Заслужити довіру. Чернівецька поліціянтка про стажування у США

Майор поліції Анна Саєнко розповідає про довіру американців до полісменів та враження від 6-тижневої роботи у поліції США.

Ця тендітна дівчина вже встигла дослужитись до майора поліції та покерувати підрозділом Інтерполу в Чернівцях. А цьогоріч Анна Саєнко упродовж шести тижнів стажувалась у правоохоронних органах Сполучених Штатів Америки. Причому не просто спостерігала за роботою копів, а й патрулювала вулиці міст.

В інтерв’ю «Шпальті» вона розповіла про здивування від рівня довіри до американської поліції, про те, чому раніше соромилась ходити вулицею у формі та про те, яким чином прагне змінити ставлення українців до правоохоронців.

Про те, як стала майором поліції, хоч не хотіла працювати в органах

Служба в поліції не була моєю дитячою мрією. Я навчалась на економічному та юридичному факультетах ЧНУ імені Юрія Федьковича. Після випуску дізналася про вакансію в бухгалтерії міліції і оскільки гроші були потрібні, пішла туди працювати. Тобто не було жодної романтики, жодної історії про те, що я все життя хотіла бути супергероїнею-поліціянткою чи щось такого типу. Там я пропрацювала недовго, зрозуміла, що хочу атестуватися, прийняти присягу. Поїхала в школу міліції в Одесу, пройшла підготовку і стала працівницею тоді ще міліції (це був 2010 рік). Зараз я майор поліції, керую підрозділом міжнародного поліцейського співробітництва у Чернівцях. Раніше це був підрозділ Інтерполу, але пізніше нам ще додали лінію співпраці, яка не пов’язана з криміналом. Вона полягає в роботі з міжнародними організаціями та проєктами.

Про програму обміну «Professional Fellows Program» дізналася випадково. Це, напевно, доля була, тому що я все життя мріяла про Штати, навчалася в гімназії з поглибленим вивченням англійської мови. Але щоб туди потрапити, потрібні значні фінанси. Я дізналась, що набирали людей на 6-тижневе стажування в Штатах. Там були певні вимоги і я, як поліціянтка, повністю відповідала цим критеріям. Отримавши підтримку керівництва, пройшла відбір.

Стажувалась за рахунок коштів Державного департаменту США. Цього року з України було 12 осіб, які стажувались у різних сферах. Я була єдиною поліціянткою і, взагалі, я лише друга представниця української поліції, яка потрапила в цю програму.

Всіх учасників програми обміну розкидають по різних куточках країни. Таким чином досягається повне занурення в англійську мову, адже немає з ким поговорити українською.

Про стажування в Орегоні і патрулювання вулиць Портленда

Під кожного стажера шукають те місце, де він дійсно міг би отримати нові знання і реалізувати їх у своїй країні. Коли я отримала підтвердження про те, що стала фіналісткою програми, то спершу не уявляла, що буде далі та куди мене направлять. Лише через певний час, коли намалювала собі ілюзії, що це буде обов’язково Нью-Йорк або Чикаго, отримала повідомлення про штат та конкретне місце проходження стажування. І воно, звичайно, не співпало з очікуваннями – мене направили у місто Сейлем, штат Орегон. Перша думка: де це взагалі, точно в США? Виявилось, що це на діаметрально протилежному боці країни, порівняно з Нью-Йорком. Сейлем – невелике місто, але я не шкодую, що так сталось. Навіть якби була змога, нічого б не змінювала. Адже у невеликому місті немає такої зайнятості, як у місті-мільйоннику, коли кожен має свої проблеми і займатися ще стажером, який йому впав на голову, ніхто не буде.

Загалом в Орегоні абсолютно привітні і добрі люди, які зробили моє стажування максимально цікавим. Здається, я була в усіх правоохоронних структурах: в ФБР, поліції штату, спілкувалась із шерифами, відвідувала різні лабораторії, була навіть в морзі. Це колосальний досвід! Правоохоронні органи США досить відкриті.

Я не просто ознайомлювалася із роботою американських правоохоронців. Я навіть патрулювала разом з ними, виїжджала на квартирні виклики. Тобто це було повноцінне занурення в роботу поліціянта.

У місті-мільйоннику Портленді, де дуже багато безхатьків, я патрулювала разом із ще однією дівчиною. Звичайно, вона щодня займається спортом і в неї такі руки, що не раджу нікому трапитись на її шляху, але тим не менш це дівчина. Проїжджаючи повз один із кварталів, вона сказала, що їй знайоме обличчя одного чоловіка. Його нещодавно внесли в базу як продавця наркотиків. Ми викликали на підмогу ще один патруль і, обшукавши того чоловіка, знайшли у шкарпетці амфетамін. І що мене здивувало: не потрібно їхати до лабораторії. Копи просто відкрили багажник – у них там декілька колбочок, вони беруть те, що знайшли в шкарпетці, відламують шматочок, кидають у білу колбочку. Вона стає синьою, а це означає, що то дійсно наркотик. І я така стою і думаю: «Як же все просто!». У плані технічного забезпечення, то, звісно, нам би таке фінансування.

У США поліціянти бояться втратити роботу, адже вона там високооплачувана. І у них великий страх, що якщо тебе виженуть зі служби, то ти вже не матимеш такого авторитету в суспільстві.

Про американців та їхні знання про Україну

Усі учасники програми обміну проживали у звичайних американських сім’ях. У моєму випадку це була лише жінка – ми жили з нею вдвох, але в неї є ще доросла дочка, яка живе в іншому місті. Я не відчувала жодного дискомфорту. Вони дуже відкриті і радісні, ці люди готові були віддати душу, для того щоб показати якнайкраще свою країну. Щовихідних ми їздили в гори, до океану.

Американці набагато більше усміхаються, ніж ми. Водночас у побутовому плані ми більш чистолюбиві. Ні, вони не замазури, просто простіше до цього ставляться. І взагалі вони простіше сприймають світ. От, наприклад, йшли ми одного разу в театр, то мені потрібно було нафарбуватися, зробити зачіску, вдягнути сукню. А ця жінка, в якої я жила, зібралась за чотири хвилини – просто зняла домашню піжаму і вдягнула спортивний костюм. І там ніхто на тебе не покаже пальцем, що ти дивний. Там якось не за цим оцінюють людину.

У США всі знають, що Україна – це не Росія. Я там була у період президентської передвиборчої гонки і вони знали, що українці обирають між старим президентом і новим. Тобто людям багато відомо про нашу країну, вже не так, як раніше – думали, що це частина Росії або знали лише те, що це країна футболіста Андрія Шевченка.

Про довіру і те, що у США бабусі поступаються копам місцем в автобусі

У США мене найбільше вразила взаємодія поліції з суспільством. Я приїхала туди з країни, де треба чимало зусиль докласти задля зросту рівня довіри населення. А в Штатах на кожному кроці я бачила повагу до правоохоронців, починаючи від дітей і до стареньких бабусь, які кажуть «дякую за вашу службу», поступаючись місцем в автобусі. Поліціянти там постійно зупиняються, щоб поспілкуватись з людьми. Наприклад, мій знайомий Тім може по 40 хвилин стояти і розмовляти з перехожим – так їх навчили. Він каже: «Розслідування розслідуванням, але якщо мені не будуть довіряти люди, я нічого взагалі не розслідую. Тому що сьогодні людина розповідає мені про свою проблему, а завтра вона прийде до мене і скаже, що сталось у сусідньому будинку».

Як би класно вони не виконували свою роботу, довіри не буде, якщо людина боїться підійти до копа. Нас же в дитинстві лякали: «Будеш погано поводитись – прийде міліціонер і тебе забере». Тому я хочу показати, що поліціянт – це теж людина. Після роботи ми також ходимо в кіно, їмо попкорн і нас так само чекають вдома діти, з якими ми граємось.

Мені розповідали, що раніше у Штатах також не було довіри до поліцейських. Однак завдяки системній роботі з населення, їм вдалося досягти високих показників. Впевнена, що так буде і в Україні.

У рамках стажування я також мала можливість запросити американських колег поділитись з нами своїм досвідом. Керівництво підтримало цю ідею і ми одразу її реалізували.

Мене мотивує розуміння того, що і в нас може бути інакше – треба просто починати з себе. Коли ми кажемо, що американці зовсім інші і вони можуть – а чим ми гірші? У нас гірша нація? Абсолютно ні. Я погоджуюся, що тут трохи інші реалії. Але сидіти склавши руки і бідкатися, що то Америка, а це Україна – теж не варіант. І такий міжнародний досвід, на мою думку, допомагає почути і побачити, як можна змінити ситуацію. Ми привезли багато роликів, відео, лекцій, життєвих історій як вони там працюють – було би бажання вчитися. І мені приємно, що дуже багато моїх колег, з якими ми проводили заняття, дійсно зацікавились цим.

Про те, чому раніше соромилась ходити вулицею у формі

Насамперед треба зробити максимум, щоб завоювати довіру малечі, адже вони – наше майбутнє. Тому влітку ми реалізували проєкт у дитячих таборах області. Наші поліціянти під прикриттям працювали помічниками вожатих. Діти здружились з ними і лише в кінці їм сказали, що це були поліцейські. Треба було бачити їхні очі! Діти не вірили, бо в їхній уяві це має бути двометровий серйозний чолов’яга, можливо, товстий, а тут виявилось, що поліціянт може бути другом.

Чи почали українці останніми роками більше довіряти поліції? У цілому статистика показує позитивну динаміку. Я знаю точно, що мені довіряють, мені немає чого соромитися і я знаю, що можу вільно дивитися будь-кому в очі. Водночас, коли я тільки прийшла до тоді ще міліції, мені було соромно ходити вулицею у формі. Виходячи з дому, я одягала цивільне вбрання, приходила на роботу і перевдягалася. Мені було некомфортно і здавалось, що всі на мене дивляться. Зараз я спокійно ходжу містом у формі, не соромлюся її.

Але зараз все ще перехідний етап. Сказати, що реформа уже пройшла і у нас довіра на рівні 90% зарано. Звичайно, дуже важко побудувати довіру до поліції, коли з’являється інформація, що деякі правоохоронці беруть хабарі чи збивають людей. Але треба зрозуміти, що поліціянти не з неба впали. Це ми з вами, це наше обличчя, ми такі ж самі люди, як і ви.

Іван Сірецький

Фото Ірини Болести