Поїзд-привид: як курсує єдиний потяг за маршрутом «Ланівці – Тернопіль»
Репортаж

Поїзд-привид: як курсує єдиний потяг за маршрутом «Ланівці – Тернопіль»

Репортаж з єдиної районної електрички з Ланівців до Тернополя, кого там можна зустріти та як провести час весело і з користю, їдучи у залізничному транспорті.

Кажуть, людина з села виїхати може, а от село з людини… Та навіть із можливістю втекти назад у бетонні джунглі інколи виникають проблеми. Особливо, якщо ти з віддаленого від обласного центру села, з якого в район тричі на день розбитими дорогами їздить старий автобус.

Проте час від часу стається так, що поїхати треба раніше, ніж заплановано. Наприклад, у суботу, коли у водія маршрутки вихідний або коли взимку замело дорогу. І що тоді? Сідлати коня? Запрягати собак? Викликати гелікоптер? Ні, все значно простіше, якщо у вас є машина. Сів – і через двадцять хвилин ти вже в Ланівцях.

Ланівці – місто не привабливе. Посеред сірої центральної площі – сірий засмічений фонтан, сірий пам’ятник Володимиру Великому гордо здіймає хрест до небес, а за спиною славетного князя – сірий будинок райдержадміністрації. Крок ліворуч – і ти на околиці, праворуч – у сільській місцевості. Тільки поодинокі «хрущовки» та пишний недільний базар видають статус міста цього населеного пункту. З дитинства мені подобалися тут тільки три речі: секонди, піцерія та залізнична станція «Ланівці».

Останній пункт мого списку улюблених місць потрібен був мені лише для двох потреб: знайти вбиральню, що на території станції, та погрітися. Особливо часто доводилося «зависати» там в одинадцятому класі, коли я відвідував місцевого репетитора, готуючись до ЗНО, а після заняття чекав на свій автобус.

Серед старших людей ширилися чутки, що за маленьким віконцем сидить жива жінка і справді продає квитки на єдиний потяг до Тернополя. Ще вони розповідали неймовірні речі – на цей поїзд сідають люди. А моя мама взагалі стверджує, що він існував усе її свідоме життя і, напевно, курсував ще задовго до того, як вона здійснила в дитинстві першу поїздку на ньому.

Річ у тім, що за майже двадцять років свого життя я скористався послугами філії Укрзалізниці лише раз, та й те невдало. Тоді я повертався з екскурсії з Києва разом зі своїми однокласниками. Тиснява у потязі була страшенна. Бабусі зі строкатими сумками окупували всі сидіння, змусивши молодняк стояти та тертися один об одного у найнепристойніших позах через коливання вагонів на рельсах. Пахнуло зіпсованою їжею та потом. А родзинкою подорожі стала аварія посеред зимового засніженого поля, коли потяг зупинився, бо загорівся сусідній вагон.

З того часу я ніколи не бачив, щоб з потяга на станції Ланівців сходило більше, ніж шестеро-семеро людей, а пасажирів, що їхали поїздом у Тернопіль, взагалі вважали або міфічними істотами, або видом, що потребує термінової реєстрації у Червоній книзі України. Настав час зарахувати себе до них та згадати все.

Ще однією з причин, чому цей потяг ніколи не наповнений, є його незручний графік його. Відправляється він із Ланівців о 04:43, а прибуває не раніше сьомої. Із Тернополя назад до райцентру можна повернутися тільки о п’ятій вечора.

Враховуючи, що моя кінцева зупинка – Чернівці, на дорогу до яких я витрачаю не менше шести годин, мені не залишається вибору, і я ставлю будильник на 03:40 ранку.

Прокидаюся від ненависного сигналу смартфона, який нагадує, що сон закінчився і час повертатися до щоденних справ. Готую собі та татові каву, поки він підганяє машину під ворота та розігріває двигун. Снідаю і сідаю в авто, закинувши речі на заднє сидіння. Втоми не відчуваю, хоча розумію, що такий сон не гарантує міцного здоров’я.

Вирушаємо о четвертій ранку. Цілу дорогу я піднесено розповідаю татові веселі історії, що трапилися зі мною на роботі чи в гуртожитку, хоча для мене характерно дотримуватися тиші у транспорті та слухати музику.

О 04:32 прибуваємо на залізничну станцію. Всередині тепло та світло. Про існування життя по той бік скла касового віконечка свідчать ледь чутні звуки, які звідти лунають. Підходжу до віконця та з острахом заглядаю всередину, очікуючи побачити за склом класичну вічно незадоволену касирку Тамару, яку дратує будь-яке запитання про прибуття потяга чи вартість квитків, не кажучи вже про їхнє придбання. Але там сидить жінка, одягнена в охайну форму працівниці української залізниці, та привітно всміхається, побачивши мене. Від такої несподіванки я знітився та забув, що взагалі від неї хотів. Та працівниця станції одразу нагадує мені мету мого прибуття:

– Що, хочете квиточок купити? До Тернополя? – бадьоро запитує касирка.

«Нібито у мене є вибір», – подумки відповідаю та киваю жінці.

– З вас 32 гривні, – говорить касирка та протягує мені квиток і здачу з п’ятдесятки. – Приємної поїздки.

Будучи в стані цілковитого шоку від такої якості сервісу на цій станції, я закидаю сумку з харчами на плече і прямую до електрички, яка от-от має рушити, згідно з розкладом. Прощаюся з татом та застрибую у темний вагон.

Із вікон у салон падає м’який смарагдовий відблиск ліхтарів на пероні, що освітлює витерті, місцями подерті, а місцями зашиті чи залатані сидіння. З протилежного кінця вагона лунає перешіптування двох людських тіней. Сідаю на найближче місце та чекаю відправлення.

Поки поїзд не рушив, вирішую роздивитися все та пофотографувати. Раптом у вагоні вмикають світло, і я бачу чоловіка та жінку, що сидять з іншого боку вагона та кидають недовірливі погляди на мене й камеру. За декілька хвилин повз мене проходить чоловік років п’ятдесяти, який підозріло зиркає на та виходить із вагона. Повернувшись, запитує, навіщо фотографую.

Пояснюю йому і той, зацікавлено дивлячись на екран фотоапарата, сідає навпроти, забувши про свою супутницю.

У народі такий спосіб спілкування називають «ефектом попутника в поїзді». Його дія полягає в тому, що на бажання будь-хто з пасажирів потяга теоретично може знайти співрозмовника на цілу поїздку або ті самі вас знаходять. Вважається, що це чудова можливість розповісти все, що тебе турбує, адже твій супутник, скоріш за все, більше ніколи з тобою не побачиться або забуде тебе дуже швидко. Подейкують, що такі розмови знімають стресову напругу та мають психотерапевтичну дію.

Тож мого співрозмовника і психолога на дві з половиною години звати Петро. Він колишній пожежник, однак через маленьку пенсію змушений підробляти охоронцем у Тернополі позмінно.

Запитую, чи часто він їздить цим потягом.

– Доводиться часто, але не щодня. Я працюю позмінно, охороняю об’єкт у Тернополі. Коли маю зміну, встаю рано, щоб не запізнитися. Якось уже було таке два роки тому. Йду на електричку взимку. Бачу, вона рушає. Я хапаю рюкзак і біжу до дверей, які мали би бути відчинені, згідно з пожежною безпекою. Застрибую до дверей майже на ходу. Смикаю за ручку – зачинено. Потяг набирає швидкості, вітер, холодно, а я їду. І зістрибнути нема як і зайти не можу. Тут через невеличкий шматок очищеного від льоду та пилу скла бачу чоловіка, який вийшов покурити. Я дивлюся на нього, він шоковано дивиться на мене, забувши про затиснуту в зубах цигарку. Кидає всі справи і зникає всередині вагона. Через хвилину-дві повертається уже з провідницею, та істерично намагається відчинити примерзлі двері. Мене впустили, доїхав спокійно, але якби не цей чоловік, я б усю дорогу практикувався у каскадерстві.

На запитання про те, чи зручний для нього графік, Петро відповідає неоднозначно.

– На роботу я майже завжди встигаю. Але є один нюанс, який створює проблеми не тільки мені, а й половині пасажирів цього маршруту. Так от, перед відправкою цього потяга першим рушає вантажний. Людей там, відповідно, немає, він лише зерно перевозить. Але через нього електричка ніколи не рушає вчасно. От який у тебе час відправки у квитку зазначений? 04:43? А зараз уже котра? За десять хвилин п’ята. Це вже сім хвилин затримки. І так набігатиме по хвилині з кожної зупинки. Доки доїдеш до Тернополя, то можеш прибути на 30 хвилин пізніше. А комусь, можливо, на потяг, мені на роботу, а взимку взагалі холодно чекати. Це створює страшенні незручності. Декілька разів мені робили зауваження на роботі, що я систематично спізнююся. Але ж я не можу приїхати швидше за електричку у такий час. От щойно я йшов сваритися з машиністом.

Коли я був удома і сповістив батьків, що цього разу скористаюся потягом, а не як зазвичай – автобусом, мама розповіла, що колись із Лановець можна було дістатися і до Франківська, і до Чернівців, і навіть до Львова. Запитую про це у Петра.

– Так, колись можна було без пересадок доїхати до більшості обласних центрів Західної України, хоча Ланівці завжди були далекі від статусу транспортного вузла Тернопільської області. Наприклад, був потяг «Івано-Франківськ – Козятин». Це, напевно, ним до Чернівців можна було дістатися. А потім вони стали «нерентабельні». Їх зняли з маршруту і відтоді залишилася лише ця розвалюха.

На першій зупинці жоден пасажир не зайшов у мій вагон. Цікаво, чи багато взагалі людей користуються цим потягом? Цікавлюся у Петра.

– Зазвичай у будні тут більше людей, особливо на початку і наприкінці тижня. Але більшість із них сідають уже на прикінцевих станціях. Рідко буває тиснява, але з цим зворотна ситуація. До Ланівців доїжджає лише маленький відсоток тих пасажирів, які сіли на кінцевій станції. Буває, сідає не більше десяти, а виходять на станцію – не більше п’ятнадцяти. Напевно, якби відправлення було хоча б о сьомій ранку, пасажирів було би більше.

Решту часу ми говоримо про те, що прийнято на прийомі у психолога. Про батьків, сусідів, плюси та мінуси своїх професій. Посередині розмови мій супутник навіть наважується делікатно запитати, чому я ношу сережки в обох вухах. Поки ми говоримо, вагон потрохи наповнюється сонними пасажирами. Жінки обживають свої місця, обвішуючи вікна сумочками та верхнім одягом, а чоловіки тихо куняють, спершись на вікно. Однак вагон не заповнений навіть наполовину.

За розмовою з Петром ми не помічаємо, як минаємо передостанню зупинку. Соньки-пасажири враз активізуються та починають інтенсивно згрібати своє добро. Деякі з найвитриваліших уже займають чергу біля виходу. Ми прощаємося з Петром. Мій розум підказує, що ми дійсно більше ніколи не зустрінемося, незважаючи на географічну близькість. Здається, мій супутник теж це відчуває, адже за останню хвилину поїздки встигає обсипати мене шквалом доброзичливих побажань. А коли потяг зупиняється і вагони швидко пустіють, Петро люб’язно підхоплює мою сумку, незважаючи на мої протести й переконання у тому, що мені не важко, і ми сходимо на перон.

Петро, віддавши мої речі, міцно тисне мені руку та ще раз бажає успіхів, а я відповідаю взаємністю. Коли заходжу всередину Тернопільського залізничного вокзалу, з-за спини чую останній клич потяга, наче той щоразу сам переживає жаль від розлуки з тими, хто дві з половиною години були не просто його пасажирами, а мешканцями, які вже встигли стати частинкою його історії.


Фото Ігоря Волощука

 

Коментарі