0
На чернівецькому підприємстві працюють 125 людей з інвалідністю. Вони виготовляють папки для паперів.
13 листопада за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я у світі відзначають Міжнародний день незрячих людей. Саме цього дня 1745 року у Франції народився Валентин Гаюї — відомий педагог, який заснував декілька шкіл і підприємств для незрячих. Ми поспілкувалися з працівниками УВО УТОС Чернівців (учбово-виробниче об’єднання українського товариства сліпих) та дізналися, як їм працюється, з якими проблемами зіштовхуються у повсякденному житті та наскільки доступними для них є Чернівці.
У Чернівцях на провулку Ентузіастів виготовляють папки для паперів. Загалом на цьому підприємстві мають роботу 164 працівники. З них 125 людей з інвалідністю. У більшості порушення зору.
— Усі місцеві. А колись було 800 осіб. Працювали всі три поверхи!
Проходьте, проведу вас на виробництво і розповім усе, що цікавить, — каже нам помічниця генеральної директорки з кадрових питань і голова профспілкового комітету Лідія Боднар. Жінка в УТОСі з юних років. Теж має порушення зору.
Лідія Боднар родом із Вінничини. Розповідає, що якось приїхала на канікули до Чернівців, і тут їй запропонували роботу в УТОСі. Каже, що тоді планувала лише трішки підзаробити, щоб купити сукню й туфлі на випускний вечір. Та так захопилася роботою, що вирішила залишитися. Уже тут закінчувала вечірню школу. А потім і сім’ю створила. Прикипіла серцем до роботи, міста і людей. Це вже 39-й рік, як вона у Чернівцях.
Мотузочки для папок
Одразу при вході – просторий медпункт і усміхнені працівники. Поряд у маленькій кімнаті гуркоче станок, що нарізає тасьму для папок. Керує цим процесом життєрадісна друкарка високого друку Марія Дробот.
– Знаю весь процес роботи. І друкую, і тасьму ріжу, і клею. Можу робити все, що необхідно. У нас якісна продукція, хороший картон. У Чернівцях ніхто, крім нас, не виготовляє такі папки. Приємно, що нашу роботу цінують, замовляють продукцію. А я тут уже 32 роки! В УТОС прийшла у 19. Спершу працювала обліковицею, бухгалтеркою. Потім повернулася до виробничого процесу. Тут добре, — з усмішкою каже пані Марія.
На замочках
У сусідній кімнаті працюють над виготовленням замочків і голочок для швидкозшивачів. Робота копітка і потребує швидкості рук. Іван Танчук уже 40 років працює на виробництві УТОСу. Виготовляє замочки та акуратно пакує їх у коробочки.
– Добре, що маємо роботу, яку можемо виконувати і бути корисними. А про доступність міста й увагу до нас з боку влади можу тільки мріяти. Щось вимагати? Просити звернути на нас увагу? Навіщо? Влада ж знає, що ми є, може, колись щось зроблять, — з надією в голосі зауважує чоловік.
Під вікном над створенням замочків працює русява дівчина Люба. Вона наймолодша в УТОСі. Працює тут 5 років. У Люби ДЦП. Хоча й важко, вона дуже старається.
– Люба дуже любить працювати і її всі підтримують, допомагають, — розповідає пані Лідія. Процес виробництва з виготовлення замків ми могли б пустити на лінію. Але якщо це зробити, то 40 людей залишаться без роботи. А вони цим живуть і ми цінуємо їх. У нас повинна бути ручна робота. Шкода, що заробітну плату не можемо підняти. Тому що цю продукцію треба ще продати. Потрібен більший попит.
Історія Насті
Анастасія Суха з народження має слабкий зір. Бачить зблизька. Прийшла в УТОС у 1979-му. Спершу працювала на в’язці сумок-сіток, автомобільних джгутів. А з 2000-го – на папках. Зараз Настя клеїть п’ятачки на папки, до яких кріпляться мотузочки.
– У вас такий гарний манікюр! — кажу їй.
– Ми завжди гарні! Що поробиш? Маємо жити сучасним життям.
Чоловік Насті також працює в УТОСі.
– Ви познайомилися на роботі? – запитую у жінки.
– Ні, в лікарні зустрілися. Прийшли разом на оперування. Він тоді працював уже в УТОСі, а трохи пізніше я влаштувалася на роботу. Так відтоді вже 40 років йдемо разом по життю! Діти дорослі, внуки є.
Недоступні Чернівці
Говоримо про доступність Чернівців. Настя наводить приклад інших міст.
– Я влітку була у Дніпрі. Дуже приємно здивувалася. Краї сходів, тротуарів позначені жовтим кольором. Це зручно. Ти бачиш, де стати. Не боїшся впасти. На залізничному вокзалі також позначки. Наше місто ще до цього не дійшло. Щось робиться, але дуже мало.
У листопаді 2018 року чи не всі буковинські ЗМІ писали про створення маршруту з тактильною плиткою. Доріжки для незрячих мали зробити біля УТОСу. Але план досі нереалізований. Облаштували тільки транспортну зупинку «Залізнична лікарня» на вулиці Героїв Майдану.
– Чому не зробили доріжки з тактильною плиткою біля УТОСу? Тут, де мешкають більшість працівників. Нема відповіді на це запитання. Поговорили і на тому все, – з сумом зауважує пані Лідія.
– Невже так важко позначити крайні сходинки? Бордюри? Я якось так спіткнулася біля ринку (вул. Ентузіастів), що ледь плечі не поламала. Перехожий підхопив, подав руку. Мені просто пощастило. Куди та до кого звернутися? До директора ринку? Не знаю. Також складно розгледіти номер маршрутки, тролейбусів, те, що написано на цінниках у магазинах, – кажуть працівники.
– І напишіть, що було б добре, аби світлофори озвучували, що можна переходити дорогу. Таких зараз мало, – додає Роман.
Ви напишіть, може, прочитають…
– В інших містах є пільги на комунальні послуги для незрячих. У нас – ні. Копійку до копійки треба складати, щоб звести кінці з кінцями. А скільки на ліки йде коштів! Уже переконалися, що ми не потрібні владі, – каже працівниця пані Галина.
– Чому не потрібні? 300 грн є допомоги від міської ради, — додає пані Лідія.
– Є. Але що за них придбаєш?
Галина 43 роки працює в УТОСі. Ще з дитинства погано бачить:
– Що поробиш? Іду, шпортаюся, падаю. А живу неподалік вулиці Фастівської. Там через будівництво поставили вузенькі доріжки. Як будемо взимку там проходити, страшно уявити. А вранці беру ліхтарик у руки — і в дорогу. На роботу. Добре, хоч трохи бачу. Тримаємося сусідів, щоб о 6:05 разом поїхати першою маршруткою. Вже з роботи їдемо поодинці, бо закінчуємо працю в різний час.
Прикро, що влада забула за нас. Здавалося б, це звичайна практика для цивілізованих країн — аби дороги і тротуари були нормальні, щоб були обладнані зупинки, а в транспорті оголошували зупинки! Це елементарні речі для доступності. Але… Ще трохи — і вікна замерзнуть, їдеш і на пальцях рахуєш, яка зупинка.
– Запитуєте інших пасажирів?
– Так. Але думаєте, всі відповідають? Кажуть: в окулярах, то подивися. Прикро стає. Та й водії грубіянять… До сліз стає образливо. Хіба ми винні, що маємо поганий зір? Ви напишіть… Може, прочитають ті, хто може змінити ситуацію, — продовжує пані Галина.
Пані Любов працює тут уже 50 років
По четверо в одній кімнаті
Пані Лідія наголошує, як сильно людям з інвалідністю потрібна підтримка від держави.
– По четверо-п’ятеро людей живуть в однокімнатній квартирі. Якщо раніше хоча б одну виділяли незрячим, то з початку війни – жодної. У бюджет наступного року знову не внесли кошти на житло. Ми все розуміємо, що війна, і військовий збір теж платимо, як усі. Але треба звернути увагу і на наших людей з інвалідністю. Їм також потрібна підтримка держави, – розповідає жінка.
Запрошуємо на роботу
Помічниця генеральної директорки каже, що УТОС Чернівців запрошує на роботу людей з інвалідністю. Не тільки із зором. А всіх охочих. Зарплати тут різні. Все залежить від швидкости рук. У працівників переважно 2400 грн. Та є 4000 і 5000.
– Мало хто хоче йти до нас працювати. Молодих не відпускають батьки, бо отримують пенсію. А як дитина піде в гуртожиток, створить сім’ю, то забере й свою пенсію. Хоч вона й мізерна, але є вкрай необхідною, — зауважує Лідія Боднар. – Нинішня система інклюзивного навчання в школах не навчає самостійности. Тотально незрячі діти звикають, що біля них є помічник, учитель, мама. Самостійність треба виховувати, пояснювати, що не варто боятися. Всі рівні, кожен має право на роботу, сім’ю, спілкування.
Час мистецтва
Велику увагу в чернівецькому УТОСі приділяють дозвіллю. Працює клуб, вокальні гуртки. Тут і вокальний ансамбль, і хор, і театральний гурток. Кажуть, поки є директорка Сільва Сандюк — усе ще тримається на плаву.
– Ми вже маємо звання народного театрального колективу. Незабаром їдемо на фестиваль у Кишинів. Будемо співати. До нас теж приїжджають на міжнародний музично-поетичний фестиваль «Буковинські візерунки». Цього року це вже був 15 ювілейний, — ділиться пані Лідія. — Після обіду і до вечора — репетиції. Але знаєте, у нас проблема: щоб вийти на сцену, треба мати відповідні костюми. А вони у нас дуже старі й малі. Може, зробили б заклик і скинулися б хто може. Треба 25 тисяч гривень.
Ми не прощаємося й обіцяємо прийти ще в гості. Наступного разу розповімо про творчість сильних талановитих утосівців.
Пані Лідія проводить до новобудов, що поруч з УТОСом, і просить звернути увагу на дорогу.
– Подивіться, яка вузька дорога. Забудовник побудував будинок, обгородив, і тепер усі автівки, які проїжджають до своїх помешкань, пролітають поруч з УТОСом. Дві машини тут не можуть розминутися. Собаки розбігаються в один бік, діти — в інший. Огорожу мали б зняти давно. Але вона досі там. Хоча повинен бути проїзд, парковка. Але він хоче ще будувати! Де будувати, як проїзду нема? Що хочуть, те й роблять. Паркуються, перегороджують доріжки.
Поки ми говоримо, обережно шукаючи бардюр, іде старенький. Тотально незрячий і нечуючий чернівчанин.
– Може, допомогти? — запитую пані Лідію.
– Він не любить, коли сторонні хочуть допомогти. Сам хоче йти у своїх справах. А була б тут тактильна плитка, він ішов би легко. Може, влада таки побачить ці проблеми. Ще сподіваємося, що доступність міста не буде лише темою для піару. І що наші працівники зможуть іти тротуаром із тактильною плиткою, зможуть безбар’єрно пересуватися містом.
Альона Чорна
Фото Євгенії Калюжки
