Війна змінює кожного. Інтерв’ю з першим військовим капеланом у штабі АТО Андрієм Зелінським

Андрій Зелінський про рух, ресурси й перемогу. 

Андрій Зелінський – священник УГКЦ, член чернечого згромадження «Товариство Ісуса», перший військовий капелан при штабі АТО. Він пробув на лінії війни три роки, був поруч із воїнами у найгарячіших точках Донбасу, служив у морській піхоті. Знає 10 мов та здобув три освіти: філософську, богословську й політологічну, дві з яких опанував у США та в Італії. Також отця Андрія знають як нетипового священника: він щоранку займається бігом, досить активний у соцмережах, пише книжки, викладає для студентів УКУ та Української академії лідерства.

Про те, як прийшов до релігії і капеланство у мирний та воєнний час

Стати священником захотів у 12 років. Це був час розвалу Радянського Союзу, час, коли Українська греко-католицька церква виходить із підпілля, час, коли духовний ренесанс не міг не привернути увагу. Я усвідомив, що це має для мене якийсь особливий сенс – воно моє! Моє покликання до священства стало моєю мрією. Впродовж життя назбиралося чимало їх, та коли я нарешті став священником, мені стало трішки лячно: раптом я відчув, що все, про що мріяв, уже здійснилося. Але насправді то був лише новий початок.

Військовий капелан – це покликання. Це вміння стати частиною певної культури, озброїтися певними цінностями, відповідними категоріями аналізу. Це вміння бути воїном на особистісному рівні. Допомагати людям відкривати в собі прихований потенціал, бачити можливості для саморозвитку в тому, що відбувається навколо них. Ситуація, яка склалася у Збройних силах на початку 2000-х років, у мене асоціювалася з соціальною деформацією, з корупцією, застоєм, з суцільною беззмістовністю. Сьогодні ж набагато легше говорити про військо. Відбулася серйозна культурна та інституційна трансформація. Ми відчули себе здібними й здатними. Залишається лише повернути армії одну з її основних соціальних функцій – бути школою життя, гартувати характер й особистість.

Та й роль капелана дуже змінилася від тієї, яка була у мирний час. Коли ходиш на передовій із позиції на позицію, широкими степами по лінії фронту, коли щось свистить і розривається біля тебе, над тобою і довкола – це зовсім інший вимір дійсности, який в Україні нині теж недоступний багатьом. Це ще один вимір себе і світу навколо себе. Бути військовим капеланом на війні та у мирному повсякденні – геть різні дійсності.

фото надане Андрієм Зелінським

«Завдання військового – перемогти ворога. Завдання військового капелана – перемогти війну в людині»

Війна показує світ «по той бік». У людській цивілізації завжди існує якесь потойбіччя – там, де звичайні правила і норми, до яких ми звикли у мирному повсякденні, не працюють. І люди змушені захищатися. Війна – той простір, де у людині може прокинутися якийсь жорстокий і несподіваний звір. І дуже важливо володіти достатніми компетенціями, аби його вміло приборкати. В іншому випадку наш звір може нас знищити. Це також одне із завдань капелана. Війна перш за все ранить нашу людяність, здатність бути добрими, прагнути справедливости, шукати істини й бачити красу. Це чотири важливі координати людяности. І ворог їх добре знає. А завдання капелана – допомогти людині не втратити у собі людину, не загубити в собі Бога.

Я пам’ятаю мій перший день на війні. Червень 2014 року. Я прибув у штаб АТО під Слов’янськом. Мені тоді це все здавалося місією на невідомий острів, де я шукав, чим можу бути корисним. Згодом були Піски, Дебальцеве, Широкине, Водяне, Авдіївська промка.

Коли у нас з’явилося інституційне штатне капеланство, я знав, що піду саме у морську піхоту. Це ціла воїнська культура з власним етосом. Свого часу я помітив там попит на цінності й традиції, які формують воїна.

Були й важкі переломні моменти. Пам’ятаю початок 2015 року, коли постійно втрачаєш друзів. Це дуже важко. Люди, в яких ми себе інвестуємо, забирають частинку нас із собою. Нас стає менше. Якась частина нашого життя конвертується в тінь. То був час глибокого виснаження. Я про це все ще дуже рідко розповідаю: мені не можна, маю підтримувати інших. Якось, пам’ятаю, я собі сказав: «Усе, ще один – і я піду з капеланства! Більше не зможу». Бог дав сили залишитися. Я знав стількох прекрасних світлих молодих людей, яких не стало. Багато хороших друзів, із якими ми підтримували зв’язки до війни і на війні, раптом зникли. Досі не вірю. З часом у мене склалося враження, що я належу до їхнього підрозділу. Тому щоразу, коли вирушав на фронт, залишав речі спакованими, щоб потім нікому не завдавати клопотів. Думав, що це лише питання часу… На жаль, сьогодні про це вже не модно говорити.

фото надане Андрієм Зелінським

«Я тут, бо люблю свою країну»

Завжди хотів бути в Україні. Я спокійно міг реалізувати себе закордоном, але ніколи про це не думав. Я багатий: у мене чотири повноцінних життя, а тому й щасливий. Я священник, за мною – духовний супровід і душпастирська робота. Я – військовий капелан, можу занурюватися у військову культуру. Третє життя – академічна і викладацька діяльність. І четверте – це робота з молоддю. Нам зараз необхідно докладати зусилля, щоб підтримувати молодих людей, допомагати їм відкривати власний потенціал, щиро в них вірити.

Шалено люблю свою країну. Одна з наших халеп національного масштабу – абстрактна та ідеалістична Україна. Але ж держав абстрактних не існує. Україна таки має очі, руки, серце, конкретні мрії, ідеї. Бо ж Україна – це ми! Які ми, така й країна.

Так склалося, що через численні трагічні події в історії України ми звикли фокусувати свою увагу на невдачах, провалах, на драмі. Ми завжди напоготові: аби не трапилося чогось гіршого. Нам досі бракує відваги на творчість. Одиницям лише вдалося прорватися крізь цей неусвідомлений страх. А у цей час повз нас проходить стільки можливостей. Коли ж людина не реалізує себе та не використовує свій потенціал, вона втрачає смак життя, їй стає сумно жити. І тоді виникає необхідність заповнити порожнечу. Бути людиною треба вміти. Саме в нашій людяності є та сила, яка може побороти будь-якого ворога. А ми зосереджені на минулих провалах, нам бракує віри в те, що вихід існує, що прорватися можна. От і носимося з нашими ментальними матрацами. Бо вже заздалегідь запрограмували себе на падіння. А якщо так страшно впасти, тоді навіщо взагалі вириватися вперед? Така невпевненість у собі значною мірою гальмує людину і впливає на ціле суспільство. Бо де страх, там і недовіра.

У нашій пострадянській свідомості людина досі існує як певна ідеологічна конструкція: «людина-громадянин», «людина-революціонер», «людина-захисник», «людина-трудівник»… Так ніби зникла просто людина, яка вміє відчувати смак кави, бачити барви світанку, брати на себе відповідальність за літнього сусіда, творити музику. Нам сьогодні бракує людей, які вміють заразити людяністю інших. А це так просто: вміти щиро усміхатися, дивитися в очі комусь іншому, довіряти і не боятися. Ми втратили зв’язок із гуманізмом у плані поваги і пошани до людини. Ми віримо в ідеології, а не в людину. Ми вчимося компенсувати себе іншими, перестали відчувати радість за те, що можемо наповнювати чиєсь життя сенсом. Важливо вміти озброїтися усмішкою. Усмішка – одна з найвідважніших якостей людини. Тільки хоробра людина вміє завжди щиро усміхатися. Робити це, коли вам весело, легко. А ось усміхатися тоді, коли вам стає важко, – це сила. Усмішкою ви даєте зрозуміти людям, що не все втрачено. Надія є!

Про рух, віру у себе та джерела енергії

Моє життя – це рух, постійний рух. Я вірю у те, що життя людини має бути рухом. Це не маячня. Людині необхідно піклуватися про особистий розвиток. Тіло, почуття, розум, дух. Людині тісно лише у двох вимірах ринкового суспільства, сформованого попитом і пропозицією, які сплющують її до функції споживача, позбавляючи властивої їй глибини. Людині потрібне серце.

Мій день має розпочинатися з духовного імпульсу та якогось фізичного руху. Намагаюся бігати щодня, зрідка пропускаю. Бачу біг як вправу не лише для тіла, а й для психіки. Для кожного це можливість осідлати вітер, приборкати власну непевність і лінь, відчути себе на якусь мить справді господарем власного життя.

фото надане Андрієм Зелінським

Питання поновлення ресурсу – одне з найважливіших для людей, які мають цілі й кудись рухаються. Вміння поповнити ресурс – надважливо. Ранок – час усвідомленого початку. Перший крок зранку – налаштуватися на день. А вечір – час для аналізу того, що мені вдалося зробити, наскільки я був вірним власним цінностям сьогодні. Основне – знайти правильні джерела поповнення ресурсу.

Мені допомагає віра. У те, що людина – це більше, ніж я бачу у дзеркалі. У те, що людина здатна на більше, ніж вона думає. У те, що людина має певну глибину, серце. Я – вірянин, тому вірю в особливе походження і покликання кожної людини. А це те, що стає екзистенційним захистом перед життєвими негараздами. У житті вірянина остаточної поразки не існує!

Необхідно також розрізняти речі важливі та важливіші. Я часто кажу, що людину турбують два значимих питання, аби її життя мало сенс: Чому? і Навіщо? Відповідь на перше пояснює відповідь на друге — дає можливість змінюватися та змінювати. Сенс у людському житті — розкіш не з дешевих. Без нього сумно та сіро, з ним — легко здолати найважчі виклики.

Сенс — це пальне, яке наповнює наше життя силою. Це дозволяє людині переживати поразки і виходити з них переможцем за будь-яких обставин. У кожній поразці треба бачити можливість для подальшого розвитку.

Мої потужні джерела енергії, де я для себе знаходжу силу: духовна дисципліна, фізичний розвиток, музика, книги і найважливіше – друзі. Людей у житті роблять щасливими стосунки з іншими людьми. Важливим є спілкування з тими, хто приносить у ваше життя зміст і смак. Людське життя має бути цікавим і наповненим. Не розумію, як комусь може бути нудно жити? Не вірю у нездоланні обставини. Я вірю в силу ставлення. Адже постійно бачу людей, яким подобається бути жертвами, безмежно себе жаліти. І знаю людей-воїнів, які не здаються, а, попри все, відчувають себе командирами власного життя. Необхідно постійно розвиватися, додавати до нього нову інформацію: смаки, знання, знайомства, усвідомлення. Людське життя не можна виміряти кількістю прожитих днів, а тільки інтенсивністю кожного окремого дня. У мене дуже багато проєктів та ідей, на реалізацію яких потрібно ще декілька життів. Я впевнений, що всього не встигну. Але ж не сидіти через це зі складеними руками. Я знаю 10 мов, але не відчуваю, що цього достатньо. Хотів би більше, але мушу визначатися з пріоритетами. Ще стільки всього варто полагодити в собі. Тому й намагаюся вимагати від себе більшого, долати перешкоди, відновлюватися після невдач. Чи буде наше життя цікавим, залежить від відваги виходити за рамки власного уявлення про нього. Не люблю безпідставної критики і ниття, мовляв, немає можливости, немає часу. Якщо людина чогось справді бажає, вона знайде можливість це зробити.

фото надане Андрієм Зелінським

«Сьогодні в Україні час молодих»

Я працюю з великими молодіжними авдиторіями і бачу там серйозну загрозу нашому майбутньому – поверховість і зверхність, небажання справді зрозуміти, як функціонує внутрішній світ людини, держава, в якій ми живемо.
Коли говорю про сьогоднішню молодь, не бачу проблем. Але бачу можливості, які не до кінця використані. Наша молодь має шалений потенціал, але потребує віри у себе.

фото надане Андрієм Зелінським

Ще декілька років тому я казав, що в Україні відсутня вища освіта. Щось таки змінилося, але цього недостатньо. Корупція, плагіат і незнання англійської мови — три речі, які значно шкодять вищій освіті в Україні.

Ми нібито вже боремося з плагіатом, та залишається корупція. У викладачів мало досвіду і практики. Коли у «престижному» державному виші, який випускає керівників вищого рівня, оцінку ставлять лише за те, що ти у свій зошит перепишеш конспект з іншого – це таке собі «радянське Середньовіччя». Про заохочення в таких університетах до критичного мислення взагалі не йдеться. Нині потрібно не лише накопичувати знання, але й вміти їх креативно застосувати в житті. Студентам потрібен доступ до джерел інформації, знання мов, розвиток критичного мислення.
Сьогодні молодь – наша остання надія. Але, вважаю, що нові покоління «не народжуються» і «не приходять», їх слід виплекати. Прикладом такої успішної формації в Україні відповідальної молоді сьогодні є Українська академія лідерства. Мова йде про творення нової молодіжної культури в нашій державі.

Перемога залежить не тільки від військових

Ми травмовані. Всі. І зовсім не війною − нашою історією. Навіть коли шукаємо шляхи об’єднання країни, пропонуємо домінування однієї ідеї над іншими. Це наївно, бо до єдности в нашій історії це ще ніколи не приводило. Приклади національного єднання у нас радше ситуативні, регіональні, нетривалі. Вочевидь, цю модель об’єднаної нації, консолідованого суспільства та безпечної й ефективної держави нам ще треба створити. І потребує цей процес творчої відваги, відкритости, довіри й мудрости. А не політичних програм на кшталт: «Нумо, ми знаємо, як краще, а всі решта мають нас слухати». Це не єдність. Вона вимагає консенсусу, а не домінування та підпорядкування. Така модель ніколи не спрацює. Ми повертаємося до теми браку довіри. Нам необхідно знайти в собі відвагу не використовувати одне одного задля власних цілей, а разом вимальовувати той спільний горизонт, заради якого ми готові інколи поступатися власними інтересами та переконаннями. А для цього потрібна довіра. Українська молодь сьогодні має навчити Україну довіряти.

Абстрактних перемог не існує. Кожна має власні координати, параметри, своє ім’я. Перш за все ми маємо знати, в якій країні хочемо жити.

Перемога – це більше, ніж відтіснити російські війська до кордону. Перемога – це створити таке суспільство і таку державу, в якій ми з вами хочемо жити, розвиватися, творити кращий світ. А це вимагає відваги мріяти та діяти – порядно і професійно.

Фото Ірини Болести