0
Юлія Панаетова примірила роль бізнесмена-чарівника та перевірила, скільки за годину можна заробити під чернівецькою ялинкою.
Усе життя у мене були дві фобії: Діди Морози і концерти Поплавського. І якщо від другого доля мене вберегла, то з костюмованими чарівниками доводилося зіштовхуватися не раз.
У дитинстві хотілося вірити, що старий чаклун із Лапландії – це не переодягнений нетверезий родич із Великих Пузичинців. Він приїздив зустрічати Новий рік і в якийсь момент зникав із-за столу. Одягав червоний халат, фарбував ніс та щоки аквареллю, потім повертався і змушував мене читати віршики на табуретці. Коли аудієнція закінчувалася, родичі вважали, що їхня афера пройшла ідеально. Дитина, тобто я, тішилася, бо отримала подарунок. Переодягнений дядько теж не приховував екстазу, адже публіка нарешті змогла оцінити всю його безмежну харизму та артистизм, якими він, за його власними підрахунками, був нагороджений Господом ще під час народження.
Після того, як дифірамби на честь талановитого гостя закінчувалися, родичі брали мене за руку і вели дивитися на ялинку. Там мене чекало ще одне розчарування. Хоча найчастіше їх було цілих два, три або навіть чотири. Всі з довгою бородою та у різнокольорових рясах терлися біля ялинки, добряче прогрівши зв’язки глінтвейном, який розливають на різдвяному ярмарку відрами. Зі мною ці чи то Діди Морози, чи то Святі Миколаї ніколи не віталися. Тільки з мамою або татом, після чого їхні руки самі тягнулися до гаманця, а я продовжувала стояти з натягнутою посмішкою, чекаючи, доки з об’єктива фотоапарата вилетить пташка. Все це не залишило шансів для моєї і без того хиткої віри у доброго чарівника з довгою бородою і червоним носом.
Нещодавно, гуляючи площею біля ялинки, я знову помітила аніматорів. Вони, як і раніше, стоять, як музейні експонати, і закликають фотографуватися поряд із ними. Гастролі бородатих чарівників почалися. З часом я зрозуміла, що це їхня робота, така ж, як і будь-яка інша. Вони змушені стояти на морозі, фотографуватися з дітьми, а деколи і перехиляти чарку з батьками. І все це заради створення ілюзії новорічної казки.
Як воно — бути перодягненим дитячим чарівником і скільки можна заробити на новорічному бізнесі? Подумала я і вирішила перевірити все на собі.
Санта Клауси, яких я зустрічала на різдвяній площі, були одинаками. Може, Снігуронька через нельотну погоду не змогла доїхати з Лапландії, а, може, Дід Мороз просто не захотів ділитися з онучкою заробленим на фотосесіях добром. Факт залишається фактом – жіночі казкові персонажі нині не в тренді, тому на мене чекає казкове перевтілення.
Костюм старого чаклуна очікує на мене у редакції. Тепер я буду приміряти на себе його образ. Одягатися починаю досить дивно – з бороди. Здається, що швидше цей атрибут опиниться на мені, то краще я зможу вжитися у роль. Розібравшись із мотузками та резинками, які мали тримати у мене на обличчі цю розкішну шевелюру, я розумію, що роблю дурницю. Штучне волосся куйовдиться, і його щоразу потрібно прибирати з рота. Але назад дороги немає. Я встромлююся у червоні шаровари і підкладаю до талії подушку, щоби створити видимість легкої стадії ожиріння. Далі натягаю на вуха шапку з блискучою сніжинкою на лобі. Одягаю червону шубу з волохатими рукавами. Образ довершує «легкий» рум’янець від оранжевих тіней.
Вуаля! Дід-чарівник готовий. Це був єдиний, майже, випадок, коли мені було страшно і водночас соромно подивитися на себе у дзеркало. Б’юся об заклад, що у такому вигляді можна йти грабувати банк або тирити з городу сусідську петрушку. Ні найкращі слідопити, ні навіть рідна матір не зможуть ідентифікувати мою особу. У такому розкішному костюмі, розмахуючи сивими локонами бороди і постукуючи по землі посохом, я прямую до головної ялинки міста.
На годиннику 11:30, тому людей не так багато, як увечері. Проте декілька родин із дітьми вже намотують кола навколо ялинки у пошуках забави. Я згадую все, що колись чула від аніматорів у костюмах Дідів Морозів, і підходжу до дівчинки з мамою: «Як тебе звати?» – запитую. «Ліза…», – несміливо відповідає дитина. «А скільки тобі років?» «П’ять!» – говорить дівчинка і показує п’ять пальців. Далі все за схемою: запитую, як вона себе вела впродовж року і чи знає віршик. Потім фотографуюся з дівчинкою і даю їй цукерку. Мама усміхається, дякує і йде далі. А я залишаюся стояти на місці, розуміючи, що забула про одну маленьку, але дуже важливу у цьому ремеслі річ, – винагороду.
Я збираюся з думками і вирішую відтепер казати про гроші перш, ніж у телефоні батьків з’явиться фото з українським Сантою. Підходжу до двох хлопчиків-близнюків, запитую, як їх звати, слухаю віршик, даю цукерку, але коли справа доходить до озвучення прайсу, у мене знову відбирає мову. Я просто фотографуюся з дітьми і відпускаю чергових клієнтів. У кишені досі нічого не шурхотить…
За декілька метрів від мене з ноги на ногу переминається ще один бородань у синьому костюмі. Дитина біжить до нього і смикає за бороду. Тато дівчинки перекидається декількома словами з Дідом Морозом, фотографує доньку, а тоді дістає гаманця — і до кишені аніматора летить синювата купюра. «Як це у нього виходить?» – думаю я і підходжу ближче до персонажа. «Як тебе звати?» – запитую. «Дід Мороз», — каже голос із-під бороди.
Костюм хлопця, як і мій, закриває майже все обличчя. Але рідкісна здатність визначати вік за голосом не дасть збрехати… Діду Морозу було років 20-25. Не більше. «Привіт, колего! Довго вже тут стоїш?» – починаю розмову. «Відучора», – неприязно відповідає хлопець. «А скільки береш за фотографію?» – продовжую. «50 гривень», – каже Дід Мороз, визираючи на горизонті нових клієнтів. «А де такий костюм гарний дістав?» — «Мені дали», – відповідає хлопець, тугіше затягуючи на собі пояс від шуби. «Діток любиш?» – запитую. «Та не дуже, якщо чесно…», – відповідає Дід Мороз і сміється.
Хлопець грав роль живого постамента без почуттів та емоцій. Він не намагався заговорити з дітьми і навіть змінити позу для фотографії. «А начальник у тебе є? Ну…шеф, бос», – кажу я, очікуючи почути ім’я роботодавця. «Мені не можна цього казати. Думаю, у нас різні начальники». Не дочекавшись моєї відповіді, колега докинув: «Мені потрібно працювати». Конкурент стукнув посохом об землю і зник із поля зору. Пізніше з’ясувалося, що магія тут ні до чого. Насправді він побіг до магазину по цукерки, адже побачив у мене торбу з солодощами, якими я встигла запастися ще вранці.
Ще трохи померзнувши, я вирішую, що моя праця теж заслуговує винагороди. Точної ціни казати не стала. Вирішила подивитися, скільки люди самі готові платити за такі послуги, і чи готові платити взагалі.
Дід у синій шубі покидає свій блок-пост. Тому всі діти, які щойно прийшли на площу, одразу кинулися до мене. «У вас є такса чи як?» – запитує жінка з дитиною на руках. «Скільки вам не шкода», – нарешті видала я. Жінка радісно киває головою і садить мені на плече маля. Такої відповідальности я не чекала. Дитина, очевидно, тільки навчилася сидіти, а її вже кладуть на незнайомого казкового героя, далеко не атлетичної статури, і йдуть геть. Дівчинка не втримує рівноваги і перехиляється назад. Дивом я встигаю її підхопити: «Більше ніколи не буду брати чужих дітей до рук», – думаю. Потім фотографуюся, і мама дівчинки дає мені 20 гривень, навіть не помітивши інциденту. Я налякана, але щаслива. Беру гроші, даю дитині цукерку і чекаю нових клієнтів.
Тепер я розумію принцип. У черзі за цукеркою і фотографією вже є декілька родин. Вони підходять, фотографуються, дають мені гроші і задоволені йдуть далі. Кишень на костюмі дизайнер не передбачив, тому кревні доводиться ховати просто в рукавиці. Через 15 хвилин у мене повні жмені грошей.
Зробивши фото з усіма живими особами на цій площі, я знову лишаюся без роботи. До мене підходить двоє хлопців: «А чого це у Діда Мороза нафарбовані жіночі брови?» – з єхидною посмішкою запитує чоловік. «Нумо фоткатися. Але безкоштовно», – продовжує він. Оцінивши рівень нахабности юнаків, я вирішую стояти на своєму. «Ні, так не вийде», – кажу. «А, може, домовимося? За поцілунок чи якось там іще…», – підморгує хлопець і підходить ближче. А я відчуваю характерний запах збагаченого алкоголем організму. «Так тим паче не вийде. Я тільки з дітьми фотографуюся. Ідіть собі далі, не заважайте мені працювати», – відповідаю жорстким тоном, і вони, гигикаючи, йдуть геть. Я спокійно видихаю.
До мене підбігає дівчинка і хапає за бороду. Тримаю свою шевелюру обома руками, бо якщо борода залишиться у дитини в руках і виявиться, що дід із казки насправді 19-ти річна дівчина, у дитини залишиться психологічна травма, врази серйозніша за мою. На щастя, всі елементи костюма залишаються на своїх місцях, я вже за звичкою позую перед фотокамерою, як голлівудська зірка місцевого розливу, й отримую заслужені 20 гривень. Люди ніби домовилися. Кожні нові клієнти залишають мені саме цю купюру. До речі, послуги Діда Мороза у синьому обійшлися би їм у пів сотні гривень.
Нова черга знову вишикується переді мною. До мене підходять дві дівчини, та коли чують про добровільний внесок, одразу кривляться. «А що, за це ще й платити треба?» – запитує одна з них. Я киваю головою. «Тоді не треба», – роздратовано каже одна з дівчат і тягне за руку подругу.
За дві години роботи мені зустрілися четверо людей, які так само негативно відреагували на те, що за послуги потрібно платити. Інші раділи, адже суму вони могли визначити самостійно. За весь час зі мною сфотографувалися більше 20 сімей.
Через деякий час конкурент у синьому костюмі безслідно зник, а я зрозуміла, що Санта Клаусом бути важко. Дощ, сніг, мороз — і все це у жахливо незручному костюмі з надокучливою бородою і волохатим білим низом шуби, який після дня фотосесій необхідно довго прати або просто викинути. Костюм коштує від 500 до 10-12 тисяч гривень. А ціна прокату на добу стартує від 250 гривень. За словами мого нового колеги, у нього є начальник, а, отже, він теж мусить отримати свою частину прибутку.
Так, це чиста комерція. Бізнес. Заробіток на дітях. Можна назвати це як завгодно, але попит на послуги казкових дідів у новорічні свята величезний. Приїхати на ялинку у центр міста і не сфотографуватися з дідом-чарівником – це як бути у Єгипті та не привезти фото з пірамідами на долоні. За дві години роботи, більшу частину часу з яких я просто шукала у собі сили попросити гроші за фото, все ж заробила 175 гривень. Якби пожертвувала декількома відмороженими пальцями і вирішила працювати далі, то заробила би на багато більше. Робити цього не стала, адже основну суть зрозуміла. Бізнес досить сумнівний, але прибутковий, якщо тепліше одягатися і просити 50 гривень за одну світлину. Щоправда, як відмовити у фотографії дитині, мама якої не хоче платити, для мене залишається загадкою.
За день зі мною зробили більше фото, ніж із Анджеліною Джолі на червоній доріжці. Переодягнувшись у свій звичайний одяг, стираю з обличчя рум’янець і виходжу на зупинку. Бачу там одну з родин, з якими фотографувалася пів години тому. Діти більше до мене не біжать. Новорічні чари розвіялися.
До речі, зароблені 175 гривень ми віддали на благодійність для громадської організації «Особливі серед нас». Якщо ви також хочете зробити добрий вчинок у цей чарівний різдвяний час, то благодійність – це найкращий спосіб.
Матеріал Юлії Панаетової
Фото Ірини Болести
