0
Олександр Філіпов – перший чернівчанин, який узяв участь у гонці на вітрильних човнах через увесь Атлантичний океан.
У кінці 2019 року відбулася традиційна трансатлантична регата на вітрильних човнах «Atlantic Rally of Cruisers». Її учасники долають Атлантичним океаном понад 5000 км від іспанських Канарських островів до острова Сент-Люсія на Карибах. Цього разу втретє в історії у змаганнях взяла участь українська команда. І вперше у її складі був чернівчанин Олександр Філіпов.
«Це регата, яку проводять з 1986 року. Почалося все з листопада-грудня, коли найкомфортніша погода в Атлантиці для того, аби переганяти човни з Європи в Америку. Щоби було безпечніше, ті люди, які їх переганяли, збиралися в групи. А для того, аби було цікавіше, вони організували між собою регату.
Учасники гонки проходять під вітрилами 2700 морських миль, але це по прямій на карті. Ми пройшли близько 2980 миль. Одна морська миля складається з 1852 метрів», – розповідає Олександр Філіпов.
Олександр Філіпов
Гонка стартувала 24 листопада з острова Гран-Канарія. У ній взяли участь близько 200 вітрильників із трьох десятків країн, які були поділені на три дивізіони.
«Перший дивізіон – спортивні човни, які без моторів чи із запломбованими моторами. У них всередині фактично нічого немає – лише висять гамаки і є невеликий туалет. Вони розвивають максимальну швидкість. Якщо ми прийшли до фінішу за 17 днів, то вони можуть за 12-13. Другий дивізіон – катамарани-круїзери. Третій – круїзні човни типу нашого», – каже Олександр.
Українська команда долала гонку на яхті «Prosecco». Човен довжиною близько 15 метрів та завширшки 3,5 метри. Екіпаж складався з 9 осіб – переважно киян, за винятком одного чернівчанина та хлопця із Запоріжжя.
«Між усіма були розподілені обов’язки. Моїм завданням було стояти біля щогли під час маневрів під вітрилами і стежити за генакером. Це таке вітрило площею 140 кв. м (буває і більше), яке дуже ніжне. Його легко порвати, але без нього човен не може набрати нормальну швидкість. Це наче твоя зброя, тому якщо ти його «загубив», то гонку програв автоматично», – пояснює чернівчанин.
Гонка проходить під вітрилами, але спортсменам можна інколи використовувати мотор. Водночас є «джентльменська угода», за якою учасники регати мають вказати на фініші свої мотогодини, які вони пройшли.
«Ніхто це не перевіряє, і я побачив, що не всі надавали чесні дані. Мотогодини подали всього три човни, решта нібито йшли лише під вітрилами, а це практично неможливо. Ми намагалися використовувати двигун по мінімуму. Всі свої 23 мотогодини ми вказали. Причому здебільшого вмикали мотор не для ходу, а для зарядки генераторів. Адже потрібно, щоби працював холодильник і щоб на яхті було світло. На жаль, сонячних панелей не вистачало, тому що погода була різною. До фінішу ми прийшли фактично п’ятими».
Олександр Філіпов розповідає, що самій регаті передує тривала підготовка. Човен, який узяли в оренду, практично розібрали і зібрали заново. Екіпаж витягав його з води, обробляв днище спеціальними фарбами, зняв усі вітрила і замінив снасті. Велику увагу організатори гонки приділяють безпеці, перевіряючи всі деталі судна.
«Вони зобов’язали купувати спеціальні автоматичні ідентифікаційні системи на рятувальні жилети. Ці пристрої коштують 300 євро, і під час потрапляння у воду з нього автоматично вистрілює антена, яка передає сигнал із координатами місцерозташування на супутник. Тобто, якщо ти випав за борт, то, можливо, тебе знайдуть».
Та навіть прискіплива увага до безпеки й технічна оснащеність суден не врятувала від неприємних ситуацій. За словами пана Олександра, чимало човнів постраждали посеред океану.
«Лідер нашої групи відірвався десь на 160 миль від усіх, але за 400 миль до фінішу у нього зламалася щогла, і він зійшов із гонки. Без щогли рухатися неможливо, а пального, щоби дістатися до берега, у них не вистачало. Їм пощастило, що поруч проходила величезна яхта, яка дозаправила судно. Також два спортивні човни загубили щогли і близько тижня дрейфували океаном. З одним із них був втрачений зв’язок, і я навіть не знаю, що з ними зараз».
Не обійшлося і без летальних випадків – у шкіпера одного з човнів посеред океану стався інфаркт. Також чимало учасників гонки отримали травми, зокрема переломи кінцівок. У такій гонці допомоги від медиків можна не чекати, бо гелікоптер може долетіти щонайдалі за 100 миль від берега.
«Я розумів, що це небезпечно, і знав, на що йду. Водночас завжди відчував підтримку з берега. У нас був супутниковий девайс, до якого під’єднувався смартфон. Завдяки цьому ми могли надсилати повідомлення рідним», – каже Олександр Філіпов.
Перед стартом екіпаж закупив багато продуктів харчування. Більшу частину раціону складали крупи. Взяли на борт і традиційне українське сало.
«Їсти було що – впродовж першого тижня ловили рибу, коли швидкість була не надто високою. Витягнули одного тунця на 12 кг та шість великих корифен. Також перед екватором на борт залітала летюча риба, ми її збирали і сушили на таранку. Потім доїдали крупи. М’ясо, фрукти, овочі швидко зіпсувалися, довезли до Карибів лише цибулю. Але на човні не дуже то й хочеться їсти, бо на хвилях гойдає».
Олександр Філіпов пригадує, що вечорами інколи грали в настільні ігри та дивилися фільми на ноутбуку. Крім того, на борту під час регати святкували два дні народження.
«Прикрашали човен, надували кульки. Торта не було, але був віскі, і готували щось смачненьке, не таке, як щодня. Алкоголь на борту – це норма, його навіть рекомендують вживати у малих кількостях від морської хвороби. Тому що пігулки роблять тебе в’ялим, а алкоголь у нормальних дозах знімає нудоту. Людям, які принципово не пили спиртного, було дуже погано. Ми мали із собою вино, ром та віскі».
Трансатлантичний перехід став для Олександра Філіпова сьомим виходом у море. Раніше чоловік за один похід у середньому пропливав 250 миль. Зокрема ходив на яхті біля берегів Туреччини, Греції, Сейшельських та Азорських островів.
«Хворію морем із дитинства — все через книжки, які читав. Але воно так і сиділо всередині мене, поки дружина не підштовхнула, подарувавши на день народження здачу на шкіперську ліцензію. Відтоді я намагаюся двічі на рік виходити на яхті в океан і море».
Проте велич океану інколи тиснула, почувався самотньо, каже чоловік.
«На старті ти бачиш усі інші човни, рух дуже щільний, а на ранок, після першої ночі, навколо вже нікого немає. Усіх розкидує в різні боки, кожен обирає свій маршрут. Найсумніше у цьому те, що за три тижні майже нікого не зустрічаєш. Ми бачили лише один катамаран приблизно за 10 днів після старту. Але немає часу на те, аби сумувати та почуватися самотньо, на човні немає такого, що ти просто сидиш і дивишся на океан. Є багато побутових справ. Зранку – сніданок, помити посуд у морській воді, потім – готувати обід. Також у нас були тригодинні вахти вдень і двогодинні – вночі. 4 чи 5 разів ми переводили годинник, тому що постійно змінювався часовий пояс. День перемішався із ніччю.
Із кожним днем звикаєш до океану, але й більше хочеш доплисти до берега. Хотілося не те що ступити на сушу, а хоча би побачити її. Коли до фінішу залишалося 20 миль, почався повний штиль. Ми вже бачили берег, але за відсутності вітру змушені були стояти так близько 12 годин», – пригадує Олександр Філіпов.
Втім, найбільше чоловікові запам’ятався момент, коли човен потрапив в атлантичний шторм. Піднялася хвиля висотою понад вісім метрів, а швидкість вітру сягала 48 вузлів (майже 100 км/год). Чернівчанин був щасливий від того, що встигли прибрати вітрила, тож вітер не зламав щоглу.
«Те, що хотів, я від цієї гонки отримав. По-перше, досвід управління вітрилами на таких довгих дистанціях. У мене було багато часу для спілкування з нашим капітаном, тож відтепер я буду керувати човном зовсім інакше. По-друге, якщо подивитися зверху на нашу планету, то твої проблеми стають такими маленькими, коли ти розумієш, що подолав майже п’ять тисяч кілометрів. Однозначно, в мені щось змінилося після регати, але не можу до кінця зрозуміти, що саме. Думаю, що через рік на мене чекає нова масштабна подорож», – каже Олександр Філіпов.
Матеріал Івана Сірецького
Фото з архіву Олександра Філіпова
