0
Через техніку«recyclingart» митець дає «друге життя» пластиковим відходам і вражає своїм цікавим світоглядом.
Андрій Пілат– художник із Чернівців, який створює картини зі сміття. Хлопець просто на вулиці знаходить необхідні матеріали, підбирає кольори і малює. Через техніку«recyclingart» митець дає «друге життя» пластиковим відходам і вражає своїм цікавим світоглядом. Окрім створення картин, Андрій є стендап-коміком. Також бігає марафони, живе в палатці і обходиться найнеобхіднішим. Спілкуємося про творчість, мінімізацію пластику та провінційність Чернівців.
Як ти почав створювати картини?
Любов до малювання почалася ще з дитинства. Мені дуже пощастило зустріти людей, які в один момент допомогли у розвитку. У 14 років я потрапив у школу брейк-дансу Ubderfloor, учасники якої мали гарний смак і передали його мені. Чим я займаюся? Малюю цілими днями. А коли не малюю, катаюсь по відкритих мікрофонах, перевіряю жарти. Але навіть тоді, коли кудись їду, все одно малюю.
Чому створюєш картини саме з сміття і як ти відбираєш потрібні для цього матеріали?
Часто говорять, що я борюсь за екологію. Але це не так. Я просто знайшов новий вид фарби. Для себе, для інших. Щоб знайти необхідні кольори, потрібно немало часу. Іноді на це йде два тижні, а буває й два місяці.
І хоча ти не екоактивіст, але закликаєш мінімізувати споживання пластику
Ми створюємо попит. Якщо купуємо товар у пластику, виробники будуть далі його виробляти. Кожному треба слідкувати за собою і мінімізувати використання пластику. Якщо б 70% населення хоча б місяць не купували товари у пластику, то виробники задумалися б, чим його замінити. Сортування не вирішує проблеми, бо все одно далі пластик йде у переробку. Так, я мінімізую використання пластику, а те що купую – застосовую для картин.
Як вирішуєш, про що має бути робота?
Це інтуїтивно. Як і на сцені, коли є заготовлені жарти, а є імпровізація. Якраз в процесі малювання я намагаюся відкинути заготовлені форми та поринути в імпровізацію. Нема ні сюжету, ні концепту.
Ти даєш нове живе пластику, робиш із нього мистецтво і так чи інакше, привертаєш увагу суспільства
Користуватися виробами із пластику, чи ні – вибір кожного. Я не хочу, аби на мені робили кліше екоборця. Насамперед прагну, щоб мене бачили як художника.
Тобто твої картини є мистецтвом заради мистецтва?
Так, якщо відверто, я просто придумав собі заняття. Як і кожен з нас, щоб прожити це життя не скучно. Якщо говорити про меседж то – творити можна будь з чого. Якщо ти відкриєш очі, будеш бачити, що тебе оточує, жити в цьому моменті, тут і зараз. А не думати, коли в мене з’являться гроші на фарбу, тоді я її куплю. У мене не було грошей, але я хотів малювати.
До тебе звертаються за порадами початківці?
Так. Їжджу з лекціями. Також я є арт-директором дитячого табору у Карпатах – «West Camp». Суть його у в тому, аби ділитися досвідом. Є багато дітей, які хочуть малювати, але бояться. Тож я готовий завжди допомогти, максимально вкладати у їхній розвиток. Після інтерв’ю на BBC мені пишуть, що я надихаю на творчість. І дуже добре, коли запал не проходить, коли людина готова працювати й не чекати натхнення. Тут все залежить від наполегливості та працелюбності.
Скільки в твоєму доробку робіт і як ти їх просуваєш в комерційному плані?
Близько 30 робіт. Я малюю два роки і за цей час продав усі картини. Я не знаю, як це працює. Показую картини в інстаграмі. Але це не комерційне просування. Там різні світлини з мого життя. Зараз розумію, що потрібно серйозно працювати над просуванням своєї творчості. Неправильно, коли фільми та соціум навіюють образ бідного художника. І дуже багато митців бояться сказати ціну за свої роботи. Та роботи повинні бути оцінені.
Як ти оцінюєш свої роботи?
Чим довше шукаю матеріали, кольори, тим більша вартість роботи. На пошук матеріалу йде від тижня до кількох місяців. Я збираю кольори, потім вже малюю.
Що кажуть про твої картини глядачі, покупці?
Різне говорять. Хтось каже, що я наркоман. Дуже багато людей порівнюють мене з таким американським художником, як Жан-Мішель Баскія (один з найвідоміших художників у світі і значима фігура у панк-мистецтві і неоекспресіонізмі, – авт.).
Ти виставляєш свої роботи у різних містах. Як відрізняється сприйняття художників та звичайних відвідувачів?
Я поважаю нашу мистецьку плеяду, але взагалі не хотів презентувати свої роботи у Чернівцях.
Багато наших митців хочуть, щоб їх дивували. Вони вважають, що все знають і скептично ставляться до творчості інших. Є певна доля високомір’я, яке мені дуже не подобається. Бо вони відразу рубають, ставлять тобі кліше. І це вже не свобода. Я говорив відверто, що не хотів виставляти картини у нашому місті, бо відчуваю сильну провінційність. Але у галереї на Штейнбарга хороша кураторка Аня.
Скрізь є свої плюси і мінуси, але високомір’я і провінційність у Чернівцях яскраво виражені. Та я дуже хочу, щоб всі ми, хто займається культурою, зібралися разом і почали робили щось спільне для міста. Щоб разом працювали над розвитком культури Чернівців.
Як почав виступати в жанрі стендап?
Все дуже просто!Взяв мікрофон, вийшов на сцену і почав розказувати історії.
Ти створював графіті, а як ставишся до стінописів, які зараз стали дуже популярними у Чернівцях?
У Чернівцях як такої культури графіті взагалі немає. Щодо стінописів, то дуже часто чиста стіна набагато гарніша, ніж сам малюнок. Є декілька хороших робіт, але їх дуже мало. Треба радитися з митцями інших міст, які мають гарний досвід у створенні муралів, графіті. Далеко не треба шукати. Поряд – Івано-Франківськ, у якому дуже гарна школа графіті.
Ти береш участь у марафонах. Де тренуєшся?
Щоб розвивати швидкість – бігаю тими районами, де можна получити. Це бульвар Героїв Крут, Гравітон, Калічанка. Якщо хочу більше підвищити свої результати, біжу маршрутом Садгора-Магала. Одного разу за мною гналися на машині. І я втік. Мене не догнали. Так почав бігати марафони. Навесні поїду у Рим для участі у марафоні. Займаюся майже щодня і це для мене медитація. Більше бігаю гірські марафони. Одного разу бігли нічний Чорногірський марафон – 56 км. Починав тоді 45-й, а прибіг 18-м. Був дощ, вітер, але я нічого не відчував окрім задоволення! Біг дуже добре загартовує характер. Я ще тривалий час займався боротьбою і це теж дуже добре дисциплінує. Загалом гори показують, хто ти є насправді.
Я два роки займаюсь бігом. До того був майстром спорту з наркотиків. Після смерті батька почав сильно працювати над собою, подолав залежність. І дуже ціную час. Це найцінніше, що у нас є. Також важливим є терпіння і розуміння людей.
Тебе називають людиною, яка живе в наметі. Так часто мандруєш?
Та я реально живу в наметі – на квартирі. Мені так зручно і комфортно. Але часто подорожую: їжджу на стендап-шоу, ходжу в гори.
У проєкті «Великі історії маленького міста» будеш спілкуватися з гостями на тему«Як знайти себе і майже не померти з голоду». У тебе виникали такі ситуації, коли не було що їсти?
Звісно. Недавно був в Одесі і майже два дні голодав, бо зі мною не розрахувався замовник за розроблений дизайн. Я пішов на стендап-шоу, виступив і виграв сертифікат на 500 грн. Та мені сказали, що нема ніякого сертифікату. Нашу розмову почули одеські коміки і допомогли мені. Тож бувають різні ситуації. Треба бути готовим до всього.
Як прихильнику руху антиспоживацтва тобі вдається обходитися найнеобхіднішим?
Звісно! У мене мінімум речей. Це те, що найнеобхідніше і потрібне для розвитку. А навіщо себе обкладати речами? Ти ж помреш і їх не забереш з собою! А потім комусь треба буде їх прибирати за тобою. Викликати грузчиків, вивовизити, платити за це. А так, залишиш мінімум речей – легко викинути і нікому не складно.
Із усіх міст, які відвідав, де тобі найкомфортніше?
Всюди. Перш за все ти маєш бути в гармонії з собою. Дуже подобається Івано-Франківськ і, звісно, Чернівці.
Альона Чорна
Фото Анастасії Бойчук
