0
З 20 по 27 січня — тиждень пам’яті жертв Голокосту. Пристрасть до масових убивств не оминула і наше толерантне місто.
Фото Віллі Прагхера, Чернівці, 1941 рік
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.
Більшість свідків тих подій, як правило, виїхали у 1944-1946 роках. І тому їхні спогади чернівчани так і не прочитали. Їх видавали десь у США, Ізраїлі, в Європі. Вони, зрозуміло, страшніші, ніж ми можемо припустити. Але і в цьому є певний гумор, якщо зважити на міф «толерантного міста», який ми так дбайливо зрощуємо. Водночас ми могли би займатися тим, аби зрощувати міф «міста масових убивств і нетерпимости». І це було б навіть корисніше для нас. По-перше, це частина правди. По-друге, такий підхід сприяє тому, щоб не повторити ту ситуацію.
Чернівці, 1941 рік, фото Віллі Прагхера, Державний архів землі Баден-Вюртемберг (ФРН)
Як відомо, Першу світову війну розпочали імперії та монархії. У ній загинули 15 мільйонів людей. У цих смертях звинуватили імперіалізм і монархії. А на зміну їм прийшли молоді націоналістичні держави, які через двадцять років розпочали Другу світову війну. І вбили набагато більше людей. А Голокост став такою кривавою трояндою на торті масових убивств, який зліпили тоді різноманітні політики, переважно націоналістичні. Тому що євреїв, як правило, вбивали не як націю, а як космополітів-асимілянтів. Зараз місце євреїв у націоналістичних державах може грати будь-хто з космополітів. Національність уже неважлива. Так чи інакше космополітів сприймають як небажаних громадян у націоналістичних країнах. Геї у порівнянні з ними — це душки і солодкі цукерки держави. Тому що космополітизм і є нетрадиційною орієнтацією в націоналістичній країні. На якій, власне, підставі формується таке ставлення? Зрозуміло, на тупості й упередженості. Які ще підстави можуть бути справжніми? Тим паче, що чистий націоналізм майже не зустрічається у природі. Те, що ми маємо в реальності, це завжди те, що можна назвати ПЕПЕ-НАЦІОНАЛІЗМ. Що я так називаю? Тепер переходимо до чернівецької історії.
1940 року на Буковину ввійшли радянські війська. Як відомо, Чернівці тоді переживали свій румунський період. У місті жив театральний діяч Пепе Джіорджеску. З відомих тільки йому причин він залишився, коли ввійшли радянські війська. Пепе думав, що можна буде виїхати пізніше. Однак, як відомо, за радянської влади нічого не бувало просто. І Пепе просидів тут у страху, в очікуванні арешту, депортації тощо до березня 1941 року. Коли зрештою йому вдалося втекти до Румунії, він майже одразу видав спогади «265 днів під окупацією більшовиків». Чомусь найбільше в тому, що сталося, він звинувачував… євреїв. Це була надзвичайно модна теза тоді пропагандистська. Справді, кого ж звинувачувати в черговій поразці та забутті румунів? Не румунське ж слабке керівництво, яке не спромоглося на відсіч. Приблизно так само зараз зіштовхують провину за втрату Криму на «ватників». Справді ж не уряд, не еліти винні. Вони ж не знали… вони ж навіть уявити не могли… Про провину еліти на думку навіть не могло спасти. І тоді не спало. Невигідно. То ж свідчення Пепе лилося бальзамом у мотор пропагандистської машини, як тепер виття Фаріон.
Брошюра Пепе Джіорджеску «265 днів у Чернівцях під окупацією більшовиків»
Тоді Пепе отримав усі промені слави й обожнювання та оплески своєму свідченню. Через декілька місяців версія провини євреїв за окупацію стане підставою для Голокосту, для масових убивств на території Бессарабії та Буковини.
Зрозуміло, що, можливо, пів відсотка єврейського населення допомагало радянській владі активно. В органах влади 1940-1941 рр. на Буковині не було майже жодного єврея. Я передивився офіційні звіти. Але Пепе їх не переглянув. Утім, радянську владу на Буковині зустріли з квітами та певною симпатією. Тому що тодішня Румунія зрадила своїх громадян-євреїв, громадян-нерумунів задовго до 1940 року проведенням жорсткої румунізації, погромами й антисемітською риторикою у нацистському дусі. А потім деякі зраджені громадяни зрадили свою неньку… Румунію. Так бувало і буде не тільки у цій країні.
Тож Пепе закликав до помсти. Тому що був націоналістом. У Чернівцях був ще один націоналіст — Траян Попович. Траян Попович був ортодоксальним християнином і румунським націоналістом. Ніби як і Пепе. Але закликав він до протилежного. Саме тому, що націоналіст і християнин, він закликав проти помсти євреям, проти загальних звинувачень, проти грабіжництва (що і було справжньою метою місцевого Голокосту). Попович вважав, якщо ми визнаємо право на особливість за собою, то визнаємо його і для інших. І це було логічно, правильно і шляхетно. Примар Чернівців Попович врятував у 1941 році тисячі євреїв. Але у сухому підсумку, можна сказати, популярним був саме націоналізм Пепе. І буде завжди. У масах частіше перемагають різноманітні «пепе» всіх часів та народів. Пепе-соціалізм, пепе-націоналізм, пепе-лібералізм тощо. Різні легковажні покидьки, які полощуться у мутному мейнстрімі популізму. І тоді замість якогось чергового -ізму з’являється пафос, претензії і помста. Тож справжні масові вбивці навіть не ідеології, а пепе всіх часів та народів. Популярні, облизані пропагандою і масовою увагою нахабні легковажні героїчні пепе.
Наостанок подаю уривок про маловідомі події липня 1941 року у Чернівцях. Зі спогадів американського хіміка Юліуса Шерцера, які були видані у США.
Чернівці, 1941 рік, фото Віллі Прагхера, Державний архів землі Баден-Вюртемберг (ФРН)
«Мати не здавалася єврейкою і ходила вулицями. Якось, коли ми минали Темпль, побачили, що німецька військова машина зупинилася перед храмом. Німецький офіцер вийшов, став біля входу, по-господарськи оглядаючи будівлю, вперши руки в боки. Через декілька хвилин він повернувся і сів у машину. Через декілька годин, сказали нам сусіди, приїхала військова машина, звідки вийшли кілька німців, вони зламали замок і винесли прикраси храму і сувої Тори. Я бачив ці прикраси під час служб у великі свята. Це були витончені прикраси зі срібла та напівкоштовних каменів. Німці закинули це все у багажник машини, потім під’їхала вантажівка. Вони вивантажили цистерни (діжки) та закотили їх у середину храму. Цистерни були заповнені бензином. Ним облили підлогу і підпалили. Потім швидко вийшли і поїхали. Незабаром чорний дим почав клубитися з вікон храму, полум’я охопило купол. Оскільки храм був на узвишші, це вогняне видовище могли побачити всі мешканці міста. Він палав до пізньої ночі, як смолоскип, який залишили горіти на узвишші. Полум’я освітлювало вулиці яскравіше денного світла, кидаючи тремтливі відблиски на сусідні вікна і стіни… Наступного ранку лише почорнілі стіни і скручений метал опор храму залишилися. Пізніше ми з’ясували, що храм підпалило гестапо.
Єврейська громада дізналася від симпатика румунського офіцера, що в той самий час пожежі гестапо проводило ще й іншу «роботу». Група під командуванням капітана Фінгера огороджували вулиці, де жили переважно євреї, робили обшук у будинках і затримували чоловіків. Арештованих доставляли у велику будівлю, яка у радянські часи стала Палацом культури, де у радянський рік зазвичай відбувалися концерти і мистецькі заходи. Туди ж були доставлені затримані (ще до того) головний рабин Абрахам Марк та його супутники. Після перевірки всіх арештованих вишикували у колону, яка вирушила до передмістя Біла. Тут знаходилося відкрите поле, яке в минулому використовувалося військовими для стрільб. Арештовані були доставлені із лопатами, їм наказали копати великий рів. Коли вони його викопали, їх вишикували перед ямою і вбили пострілами в голови. Якусь частину людей залишили живими, щоб вони закопали цей рів. Вони й принесли звістку про розстріл у місто.
На цьому гестапо не закінчило, наступного дня вони оточили вже інші вулиці, ходили по будинках, знов арештовували євреїв і відвезли у Палац культури, там їх розмістили у великому танцювальному залі і наказали розрахувати на десять. Із кожного десятого потім сформували колону, змусили йти до Цецин, де розстріляли. Тим, хто залишився, оголосили, що за ними нема ніякої провини (ніби за тими, хто виявився «десятим», вона була) і сказали, що вони можуть бути вільними. Але садистичний задум був у тому, що сказали їм про це о 18-й годині. Це був час, коли, за новим наказом, починалася комендантська година для євреїв, порушення якої каралося розстрілом. Коли перелякані люди почали виходити на вулицю, то зрозуміли, що вони потрапили у пастку. Навколо Палацу культури були розміщені снайпери, а на навколишніх вулицях чатували патрулі. У тих, кого нібито щойно звільнили, почали стріляти з усіх боків, їх розстрілювали просто біля Палацу. У паніці жертви тікали, падали поранені, піднімалися, бігли по залитій кров’ю бруківці, з обличчями, спотвореними страхом, перестрибуючи через трупи, гнані інстинктом виживання. Одного за одним їх убивали снайпери. Я ховався за фіранкою, спостерігав через вікно за тим, як тікали люди, побачив, як один із поранених заповз у під’їзд нашого будинку. Вулиці навколо Палацу були завалені трупами, які лежали у калюжах крові. Потім привели команду, яка відмивала бруківку. Той самий румунський офіцер розповів нам, що капітан-гестаповець Фінгер був незадоволений тим, як усе відбулося. Виявилося, він хотів, щоби звільнених знов затримали і відвезли на Цецин, щоб розстріляти. А кров у центрі міста його засмутила, вочевидь, це йшло всупереч його впорядкованій натурі носія цивілізації».
Матеріал є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.
