0
Про перші враження від центру Прикарпаття, аналогії з Чернівцями та український туризм у колонці Василя Вовка.
Подорож починається вже тоді, коли минаєш поріг свого дому. Спраглий до нового, ти знаходиш цікаве навіть дорогою до магазину. Це й дерева, котрі раніше видавалися не такими гарними й великими, це й люди, такі незвичайні й цікаві, хоча бачив їх ще вчора. Успіх подорожі залежить не від точки призначення, а від бажання подорожнього. Знайти оазис серед кам’яних джунґлів – це справжній виклик.
Через відомі й невідомі причини люди мріють про далекі подорожі – десь за кордон, до тепла чи навпаки – до морозу. Можливо, це бажання повністю змінити оточення, а може – мрія про довгу дорогу. Оця вся естетика: сидиш собі біля вікна, слухаєш музику, а за вікном тільки змінюється ландшафт. І так увесь день їдеш, думаєш собі про вічне, мрієш про будинки, в яких ніколи не житимеш, та про людей, яких ніколи не знатимеш. Це, звісно, тільки дещиця від подорожування.
Насправді подорожі викликають величезну кількість вражень, досвіду й емоцій. Що більше ми знаємо, то більше з’являється запитань.
Але чому за цим усім треба їхати за кордон? Невже рідний край не забезпечить туристові мальовничих краєвидів для роздумів, гарних людей для посиденьок і фотографій для профілю у фейсбуку? Завжди дивуюся людям, які об’їздили пів Європи, а в Україні обмежилися Києвом і Львовом, бо ж «більше нема що дивитися». Дивна логіка чи, швидше, її відсутність. Мимоволі згадую Шевченка, який закликав чужому научатись, але й свого не цуратись. Пардόн, Кобзарю, ми трохи загальмували.
Аби побачити щось нове, достатньо подолати 100-150 кілометрів. Це дві години в дорозі – саме встигнеш послухати музику й подумати. Така подорож не потребує особливих зусиль і зборів: телефон, гаманець, гарна компанія – і все, турист готовий до нових вершин! Приблизно отак я вперше рушив до Івано-Франківська – столиці Прикарпаття. Вже рік думав, що це невимовна ганьба – жити за 135 кілометрів від нового міста і жодного разу там не бути. Тому, коли з’явилася нагода, не вагався жодної секунди.
Дістатися до міста не так складно, варто просто триматися автомобільного шляху H10, котрий веде до Стрия. Оскільки я вже їздив тут раніше, то був спокійний за дорогу – якість покриття тут досить таки добра. Звісно, трапляються відтинки, про які хочеться або мовчати або лаятися, але загалом шлях гарний. Кавою не вдавишся, але краще не бавитися. Проїжджаю через невеликі міста: Снятин, Заболотів та Коломию. Кожне з них живе і варте окремих історій, але у цьому тексті їхня роль другорядна. Міста досить таки жваві і людні, архітектура знайома – як і Чернівці, вони входили до складу Австро-Угорщини.
Дорогою помічаю, що стає дедалі більше пам’ятників-курганів, поставлених у пам’ять про солдатів УПА. Біля церков стає дедалі більше статуй святих – Прикарпаття залишається здебільшого греко-католицьким регіоном. Дорогою я помітив ще одну особливість, яку пояснити не можу сам. У селі майже на кожній хвіртці висить маленький круглий віночок. То не різдвяний вінок – цей утричі менший і видно, що висить там уже не один рік. Це саме те, про що я говорив трохи вище: достатньо від’їхати від дому 100 кілометрів – і тут інші традиції.
Франківськ вітає нас похмурою, але теплою погодою. Одразу звертаю увагу на жвавий рух автомобілів. Здається, тут вони їздять активніше, ніж у Чернівцях. Також тут ходять тролейбуси, котрі місцева влада взяла у кредит. Усі однакові, ніби щойно із заводу. Трохи високі, але без сходів і облаштовані майданчиками для людей з інвалідністю. У нас таких тільки три чи чотири. Згодом я ще не раз порівнював це місто з Чернівцями. На те є розумні причини. Як і Чернівці, тодішній Станіслав теж входив до складу Австро-Угорської монархії, тут збережена австрійська архітектурна спадщина. Міста були об’єднані залізничним шляхом, який вів до самого Відня. Зараз кількість населення майже однакова, це близько по 250 тисяч людей. Обидва міста мають дуже схожу основу, тому стає цікаво, як відбувається розвиток кожного з них.
Німецький актор Александр Ґранах, котрий народився на Прикарпатті, у своїй книжці «Ось іде людина» пише таке:
«Містечко виглядало мов іграшкове. Кількаповерхові ошатні білі будиночки, скверики й садки, алеї, просторий, чистий ринковий майдан, розкішні вітрини магазинів; увечері горіли електричні ліхтарі й було світло, немов удень, але набагато урочистіше. Один бік головної вулиці – променаду називався Лінія А, інший – Лінія Б. Тут зустрічалася молодь. Ошатні вродливі дівчата, сміючись і щебечучи, прогулювалися зі студентами й чепурними офіцерами. З кав’ярень лунала музика, можна було зустрітися в пасажі чи в котромусь із ресторанів. Там панувала розкіш, веселощі, розсміяний захват. […] Лунала польська, німецька, українська, їдиш, усі поводились із неабиякою гідністю, усі були не на жарт заклопотані й збуджені. О десятій ліхтарі зненацька гасли, шум затихав. Лінія А й Лінія Б порожніли. На вулицях не лишалось нікогісінько».
Через сотню років змінилося багато і водночас нічого. Це місто досі має вигляд іграшкового. Тут є багато сквериків та садків. Франківськ – маленьке місто, тому на великі алеї тут просто немає місця. Але кожна вузенька вуличка стає пішохідною – такою собі мініатюрною вулицею Кобилянської з лавицями й зеленню. Дерев у місті вистачає, як старих, так і недавно посаджених. Молоді деревця зміцнені спеціальним каркасом та решіткою, аби ніхто не зламав.
Гуляючи тут влітку, ти неодмінно знайдеш тихий затінок і місце для віддиху. Для дітей, до речі, теж. У центрі міста розташовані ігрові майданчики, тому знайти дитині забавку буде нескладно. Їхнє розміщення не випадкове. Один із таких, наприклад, розташований навпроти дитячої бібліотеки.
Але говорити про Івано-Франківськ лише у контексті старого міста було би великим нехлюйством. Поряд зі старовинними будівлями тут виростають і сучасні. Чимало з них залишилися ще з радянських часів. Мабуть, найяскравіший приклад — Промприлад.
Промприлад. Реновація – інноваційний центр на території занедбаного заводу. Тут виготовляють механічні газові лічильники, зараз на підприємстві працюють приблизно 150 людей, хоча раніше це був надпотужний об’єкт промиловости. За словами організаторів проєкту, вони здійснюють фокус у чотирьох напрямках: нова економіка, урбаністика, сучасне мистецтво та неформальна освіта.
Промприлад – місце, де постійно відбуваються тренінги та курси. Це коворкінг, тут можна спокійно працювати. Також можна взяти в оренду офіс. Зрештою, тут можна гарно поїсти й випити, а ще – організувати свою виставку. Сюди можна просто прийти з друзями. З іншого боку, Промприлад – це інвестиція у майбутнє. Кожен охочий може стати інвестором та отримувати дивіденди. Реконструкція заводу продовжується, тому частка зростає. Організатори обіцяють, що скоро тут з’являться лабораторії, майстерні, виставковий та розважальний центр, готель, хостел та багато іншого.
У цьому місці відчуваєш неймовірне захоплення. А потім – раптове розчарування. У Чернівцях ціла купа закинутих заводів, перелічувати їх навіть нема змісту, кожен місцевий вам назве мінімум три таких. Замість того, аби використовувати їх, діловиті люди воліють зносити старе і будувати, будувати, будувати… На це йде багато ресурсів, які можна було би використати раціонально. Як і приміщення цих заводів. Усе залежить від бажання. Видно, нам цього бажання ще бракує.
Нам бракує бажання поставити громадські вбиральні у місті. Їх просто немає. Усе, що маємо, то кілька вбиралень у підвалах, куди майже неможливо потрапити людям з інвалідністю. Це звучатиме парадоксально й смішно, але це дійсно так – одне з найбільших здивувань в Івано-Франківську я відчув саме від вбиральні. Це велике, просторе приміщення, без жодних порогів та вахтерів, працює цілодобово.
Принцип роботи дуже простий – оплачуєш у влаштованому терміналі 5 гривень, натискаєш кнопку, аби обрати кабінку. Тоді приміщення відчиняється і маєш 15 хвилин на свої справи. До речі, пеленальний столик там теж є. Щоби вийти, теж натискаєш кнопку. У разі неполадок працює виклик диспетчера.
Цінова політика теж досить приємна. Ми обідали у самому серці міста, біля легендарної «стометрівки». Сотні гривень достатньо, аби наїстися і скушувати місцевого фірмового пива. Голодувати тут не вийде, тим паче – залишитися без кави. Центр переповнений різними закладами харчування, як дешевими, так і досить дорогими – кожен знайде собі до душі.
Особливе місце у моєму серці зайняли книжкові магазини просто неба. На одній із пішохідних вулиць, поряд зі «стометрівкою», стоять прилавки з книжками. Точніше, один суцільний прилавок, метрів так на десять. За ним стоять декілька продавців. Книжки найрізноманітніші – від старих комісійних до найновіших видань. Вони не заважають людям, оскільки розміщенні під будинком. Можливо, це й не найкращий спосіб зберігання книг, бо погода може все попсувати. Але це додає атмосфери місцю. Чудовий маркетинговий хід – я ледве стримався від покупки.
Здається, усе це дрібниці. Але такі дрібниці формують комфорт міста. Посаджене дерево, зручна вбиральня, прибрані вулиці – не надто великі інвестиції, але зміни колосальні. Мимоволі згадується жарт: «Боже, вони настільки бідні, що навіть болота на вулицях не мають!» Смішно, але й не дуже.
Будучи у приблизно однакових умовах, Івано-Франківськ впевнено крокує вперед, чого не скажеш про Чернівці. Звісно, ці кроки дрібні, і роботи ще дуже багато. Але це рух, це позитив. Я побачив багато, але запитань стало ще більше. Як їм вдалося? Які пріоритети у влади? Що думають містяни про свій дім? Що би змінили? Чим задоволені, а чим не дуже?
Дізнатися про місто за одну подорож неможливо. Складно це зробити і за дві-три прогулянки. Але Франківськ інтригує. Що може показати маленьке місто ще? Які таємниці ховає у своїх тихих парках та мальовничих будиночках, чи залишилися ще козирі у рукаві?
Я впевнений, що залишилися. Тому зустріч ця далеко не остання.
Фото Василя Салиги
