0
Інтерв’ю з Анатолем Федірком.
Анатоль Федірко – український художник, скульптор, перформер. Для журналістів «Шпальти» він провів екскурсію своєю майстернею та рідним містом. Про що ми говорили з відомим художником, читайте далі.
Про пам’ятник (не)відомому поету
«Ця скульптурна інсталяція про феномен: відомий невідомий поет. Графоман-поет. Чернівці було містом поетів. Як правило, німецькомовних. Сьогодні у нас практично поетів немає, залишилися графомани. А кого ми знаємо? Роза Ауслендер, Пауль Целан та інші менш відомі письменники, але це все-таки надбання німецькомовної культури. А написи на інсталяції – можливість людей долучитися до проєкту, залишити свій підпис. Як виявляється, графоманів більше, ніж поетів. І всі хочуть бути відомими, але поки вони невідомі. Зрештою, не нам вирішувати».
Як і чому ви стали художником? Ваша художня освіта – це свідома «сродна праця»?
Моя мама – художниця. Логічно, що я би теж мав ним стати. Я спостерігав за творчістю мами, але я не мав жодного бажання бути художником. У принаймні до десяти років. Займався спортом, був хуліганом. Це просто випадок. Випадок партійної пропаганди. У 1969 році в країні готувалися до святкування сторіччя від народження Леніна. Кожен учень мусив або зробити малюнок, або написати твір на ленінську тематику. Я зробив малюнок «Ленін на броньовику» – копію фотографії з журналу «За рулем». Несподівано отримав диплом, якийсь подарунок і запрошення до дитячої художньої школи. Все почалося з марксизму-ленінізму.
Якими видами мистецтва ви займаєтеся, крім візуального?
Візуальне мистецтво сьогодні надто широке поняття і багатовимірне. Під кінець життя стану письменником. Зустрічав багато цікавих людей у своєму житті. Я спостерігаю, хто пише прозу чи вірші – це такі маргіналії. Я все-таки академічний живописець. А що таке академічна школа візуального мистецтва? Це сім років школи при академії і шість – власне академії. Таке навчання існувало до 1991-го, а сьогодні ця школа знищена. Формально академія мистецтв, а насправді – середнє художнє училище. Тому я і написав би підсумки життя. Щоденник. Хотілося б узагальнити все це, адже візуальне мистецтво завжди потребує роз’яснення і пояснення.
Чому саме супрематизм? Яка філософія ваших витворів?
Справа у тому, що артикуляцію українського сучасного мистецтва я вирішив почати у дев’яностих у контексті художників, пов’язаних з Україною. Це була правильна стратегія. Один із моїх проєктів – «Діти проф. Й. Бойса». Уся творчість професора, найвидатнішого європейського художника другої половини XX століття Бойса, пов’язана з перебуванням у Криму. Це його кримські рефлексії, у яких він відчуває євразійськість Європи. Він служив у Люфтваффе на аеродромі в Качі, під Севастополем. Це і є кримські рефлексії: побут, сало, кров. Він бачив, чим живе Україна постійно. Це стало основними інструментами візуалізації його переживань. А щодо Казимира Севериновича Малевича, то це сам Бог послав його. Але він був теоретиком, а я – практик. Навіть мій проєкт «Фабрика супрематичного мистецтва ім. проф. К. Малевича» – продовження традицій Малевича. На мій погляд, основна концепція актуального мистецтва – це його уніфікація. Створення індустріального продукту. В принципі, подивіться на сучасний дизайн. Це ж спроба відтворити концептуальні речі, про які говорив Малевич – супремус. Відтворити у промисловості, у дизайні, у побуті. Моя головна мета – слова перетворити у візуальний ряд.
Яку вашу працю ви вважаєте найбільш вдалою та улюбленою?
Найбільш вдалий проєкт – «Діти проф. Й. Бойса». Але улюблений – «Dependence» (із фрагментів у чотири довгих ряди на чорному тлі розібрані спочатку білі голови гіпсових ляльок, потім тулуби, ручки й ніжки). Він був створений у рамках проєкту «Дні польської культури в Україні та української культури в Польщі». Ця праця – остання спроба артикулювати наш європейський вибір і його окреслити. Помаранчева революція про це і засвідчила. Ці скульптури – малесенькі діти, які мали б цивілізувати єдність Польщі та України. Проєкт насправді універсальний. І з ним пов’язана цікава історія. На початку 2003 року я транспортував його до Кракова, галерею «Burzum & Wolff». У Перемишлі мене зупинили митники. Перше запитання: що це? На той час у них уже був сканер для перевірки вантажу. Вони «прогнали» через нього один із ящиків і розчарувалися. Контрабанди не було: вміст вантажу – 90 гіпсових скульптур. Приїздив навіть керівник митниці. До речі, професор і мистецтвознавець. Він запитав про зміст проєкту. Я відповів йому, що про Голокост. І запитання зникли.
Фото з архіву Анатоля Федірка. Проєкт «Залежність»
У яких галереях України та світу можна побачити ваші роботи? Ви продаєте свої праці?
Розумієте, власне галереї бувають різні. Найбільша колекція моїх робіт – в одній із найперших галерей України – SoviArt, яка існує з 1989 року. Також роботи є у приватних колекціях та музеях. Є у Кракові, Сучаві, Клаґенфурті, Любеку, Белграді, Попраді. Насправді дуже важко згадати, тому що простежити за долею картини неможливо. Галереї та музеї часто обмінюються такими речами.
Щодо продажу картин. Я народився і виріс у системі Радянського Союзу. Тоді і схема була дуже проста – мистецтво купували. Мої перші роботи придбали Міністерство культури УРСР та Дирекція виставок спілки художників України. У подальшому ринок почав існувати інакше – лише офіційно через художні салони. Ти міг принести картинку, і її могли купити за 200 чи 300 карбованців. Це були величезні гроші! Зміни відбулися у кінці 80-х, коли люди почали їздити на Захід і купувати витвори мистецтва за долари. Ще пізніше з’явилися наші перші олігархи, і картини досі купували. Наприклад, приїздили до майстерні і забирали роботи. У середині 90-х я продав більшість картин, які написані в середині вісімдесятих або на початку дев’яностих. У мене є комерційний проєкт. У нас невихована культура колекціонерства, тому власне комерційний – із назвою «Gruß aus Czernowitz» – «Вітання з Чернівців». Старе місто – всім знайомі пейзажі, але чорно-білі через використання старих поштових карток. Така комерція успішна лише у нас. Причому такі картки випускали всюди, але у Чернівцях – це рефлексія у стилі кінорежисера Фелліні, коли постаті людей розташовували на передньому плані, перед артефактами та архітектурою. Таких немає у Львові чи Києві. У них просто фотографії зверху. Відсутній стафаж (сюжетно незначні чи дрібномасштабні зображення людей). Я написав багато таких творів. Навіть бувало, що ще не дописав картину, а вже телефонують. Це просто успішний комерційний проєкт, який я задумав, і досі над ним працюю. Приємно писати Чернівці – місто, в якому я народився.
З архіву Анатоля Федірка
Про перший виїзд за кордон у 1987 році
«До сімдесятиріччя Жовтневої революції у Києві і Москві були заплановані ювілейні виставки образотворчого мистецтва – неймовірно у той час престижні. У липні 1987 року відбулися виставкоми у три тури, де відбирали твори мистецтва. Було дві експозиції. Республіканська у Києві та Всесоюзна у Москві. Це була колосальна конкуренція. Привозили фури мистецтва до Києва з обласних центрів. Несподівано для мене дві мої картини «проходять» три тури Республіканського та Всесоюзного виставкомів. Вони для мене найдорожчі. Одна називалася «Етюд із незакінченим пейзажем», а інша – «Ядерний вибух на атолі Муруроа». Французи тестували ядерну зброю, і світова громадськість переймалася цією проблемою. А чому власне незакінчений етюд? Саме тоді почали будувати величезний район під назвою Троєщина. Картини потрапили до Києва, але у Москві обрали «Етюд із незакінченим пейзажем». Тоді побачили, що є нормальний художник, якого треба залучати до міжнародних планерів. Мене запросили до Угорської Народної Республіки. Таким чином я вперше потрапив за кордон.
Я не мав паспорта і був невиїзним. Мені допомогли московські друзі. Тоді Москва була локомотивом перетворень. Потяг «Москва-Будапешт». Мене сприймали як агента КДБ. При собі я мав етюдник, білі полотна і фарбу. Переконав, що художник, хоч і було важко. А ось спілкування з польськими, чеськими, угорськими та НДРівськими (Німецька Демократична Республіка) художниками перевернуло сприйняття того, що відбувається у нашій країні. Радянський Союз тоді був першим у змінах соцтабору чи соціалістичного концтабору. Я відчував себе вільною людиною, навіть в Угорщині. Дуже вільною. Остання провокація щодо мене була від чеських художників про те, чи не слабо поїхати до Праги. Я поїхав. Без дозволів».
З архіву Анатоля Федірка. Проєкт «Діти проф. Й. Бойса»
Як сьогодні заробляти художникові? Чи можливе стабільне матеріальне забезпечення?
Це складне питання. Справа в тому, що в Україні не існує поняття «людина вільної професії», яке прийняли всюди на Заході. Архітектор, адвокат, художник, письменник, композитор – ці професії не регламентуються робочим часом чи заробітками, а соціальним статусом. А його підтримує держава. Я пережив час, коли художник потрапляв у промисловий конвеєр. Тоді я працював в об’єднанні «Художник» у Києві, де створював панно, мозаїки або розписи. Усе рахували в метрах. Це така собі комунікація між замовником, художньою радою та художником. Від такої промисловости, коли був стабільний заробіток, тільки залишки. Або ти як член спілки повинен відпрацювати 300 карбованців гонорару. І це теж були стабільні гроші: тоді середня зарплата була 120-140 рублів. До речі, це не означає, що ти щодня працюєш. Заявку на 5000 карбованців виконуєш за умовний термін, а решта часу – на мистецтво. Сьогодні такої системи немає, як і стабільности. Натомість є приватні та корпоративні замовлення. Іноді я щось роблю людям, які мають смак, а мистецтво ж ґрунтується на підсвідомості.
До прикладу, так із Валерієм Миколайовичем Чинушем ми відкрили «Фабрику супрематичного мистецтва». Такі речі, як розпис або вітраж, виконую теж винятково: вони підв’язані до архітектури, а вона може не влаштовувати тебе як художника. Люди не будують артефакт, люди будують просто житло. Ви ж знаєте, традиція будування вілл зупинилася. Відродження важке. Проте у Чернівцях є вулиця Юрія Федьковича, де стоять будинки кінця XIX століття. Мені якось довелося там працювати. Це було непросто, бо архітектор був далекий до буковинської, австрійської традиції. Але менше з тим, роботу я виконав. Власне єдиний у місті флюгер – на цьому будинку.
Який шанс побачити нову «Таємну вечерю»? Цей вічний біблійний мотив підходить для опису алгоритму життя: Ісус та Юда? Чорне та біле? Правда та брехня?
Конкретний шанс, знаєте. 17-го січня у Києві в Центральному будинку художника відкривається дев’яте Всеукраїнське трієнале сучасного мистецтва під назвою «Від трипілля до сьогодні». Цю супрематичну українську «Таємну вечерю» можна буде побачити на Будинку художника. Якщо відверто, то Леонардо да Вінчі створив стандарт «Таємної вечері», який згодом трансформувався. У свій час я використовував версію да Вінчі, потім Енді Воргола, а ще пізніше – Андреса Серрано. Зараз я створив супрематичну версію. Праця вже тричі куплена. Три різні версії зробив. Чому це взагалі доводиться робити? Платоспроможність в Україні тих, хто любить мистецтво, обмежена. Більше 500 євро в Україні не готові дати. Моя концепція, як і концепція мого дідуся Казимира Малевича, – гроші не все вирішують, тому треба мистецтво давати в маси. Ось людина не може придбати щось, але вона цього прагне. Адже мистецтво – річ нематеріальна. Людина відчуває, що вона хоче володіти цим. І також розуміє, що заплатить сьогодні 500 євро, а завтра сума стане більшою. Дороге авто за двісті тисяч через п’ять років буде коштувати сто. Картина ніколи не може дешевшати. У нас немає цього розуміння.
Словом, є різні версії останньої «Таємної вечері». Версія картини, яка буде представлена у Києві, – це і є політика. Християнство колись було величезною політикою. У нас за об’ємним столом – на ньому супрематичні фрагменти, що символізують страви, які були під час вечері: дванадцять апостолів та Ісус Христос. Ісус, власне для мене, у формі чорного квадрата. Посередині. Це дискусія із чорним квадратом. Картина Малевича, яка виникла взагалі випадково, стала символом мистецтва XX століття з величезними можливостями постмодерних трансформацій у XXI столітті. Супрематизм не є герметичним напрямком. Він відкритий і дає можливість працювати далі. Дідусь був більше теоретиком, аніж практиком. Тому, власне, я собі дозволяю продовжувати традиції. Кінцева мета – аеропорт у Борисполі мав стати воротами не тільки для чорного квадрата, а й отримати заслужену назву імені проф. Казимира Малевича. Це надто політичне питання. А квадрати Малевича – це бренд візуального мистецтва, автор яких, на жаль, не мав художньої освіти. Україна також не має ядерної зброї та сильної економіки, але вона вважає, що може шляхом Малевича піднятися.
Так, «Вечеря» – це вічний біблійний мотив. Аксіома життя. Існує тепле та холодне. Біле та чорне. Якби не було Іуди, то не було би й Ісуса. Доля Юди – це артпроєкт Господа. Він створив Юду Іскаріота. Інакше не було би добра і зла. Не було би плюса і мінуса. Ні жінки, ні чоловіка. Елементарно, але мало хто про це думає. Середньовічна культура трактувала Іскаріота як людину, що зрадив Ісуса Христа. Люди не розуміли просто елементарних речей: є чоловік, є жінка, є плюс, є мінус.
Про супрематичного Тараса Григоровича
«До прикладу, на аукціоні у 2013 році продали мого супрематичного Шевченка за дві тисячі сімсот доларів. Її тоді придбала для поважної людини майбутня міністерка фінансів Наталія Яресько. Ціну на художників встановлюють аукціони. Це саме моя ціна. Хто в Україні, думаючи головою, може купити картину за такі гроші? Причому я вперше показав супрематичного Тараса Григоровича публічно. Всі звикли до класичного Шевченка. Але всі все зрозуміли. Потім ще й замовили відтворення для канадського бізнесмена. Таким чином, пішли замовлення».
З архіву Анатоля Федірка
Чи є у вас кумири у світі мистецтва? Художник у художника краде?
У мене два кумири: мої дідусь та батько. Професори Йозеф Бойс та Казимир Малевич. У 2004 році ми робили рік польської культури, кінцева точка була на Хортиці. А скільки звідти до Криму? Зібралися ми в барі святкувати кінець польського року. Я кажу: «У нас залишився проєкт “Діти проф. Й. Бойса”, поїхали?» Третя ночі, і всі люблять Федірка, але їхати ніхто не хоче. Запитую в одного знатного бізнеса, чи має він партнерів у таких країнах, як Польща чи Румунія. Прошу зателефонувати туди і запитати, хто такий Бойс. Приходить цей самий бізнесмен із телефоном, а я чую: «Kurwa! Nie wierzę, że to profesor J.Beuys. Boże, on jest superstar. Kurwa! Kurwa!» Зранку ми виїхали до Криму. Знайшли те місце, де татари врятували підбитого Йозефа Бойса. Це було у 2004 році. Через рік ця робота стала найкращим міжнародним проєктом України.
Про «крадіжку» можу сказати так: 99% митців – компілятори. Приходиш до колеги, щось бачиш і хочеш вкрасти. Це було в історії мистецтва постійно. Сьогодні це трішки інакше. Заливаєш роботу в інтернет – і в тебе одразу з’являються послідовники. У мистецтві є особистості та тло. Це другого ряду художники, які використовують класичні ідеї. Використання чужих ідей – гарна річ для тих, хто не має смаку та таланту.
Про Енді Воргола та Йозефа Бойса
«У другій половині XX століття були тільки два впливові художні напрями: попарт американця Енді Воргола та рефлексії старої Європи Йозефа Бойса. Вони конкурували між собою. Знятий фільм, на основі реальних подій, у якому йдеться про те, як Ворголу телефонують із Дюссельдорфа і кажуть, що Бойсу погано і він помирає. Енді з друзями беруть таксі та їздять нічним Нью-Йорком, вживаючи наркотики. Вони заїжджають до кожного шпиталю та запитують, чи є зірки рівня Воргола: «Немає? Пацани, погнали далі!» Коли вони дізналися, що проф. Йозеф Бойс помер, то Енді Воргол сказав: «Окей, будь-куди мене везіть». Насправді вони були друзями. І, до речі, обидва пов’язані з Україною».
Як так вийшло, що ви жили на два міста: Київ – Чернівці?
У Чернівцях я знайшов друге кохання. У мене тут народився молодший син. Старшого я мало бачив, спілкувався – і це було не зовсім добре. Тому я вирішив бачити, як росте молодший. Спостерігати, як він дорослішає, і так пішло, пішло, пішло…
Чи якісна у нас художня освіта? Які переваги та недоліки українського навчання?
У нас була якісна художня освіта. Але через кумівство, некомпетентність та корупцію вона перетворилася на жах. Коли я вступав до художнього інституту, то повинен був мати за плечима щонайменше художнє училище! Зараз викладають мої однокласники та колеги. Якщо ти не вмієш нічого робити, то як ти можеш вчити? Тому у нас зараз така професура. Один із моїх однокласників, дальтоник (у сенсі діагнозу, – авт.), довгий час очолював деканат творчих факультетів у художньому інституті, потім був проректором із творчої роботи. Людина, яка не написала жодної картини. Це нормально? Народний художник України, до речі! Звісно, що плюсів немає.
Що змінилося у художньому світі з радянських часів?
Це взагалі роздвоєння світу. Радянські художники існували у жорстокому ідеологічному контролі та цензурі. Навіть у художньому інституті головним був марксизм-ленінізм. Кафедра цієї наукової системи затверджувала тему диплома. Яку оцінку на останньому держіспиті, тобто шостий курс, ти отримував з наукового комунізму, таку тобі ставили і за диплом. Як ви розумієте, дифузія від радянської системи до сьогоднішньої відбувається не одразу. Ми маємо можливості робити актуальне мистецтво. Але відсутність державного фінансування та різні почесні звання зупиняють розвиток. Взагалі поняття «народний художник» – нонсенс. Народні художники у Польщі – давно вже не народні, так само і в Румунії. Проводять міжнародні виставки, бієнале та трієнале, а це, своєю чергою, вже критерій оцінки майстерности.
Днями Чернівецька обласна організація спілки художників святкувала ювілей – 75 років. Панове, кажу, звідки сімдесят п’ять? Київська спілка нещодавно відзначала 65. Представники влади в особі керівниці управління культури Чернівецької області пані Китайгородської (нещодавно написала заяву за власним), яка начебто і Україну любить, і у вишиванці ходить, але це такий «совок». Роздають медальки незрозумілим людям. Якісь грамоти, незрозуміло, за що. От ви можете мені назвати хоч одного з них? Ви знаєте їхні прізвища? Я таких людей взагалі не знаю. За заслуги перед Буковиною? Та вони перед селом своїм не мають заслуг! Оце і є радянська традиція. А потім ще до пенсії домалюють нагороду за великий внесок у розвиток мистецтва краю. Який розвиток? Просто радянська традиція.
Візьмемо до прикладу просте нормальне культурне місто – Краків чи Варшаву. Вони мають свої програми стимулювання розвитку мистецтва. Наприклад, муніципалітети мають щорічні мистецькі премії, де незалежне жюрі обирає переможця і надає стипендію художнику на рік, щоби він міг реалізувати подальші проєкти. Так, для нас це можуть бути гігантські гроші: у Дюссельдорфі така стипендія становить 10 000 євро. А стипендія складається з суми, яку художник витрачає на оренду ательє, художні матеріали, видання документації і власне реалізацію. І це все для міста. Свого часу я переконував мера Києва створити мистецьку премію «Київ», це середина 90-х, коли я був директором галереї. Для чого ця премія зараз? Нагорода 10 000 гривень. Знову ж таки радянські митці, яких висуває та ж радянська спілка художників, якою керують люди вже впродовж 30 років. Будь-яка гарна ідея тоне у буквально смішних деталях, які доводять до безглуздости.
Який стан художнього процесу у Чернівцях, Україні та світі?
Його просто немає. Його не існує. Якщо будемо рахувати кількість сосен, які намалювали чернівецькі художники впродовж останнього століття, то зрозуміємо, що це ті ж самі ліси. В Україні просто де-не-де є культурні центри: Київ, Львів, Дніпро. Тут, звісно, проявляються певні культурні тенденції, але вони не дотягують до світових. А у світі загалом дегуманізація. Феномен останніх торгів у галереях – продали інсталяцію прикріпленого скотчем банана за 120 000 доларів.
Чи потрібна митцям критика? Як часто ви чуєте критику у свій бік?
Дуже потрібна. Вона може бути і дружньою, й улесливою, і взагалі будь-якою. І вона потрібна. Критика, по суті, корисна. Художника образити може кожен. Мені взагалі приємно йти до дружини в майстерню і бачити асоціальні типи. Вони кажуть: «О! пішов наш художник». У кращому випадку: «О! Пішов наш художник Федірко». Це і є визнання народу.
Наскільки ярлик радикального, навіть екстремістського автора-провокатора відповідає дійсности?
Художник – це вже екстремізм. Уявіть собі: на пласкому полотні він намагається створити тривимірний світ. Це нонсенс. Сама природа мистецтва – ексстремізм, бо ти відштовхуєшся від навтовпу. Мистецтво офіційно існує 55 тисяч років. Тоді не було лікарів, лише шамани, не було бізнесменів, а ті, хто більш вдало полював на тварин. Після них нічого не залишилося. Але на печері залишився малюнок – фіксація їхнього життя. Роль мистецтва, навіть враховуючи діджиталізацію, не сильно змінилася. Мистецтво – це свідомість індивідуума, який часто протистоїть колективній свідомости. Нігілізм та екстремізм. Це природньо.
Митці апріорі аполітичні? Що сильніше: мистецтво чи політика?
Половина на половину. Половина митців політично підтримують систему влади у розрахунок бонусів від цієї ж влади: почесні звання, папірці, майстерні тощо. Інша половина навпаки – намагається бути проти. Це, як правило, маргіналії. Люди без освіти, які трактують себе як художники. Направду, нормальний митець завжди заангажований у політиці. Візьмемо для мене знакову особистість проф. Казимира Малевича – провідника нового лівого мистецтва, який підтримував комуністичні експерименти. Проте не довго, поки не зрозумів природу цих експериментів. Візьмемо професора Бойса – засновника партії зелених у Німеччині – однієї з найпотужніших партій країни. А як вона народилася? Це проєкт у Дюссельдорфі – «Тисяча дубів для вільної Німеччини» (бізнесмен міг купити камінь у промисловому районі, а на місце каменя садили дерево). Але знову ж таки, це також тривало не довго. У будь-якому випадку художники когось підтримують. Це живий організм, і він може змінити концепцію. Буття визначає свідомість. І взагалі, мистецтво і політика – два чорти в одній банці. Політика визначає мистецтво, а мистецтво – політику. Візьміть скульптуру Римської республіки, яка стала неймовірно академічною. Потрібно було стверджувати міф імператорів. Але якрю ж була скромна скульптура до того. Ми знаємо про бюст та статую. Бюсти – епоха республіки, а статуї – імперії. Не політика?
«Усі ми – діти Юлії Тимошенко» – це артпроєкт чи опозиція? Чи можлива політична утопія в Україні?
Юлію Володимирівну знаю давно. Жінка неймовірна. І залучити її до влади, яка більш-менш була збалансована різними кланами та угрупуваннями, – катастрофа. Цей проєкт – і про мистецтво, і про політику. Ще десять років тому казав, що Тимошенко буде в опозиції, і її ніколи не оберуть. А чому не оберуть? Бо я несу її на хресті позаду. І десять років пройшло, а людина досі не виграла вибори. На рівні політтехнології я випереджаю всіх, хоча більшість фахівців, які з нею працюють, усі мої друзі, не слухають мене.
Зараз ми і так живемо в утопії. Вже утопія. Кампанелла. Країна сонця. Одні кажуть: тіпа, тіпа, ще трощечки і… Інші кажуть: ні, почекаймо. На початку нульових почув класну фразу від польських колег. Вони Україну визначали як дике поле. А це може означати будь-що.
У 2001 році я робив важкий для себе проєкт «Ранок Батьківщини» на землі Віктора Ющенка. У Сумській області є дорога Ромни-Суми. І посередині цієї траси є поворот на село Хоружівку. Загалом, справа від цієї дороги стояв біґборд: «Тут починається дике поле» і так далі. Я думаю, що дике поле починається з лівого берега Дніпра. Ми боремося і боремося, і ми переможемо. Утопія – це наша національна мрія.
Чи плануєте ви створювати щось нове у зв’язку з політичною ситуацією в країні?
Ми презентуємо пам’ятник Зеленському у Верховній Раді. Якісь невідомі митці хотіли зробити класичний бюст а-ля Сталін Зеленському влітку, але, наскільки мені відомо, тоді президент не підтримав і відкинув цю ідею. Насправді найкращий пам’ятник – це малесенький зелений квадратик, який може рости і рости.
Петро Порошенко чи Володимир Зеленський? Зелений колір – досі перспектива?
Важко сказати. Петра Порошенка знаю давно. Батька теж знаю. Петро Олексійович хороший хлопець. І грошей має багато. Але ментальність така… Мені ось вистачає певної суми для реалізації своєї ідеї. А Петру Олексійовичу не вистачає. Йому треба реалізація і захват проєктів поруч. У цьому сенсі ментальність президента Порошенка розривала його навпіл. З одного боку провінційний торгаш. З іншого – «совковий» дипломат. Щодо Володимира Зеленського, ви знаєте, «любимый мой город – Кривой Рог».
Щоразу коли робив проєкти на Дніпропетровщині, то проїздив це місто. Я думаю, Зеленському було важко себе реалізувати без освіти. Яка може бути освіта у райцентрі Кривому Розі? Але! Родинні зв’язки, зараз і про Порошенка, і про Зеленського. Дідусь Зеленського серйозна людина, він же очолював карний розшук. Завдяки таким зв’язкам його син став професором незрозумілих наук. А вже онук – взагалі непорозуміння, який шукав свій вихід. І знайшов його у напівклубному, напівстудентському серидовищі. Він не підтримував цей режим і був його апологетом. Мене дивує поява такого проєкту насправді, тому що Володимир Зеленський не відчував себе президентом. Я розумію, це артпроєкт. Добре. Вони схожі насправді: і Зеленський, і Порошенко. Просто різниця у віці. У тому сенсі, що перший – рефлексія КДБ, і другий рефлексія КДБ-КПСС. Різниця у віці. Порошенкові довелося служити, а Зеленський «косив». Взагалі в урядових колах будь-якої країни Європи, якщо не служив в армії, то ти салага. Це взагалі основа структури держави – служба в Збройних силах. А коли людина чотири рази косила від призову різними причинами та без наслідків – нонсенс, розумієте? Не думаю, що зелений досі перспектива. Тоді я відкривав пам’ятник просто переможцеві президентських перегонів. Справа в тому, що квадрат-то маленький. Цей проєкт без перспектив.
Ваші роботи про політику розміщені на стіні «Букініста» – це випадковість чи певний творчий хід?
Почалося все зі старого друга постмодерніста Юрія Андруховича. Ми знайомі більше 20-ти років. Він мав зробити тоді презентацію у Чернівцях. Це був 2007 рік. Кажу йому: «Слухай, старий, тобі треба пам’ятник». Що треба для цього, питає. Треба карточки. Анфас. Профіль. Сашко Бойченко заніс мені ці карточки. Коли я побачив їх, то зрозумів, що ніякий він не постмодерніст, і що все це – повітря. Я також із дитинства пам’ятаю, що всі старі єврейки сиділи на стільчиках на вулиці і мовчки дивилися на людей без коментарів.
Як розуміти сучасне мистецтво? Для кого воно і про що?
Сучасне мистецтво самодостатнє. Це більшовицька тема, що воно має когось виховувати. Сьогодні це робить білямистецтво: кіно, медіа, інтернет. Завжди існувала еліта і плебеї. Сьогодні мистецтво більш елітарне, ніж сто років тому. Воно нікого не виховує, воно просто стверджується. Жест автора, яким він мав на увазі всіх і все. Мистецтво завжди розвивається, але для споживання треба мати філософсько-культурну базу. Не можна просто так зайти з вулиці. Вийшов ти з лісу з молотком, убив учора мамонта, а сьогодні хочеш зрозуміти сучасне мистецтво? Хочу пояснити на прикладі, коли жінка народжує немовля. Воно розуміє мистецтво? Воно розуміє маму? Воно може говорити? Проходить час, і може, немовля навіть в університет піде, може – в президенти, а дехто не доживе до пенсійного віку, але за цей час людина еволюціонує. І як їй на 56 році можна зрозуміти актуальне мистецтво? Потрібна база. Без внутрішніх поривів та потреби духовности важко, адже людина сама по собі не така вже й сильна.
Чи потрібна людям мистецька духовність?
Духовність у церкві – духовність для всіх. Ще існує особиста духовність. Кожна кухарка може бути керівницею держави. Кожен перукар може бути депутатом. Кожен клоун може бути президентом. У результаті – необільшовізм. Зелений більшовізм. Монодумка зараз домінує у всіх гілках влади. Наразі ми відтворюємо сателіта Росії. У нас просто клімат приємніший для життя. Яка духовність?
А чи можна мистецтвом змінити світ? У нього є для цього можливості та інструменти?
Мистецтво завжди змінює світ. Чотири тисячі років тому у Єгипті побудували Луксорський храмовий комплекс. Його обслуговували 120 тисяч жерців. Він розташований на лівому березі ріки Ніл. Знаєте, чому? Сонце сходить на правому березі, а сідає на західному. Закінчення життя. Тому всі артефакти Стародавнього Єгипту розташовували на лівому березі Нілу. На правому – життя. А чи впливало мистецтво на все це? А чи впливає чорний квадрат Малевича на життя, архітектуру, дизайн, побут? Навіть екран телефону – це чорний квадрат. Берете його в руки і добираєте з нього інформацію, яка була прихована у цьому квадраті. Крім homo sapiens, на абстрактні речі ніхто не звертає уваги.
Про «Чорний квадрат» на площі Філармонії
«Це пам’ятник до сторіччя «Чорного квадрата» і його автору Казимиру Малевичу. Це єдиний проєкт, який після всесвітнього року «Чорного квадрата» залишився. Червона драбина – драбина до Бога. Артикуляція. Це пам’ятник. Тому й арка. Технологічно це робота в стилі перших радянських інсталяцій, які виготовляли з дерева і на які вішали зірки, червоні прапори. А я зробив це з металу, що дає змогу створити супрематичну картину у цьому місці. Поки що людям подобається. Причому як і інтелектуалам, які приїздять з Німеччини, Франції, Швейцарії, так і безхатькам, які тут ночують».
Матеріал Вадима Германа
Фото Володимира Гуцула
