0
Кандидат філософських наук Максим Кияк пише про те, що дасть втілення у життя платформи примирення, її ідею та що треба зробити, аби вона не стала черговим імітативним проєктом.
Фото Toa Heftiba, unsplash.com
Примирення під час збройного конфлікту — це завжди складний і багатошаровий процес. Особливо, коли його інспірує інша держава, зацікавлена у постійному підкладанні хмизу до багаття. Власне, нещодавня масштабна атака проросійських найманців на Донбасі, через яку переноситься старт платформи примирення, продемонструвала, що для діалогу потрібна воля двох сторін.
Практика створення подібних платформ, старт функціонування якої днями анонсував Сергій Сивохо, існувала й існує у багатьох країнах, що потерпають від протистоянь. Та й для України це не є чимось геть новим. Згадаймо хоча би невдалу, проте спробу третього президента України Віктора Ющенка з його загальнонаціональним круглим столом. У вирі подій не кожен здатен буде пригадати про те, що у травні 2014 року під час початкової фази російської агресії проти України відбувалася низка так званих круглих столів національної єдности. Цього разу, у 2020 році, безпосередніми учасниками та локомотивами платформи примирення стануть уже не політики, а звичайні громадяни та неурядові організації «по обидва боки лінії розмежування». Водночас постає і чимало запитань. Зокрема, хто саме є ці «сторони по обидва боки протистояння» та які критерії відбору до них будуть застосовуватися? Який статус, функції та повноваження цієї платформи? Чи стосуватиметься вона також окупованого Криму і кримчан? І, зрештою, яка її стратегічна мета?
Ідея платформи «Мир Донбасу», про яку відомо широкому загалу вкрай мало, вочевидь, належить президентові України Володимиру Зеленському. Сергієві Сивосі, який є, до речі, родом із Донецька, доручили втілити або принаймні спробувати втілити цей справді актуальний, але поки що абстрактний проєкт у життя. Платформу можна розглядати як продовження ініціативи щодо «масштабного національного діалогу», яку озвучив у Маріуполі Володимир Зеленський, і як продовження його останнього новорічного виступу.
Під час виступу на нещодавній Мюнхенській конференції з питань безпеки цю ідею він вкотре актуалізував. Важливим є те, що Володимир Зеленський всюди наголошує на тому, що необхідно вести так само діалог і з тими, кого називають вимушеними переселенцями, котрі зараз проживають в Україні. Це є дуже важливим наративом і ефективною стратегією, що розпочалася під час тогорічної зустрічі Нормандської четвірки. Крім того, у той час, поки Кремль лише імітує турботу про українців на Донбасі, для української влади важливо демонструвати турботу й обізнаність у проблемах тих громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях. Важливу функцію тут могла би відігравати саме майбутня платформа. Іншим стратегічно важливим її досягненням може стати те, що вона дасть змогу перейняти ініціативу у Кремля та його підступній ідеї ініціювати в Україні «всебічний інклюзивний діалог». До речі, з цією ідеєю, неначе той вовк в овечій шкурі, Москва носиться вже шість років. Більше того, нещодавно цей пункт «несподівано» з’явився у скандальних «Мюнхенських дванадцяти пунктах». Цікаво, що свою «стурбованість» Кремль, неначе мантру, висловлює і щодо конфлікту у Сирії, так само закликаючи до все того ж «інклюзивного діалогу» між курдами та сирійцями. У будь-якому випадку примирення на Донбасі не є вигідним Кремлю, котрий буде всіляко саботувати та дискредитувати цей процес. Для Москви навпаки важливо поширювати ненависть і моральну травму між громадянами тимчасово окупованих територій та вільної України. У випадку ж успішности платформи Кремль буде це подавати як власну заслугу та вчергове вдаватиме з себе білого та пухнастого миротворця. Водночас не варто відкидати, що платформа частково може бути вигідною Кремлю, адже у такому разі Російська Федерація виноситься за дужки і не зображується як сторона конфлікту, що цілком повторює її наративи про «громадянську війну» в Україні. Але не варто забігати наперед, а краще дочекаємося її офіційного старту, котрий, сподіваюся, відбудеться найближчим часом.
Платформа примирення здатна також пропонувати додаткові козирі, зокрема і під час перемовин у Мінському та Нормандському форматах. У перспективі її цілком можна позиціонувати у якості альтернативного майданчика з «людським обличчям», який представляє точку зору «простих людей» по обидва боки лінії розмежування. Крім того, платформу можна було би подавати і як самодостатню противагу так званим «ватажкам Донбасу», радитися з якими українську владу постійно відправляє Кремль.
Але все це можливо лише за умови її ефективного функціонування. Для цього ж, окрім політичної волі та щирого бажання всіх сторін, потрібно також залучати професійних медіаторів і комунікаторів, неурядові організації, науковців, культурних діячів, моральних авторитетів, незаангажованих інтелектуалів, релігійних лідерів та інших потужних інфлюенсерів. Крім того, до функціонування цієї платформи необхідно максимально широко залучати різні групи людей. При цьому важливо також і паралельним курсом застосовувати методи публічної дипломатії та дієві стратегічні комунікації, підсилюючи їх конкретними діями. Якщо цього всього не робити, то платформа стане черговим імітативним проєктом, а не майданчиком для діалогу, котрий, як відомо, є дорогою з двостороннім рухом.
