Приїздити у нове місто – торкатися чужого тіла. Тревел-колонка про подорож до Житомира

Будь-який населений пункт – це тіло зі своїми шрамами, родимками та історіями. Його треба любити, як і тіло. Доглядати, як і тіло. Вивчати, як і тіло. Треба розуміти, як і тіло. Цього разу це тіло – Житомир. 

Майдан імені Корольова у Житомирі

Бажання подорожувати виникає зовсім випадково. Промовляє до тебе крізь барні стійки та розмови у задимлених пабах, крізь погляди друзів та мотиваційні дописи у соціальних мережах. Бажання відчути себе капіляром, гайкою нового механізму, який живе своїми бетонними правилами та своєю вірою. Цього разу автомобільні сполучення привели мене до жорнів існування Житомира. На один день я перетворився у «комаху під мікроспоком Бога», який стежив за кожним моїм жестом, щоби я випадково не вплинув на життєві процеси цього міста.

Житомирський оглядовий майданчик

У п’ятницю зранку я задумався щодо раціоналізму, аби поїхати у Житомир. «Why not?». Між тим поїхати чи не поїхати, я обрав перший варіант. Плюсів більше, ніж мінусів: нові знайомства, враження, нові винні лавки врешті-решт. Усе нове насправді, адже це новий часопростір навколо моєї виголеної потилиці. У Чернівцях час існує зі швидкістю знайомих вулиць, у дорозі — вимірюється зупинками на заправках, а у новому населеному пункті відчувається, як келих червоного сухого та щохвилини по-новому. Очі відчувають незвичність та гостро реагують на всі деталі цього тіла. Повітря на смак незручности перебування у нових джунглях. Щодо мінусів – незворотність оплати водіям за дорогу туди-назад. Але завдання грошей – конвертування матеріального в імпресію, реалізація свого списку побажань у телефонних нотатках. Словом, у суботу о 7:30 я вже сидів біля водія, з яким мав прожити відстань Чернівці-Житомир через Хмільник.

Перша зупинка по дорозі Чернівці — Житомир

Я звик подорожувати автостопом. Але користування «Блаблакаром» (спробував це вперше) мені сподобалося – це зручніше, ніж голосувати (стопити машину, – ред.). Зв’язатися з водієм, сісти в його автомобіль, увімкнути «Pink Floyd» та відкинутися у кріслі. Перші пів години, поки ми їхали до заправки у Магалі, у машині, крім рукостискань, не відбулося нічого. Ми шукали точки дотику, намагалися зрозуміти один одного: вороги чи союзники, буде з ким вийти на перекур чи це просто шість годин музики. Після першої кави наш транспорт перетворився на атмосферну кухню, де зібралися давні друзі: водій із 20-річним досвідом за кермом, учасник бойових дій, розвідник, який на Сході із 2014 року та студент-медик із Єгипту. Цікаво розмовляти про все на світі, особливо про політику, особливо, коли у всіх різне світобачення. Такий собі круглий стіл у відстань пасажирських. Дорогу краще відчувати зупинками, особливо у тих місцях, де нас ніколи не було: кава смачніша, а схід сонця пречистий. Сіре небо нависає над нами своєю безмежною вагою. Зустрічні машини повертають у реальність сумної України. Голі дерева, залишки снігу і вічні погляди диких полів. Розмови, дим та вікно автомобіля. Зимовий дощ та очікування фінального пункту призначення.

Дорогою до Житомира у «BlaBlaCar»

Дорога до Житомира, наче сон, у якому мільйон розмов та чотири зупинки. Зранку я ще був у Чернівцях – уже в обід п’ю еспресо навпроти житомирського автовокзалу і чекаю дівчину, яка покаже мені місто, що зустріло мене дивною непідйомною радянською архітектурою. Усюди бетонні дев’ятиповерхові мурашники і досі сіре небо обіймається з голими кронами дерев. Зупинки, крамниці та кав’ярні. Тролейбуси, маршрутки та трамваї. Рогатих ніби перекинули з Чернівців: старі, розбиті та іржаві – все як має бути. Що мене здивувало, то це різнобарв’я маршрутних таксі. Різні моделі, кольори та напрямки. Проїзд коштує сім гривень, а я собі думаю – ось вона, American dream, наших чернівецьких перевізників!

Мені хотілося подивитися на Житомир власне як містянин: потаємні пам’ятки, магазини одягу, смак тамтешнього алкоголю і знайомство з людьми. Після прибуття ми відправилися у торговельний центр купувати футболку. Втім, для втілення цих планів потрібно було приїхати аж ніяк не у вихідний день. Тож ми йдемо у «McDonalds», де зіницям не вистачає різкості сфокусуватися навіть на рекламі. Люди, наче кожен удар серця, розганяють кров та гамбургери по простору закладу і, здається, що це серце ніколи не зупиниться. Потім я бачу найкраще місце для рандеву із жінкою – житомирська дамба. Я вже уявляю ситуацію: фрукти, вино та сир – must have, щоби просити руку та серце своєї коханої. І досі сіре небо та голі крони дерев давлять на легені, змушуючи робити важкі ковтки житомирського повітря.

Житомирська дамба

Повернувшись до міста, ми відправиляємося грітися та поїсти. Тут не побачив нічого цікавого. Звісно, я намагаюся впіймати родимки на холодному тілі Житомира, але, крім бетону та металопластикових вікон, нічого так і не помітив. Щоби додати «+» до карми цього тіла, у нього все-таки є золото серед піску. Ми, наче житомирські золотошукачі, промиваємо бруд та совок, аби знайти будівлю Житомирської обласної філармонії. Нехай житомирські читачі не ображаються, але вважаю, це єдине туристичне місце, яке я побачив у цьому місті.

Сіре небо втомлюється працювати, його робочий час закінчується. У суботу можна всю ніч гратися, тому небесна твердь замовляє подвійний віскі і йде відпочивати. Ніч танцює над Житомиром, наче дозволяє нам грішити, наче дає нам час до ранку, бо ранок – це її інструмент. Вона бачить нас! Вона роздягає нас! І місто починає жити цією ніччю. Що відбувається у Житомирі – залишається у Житомирі.

Ми підходимо до різдвяного містечка. У повітрі витає запах кориці, вина та цитрусових. Так, тут вживають не лише глінтвейн, так, тут танцюють під російську попсу, проте тут немає дідів морозів, а є місця для святкування! Звісно, наша ментальність працює не зовсім правильно, але в Житомирі хоча би постаралися. Місцева влада намагалася зробити справжнє свято. Зручно та компактно. Сміття немає – поклали додаткові урни. Встановили столи та стільці. Розумно використали простір тіла. Все гарно.

Чому ж у Чернівцях не можна присісти з друзями на Соборній? Чому зранку місто топиться у смітті? Чому? Таке відчуття, що на площі Корольова зібралася велика житомирська родина святкувати Новий рік і всім колективом нашвидкуруч змайстрували посиденьки. І вони люблять ці посиденьки! До речі, так, на головній площі міста не Шевченко, а відомий радянський ракетобудівник Корольов – земляк. І в цьому є щось справжнє.

Різдвяне містечко на Центральній площі Житомира

Плавно переходимо до Михайлівської вулиці. Це щось на кшталт нашої Кобилянської. Але це тільки для пояснення – я не розділяю комплекс меншовартости. Михайлівська – це Михайлівська, і вона, до речі, мені подобається більше, ніж наша Кобилянської! Проєкції на будівлях заворожують. Хоча і я вже давно не дитина, але радий такій новорічній магії. Гуляють люди, а на мене дивиться Санта Клаус із будівлі і він бачить мене наскрізь. Я турист на тілі Житомира. Про проєкцію можна написати окремий матеріал, проте я вже і так затягнув, тому скажу просто: розумно і красиво, стильно й атмосферно.

Де наша підсвітка університету? Де наша підсвітка Кобилянської? Чому такі деталі, як смітники, проєкція та біотуалети по місту не можна намалювати на мапі Чернівців? Мені сподобалося гуляти поміж людей, відчувати себе, нехай і на пів доби житомирянином. Чому це місто прийняло мене? Що не так із Чернівцями? Де наше кохання до свого тіла? Ми вже звикли до нього, і воно, наче наша дитина, – брудна і з поганою поведінкою, але вона – наша!

Вулиця Михайлівська у Житомирі

Насправді ніколи не пізно себе виховувати. Гостре сприйняття деталей гостро впливає на розуміння міста. Ґрадієнт ставлення до Житомира змінюється зі стрілками на циферблаті: якщо до вечора це радянський мурашник, то ввечері – доволі-таки гарне місто для людей, які хочуть відпочити і просто розвіятися.

Матеріал та фото Вадима Германа

Залишити відгук

Залишити відгук