0
Політолог Павло Катеринчук пише про те, чи має Національна платформа примирення та єдности шанси на успіх та як її впроваджувати.
Фото zik.ua
19 лютого в Україні була запланована презентація Національної платформи примирення та єдности, котру, за словами радника секретаря РНБО з питань реінтеграції та відновлення Донбасу Сергія Сивохо, розробляли впродовж декількох місяців за участю міжнародних експертів та спеціалістів-практиків із вирішення військових конфліктів у Боснії, Ірландії та інших країнах. Радник зауважив, що основний наголос у платформі займатимуть «контакти з окупованими територіями на рівні бізнесу, спорту і культури».
Розробці цієї платформи передували ініціативи президента Володмира Зеленського. Зокрема, виступаючи на Форумі єдности в Маріуполі 30 жовтня, він розповів про стратегію деокупації і реінтеграції Донбасу. За його словами, вона складається з трьох етапів, перший із яких – припинення бойових дій.
Отож презентацію перенесли, як відомо, через бойові дії і спробу прориву російськими військами фронту на одному з пунктів розмежування в Золотому на Луганщині, де внаслідок важких боїв українські воїни, на превеликий жаль, понесли непоправні втрати.
Загалом ідея і бажання запровадити механізм налагодження комунікації та реінтеграції між Україною та її окупованими частинами є безперечно гарною і логічною ініціативою.
Спробуймо поміркувати, чи має така платформа і стратегія загалом шанси на успіх.
1. Як бачимо, розведення військ і пропозиція перестати стріляти себе не виправдала, що було цілком очевидно, адже вперше такий сценарій припинення війни на Донбасі пропонував ще президент Петро Порошенко.
2. Очевидно, що призначення пана Сивохо мало би принести ефект прийнятної особи, «лідера думок» як для жителів Донбасу, так і для решти України. Втім, якщо ви запитаєте сучасну українську молодь про провідного миротворця Сивохо, з подивом дізнаєтеся, що вона його не знає і лідером думок для себе не вважає. Чому я говорю саме про молодь? Бо питання реінтеграції – це очевидно тривалий процес, тому одним з основних об’єктів впливу і налагодження комунікації є власне молодь.
3. Вивчати досвід Боснії чи Ірландії, залучати міжнародних фахівців безперечно треба, але необхідно усвідомити, що в Україні триває гібридна війна з Росією, котра насамперед характеризується надпотужним впливом на інформаційний простір та систематичне формування «потрібної» з боку РФ громадської думки. Я би запропонував вивчити досвід реінтеграції абхазців чи осетинів до Грузії або Придністров’я до Молдови, і поставити собі одне просте запитання: чому ці псевдореспубліки залишаються стільки часу у невизначеному статусі з надзвичайно низьким рівнем життя і головне – відсутністю навіть натяку на якусь реінтеграцію? Відповідь: так хочуть у Кремлі. І допоки цього хотітиме Москва – дестабілізація у цих регіонах триватиме (як і на рідному нам Донбасі). І жодні потуги і мирні платформи цього, на жаль, не змінять.
Що ж робити?
1) Реінтеграція повинна початися не з витрачання державних коштів на «культурні, спортивні чи бізнесові зв’язки», ефект яких, як на мене, буде мізерний (ви собі уявляєте спільні заходи з людьми, котрі вважають вас фашистами, а кількість загиблих по обидва боки Донбасу перевалила за 16 тисяч осіб?). А з формування безкоштовного (привіт Віасату і «геніальній ідеї» залишити українських пенсіонерів без українського ТБ) українського медійного простору на окупованих територіях, створенні нових аудіовізуальних каналів комунікації, причому бажано російською, адже ми розуміємо, що абсолютна більшість мешканців Донбасу є російськомовними, тому правдиві новини з України вони повинні отримувати саме так.
2) Найкраща мотивація для громадян усього світу цінувати чи поважати іншу державу – створити стандарти якості життя, яких усі прагнуть. Саме така мотивація змушує багатьох українців шукати кращої долі в Європі чи за океаном, так само, як і громадян інших держав. Найкраща платформа примирення і реінтеграції Донбасу – це перетворення України у багату, заможну державу з відсутністю корупції, високими стандартами якості життя, доступною медициною і якісною освітою, хорошими пенсіями і зарплатами тощо. Тоді, повірте, ніякі страшилки про «фашиствующіх» бандерівців і фашистів не лякатимуть ні мешканців Криму, ні Донбасу, а бажання жити у вільній і заможній українській державі буде значно сильнішим за пропагандистські штампи російського ТБ.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.
