Щойно з’явилися російські війська, це стало неоголошеною війною, про яку я не міг мовчати.
Виїхав за кордон тільки після того, як не знайшов місця в Україні
Ми поїхали до Києва, там нас зустріли і дали можливість тимчасово залишитися. На той момент у мене в голові лунало тільки одне запитання «Що далі?» З самого початку, коли ми виїхали з Криму, я розраховував, що залишуся в Україні. Сподівався, ми переїдемо до Львова чи Луцька, бо саме у цих містах є реформістська синагога.
Чекали рішення. Все тривало довго і було під питанням. Ми навіть не знали, скільки чекати і чи є, на що чекати взагалі. Гостювати в Києві довго теж не могли, гості хороші тим, що вони скоро йдуть. І тоді мені зателефонували зі Словаччини. Пропозиція була така: «Приїжджайте сюди, ми оплачуємо всі витрати. Якщо не вийде – відпочинете тут два тижні. Якщо вийде – можете залишатися тут назавжди». Їм потрібно було побачити мене, я мав побачити їх, бо навіть у такій ситуації теж не був готовий погодитися на будь-що. Дружина підлаштовувалася під мене, хоча їй довелося знову закінчити виш, вона правничка. Були певні труднощі, та пройшло шість років, я досі тут і наразі нікуди не планую виїжджати.
У Словаччині нас зустріли керівники Єврейської федерації. Поселили у тимчасове житло, поки добудовували для нас квартиру. Втім, морально нам було дуже важко, особливо дружині. Матеріально ми багато втратили. Зазвичай люди їдуть за кордон, аби заробити, а ми втратили. Ми себе дуже комфортно відчували у Криму. Та гроші для нас не були першочерговими. Ми не хотіли зрадити своїм цінностям.
Про єврейську громаду та прогресивний іудаїзм
Громада мене тут сприйняла, з одного боку, насторожливо, а з іншого, дуже доброзичливо. Я розумів, чому так. У них у Братиславі вже був рабин, і люди не розуміли, якою буде моя роль. Згодом, коли я сам зрозумів що маю робити, ми знайшли спільну мову. Залишився і той рабин, і я, і між нами навіть не з’явилося конкуренції.
Тут дуже маленька єврейська громада. Від 2 до 10 тисяч представників у всій країні. У Братиславі найбільша громада в Словаччині. Дуже важко сказати, скільки тут євреїв. Але є дуже багато зацікавлених людей у тому, аби прийняти іудаїзм. Мені щотижня про це пишуть. Та це складний процес і дуже тривалий. Людина повинна мати сильний аргумент, аби змінити релігію. Ти єврей, якщо твоя мама єврейка. Та буває, коли батько, і людина хоче перейти в іудаїзм – для мене цього достатньо. Також якщо змішана родина, і один партнер єврей, а інший – ні. Для мене це теж природно, хоч я не прихильник шлюбів між представниками різних релігій. Це проблеми для дітей. Виникає питання: у суботу піти в синагогу чи в неділю до церкви? Коли пояснюють, що дитина стане дорослою і сама обере для себе релігію, я скептично до цього ставлюся. Бо основа самоідентифікації виховується з дитинства. Не можна все життя бути ніким, а потім вирости і різко самоідентифікуватися. У розвиток людини завжди щось вкладають, питання, хто і де. То краще це будуть батьки і вдома, ніж незрозуміло хто на вулиці.
Те, що повинен робити рабин, я роблю і тут. Але у мене додалося дуже багато міжконфесійної діяльности. Я дуже багато співпрацюю з католицькою церквою, лютеранською, з журналістами. А ще почав займатися новою для мене справою – веду подкаст на радіо.
Я рабин прогресивного іудаїзму. Різниця між цією течією й ортодоксальною на практиці є. Під час молитви чоловіки і жінки в ортодоксальних євреїв сидять окремо, жінки не можуть співати при чоловіках. Заміжня жінка завжди повинна покривати голову. Ортодоксальні євреї більш жорстко дотримуються заповідей. У реформистів більше йдуть на компроміси. У нас і жінка може бути рабином.
Ми читаємо молитви не тільки на івриті. Прогресивний іудаїзм іде на зустріч людям – молитви читаємо і мовою тієї країни, де ми перебуваємо.
Крим повернеться в Україну
Україна змінилася за останні роки на краще. Стало набагато менше байдужих. Коли все добре, людей мало що хвилює. А коли стало погано, вони вийшли із зони комфорту і показують, що їм не подобається.
Я постійно спілкуюся з друзями. Приїздив декілька разів відтоді в Україні, проте не в самий Крим. Там був лише раз – у травні 2014 року три дні. Рівно стільки, скільки мені потрібно було часу на оформлення деяких документів.
Я не спілкуюся з людьми з Криму про ситуацію, яка там є. Я бачу зміст говорити з ними про щось тільки тоді, коли людина може взяти з цієї розмови нову інформацію чи змінити думку.
Думаю, найближчими роками ситуація там не вирішиться. Але я впевнений, що це лише питання часу. Крим повернеться в Україну, я не сумніваюся в цьому.
Він був у незалежній Україні з 1991 року, та за весь цей час не став українським. І вина не Криму, а України. Ніколи не було чіткої позиції. Та все повернеться на своє місце, до того ж, мирним шляхом. І найменше всього це залежить від населення. Їх не запитували тоді і не будуть запитувати зараз. Звісно, завжди будуть ті, хто за, і ті, хто проти. Але я думаю, що все вирішиться без участі місцевих – їх поставлять перед фактом, як і тоді.
Діти знають, звідки вони
У мене досі український паспорт, хоча я народився у Росії і шостий рік проживаю у Словаччині. Не знаю, як складеться далі і чи отримаю я громадянство цієї країни. Та в будь-якому випадку Україна для мене – те місце, де я сформувався як людина. Україна не просто місце, де я жив. Це дещо більше. Вважаю себе патріотом України.
Ба більше, мої діти знають, хто вони і звідки приїхали. Коли ми приїхали сюди, синові було 7 місяців, донечці рік і 10. Вони не пам’ятають тих процесів, та ми з ними говорили про це. Діти знають, що вони з України, з Криму. Їм ця тема поки що незрозуміла. Але вони знають, чому ми звідти поїхали і звідки вони. Для їхнього віку цього досить.
Наразі не планував повертатися, бо це вже не мій Крим. Коли я туди приїхав у травні вирішити питання з документами, побачив, що не відчуваю там позитивних емоцій. Я сумую за домом, люблю Крим, але не таким, яким він є зараз. Якщо і повертатися, то треба чітко знати, куди і навіщо.
Фото Ірини Болести
