Претендент від України на «Оскар». Рецензія на стрічку «Додому»

До 13 листопада всі охочі матимуть змогу оцінити картину у національних кінотеатрах.

В український прокат вийшов фільм «Додому» кримськотатарського режисера Нарімана Алієва. Це його перше повнометражне кіно. Стрічку представили на декількох міжнародних фестивалях, зокрема в Каннах, Стамбулі і Бухаресті. Фільм потрапив до довгого списку претендентів на номінацію «Оскар» від України. Чернівчанин Олександр Докієн побував на прем’єрі стрічки і пише про те, чому це авторське кіно не для всіх.

«Додому» – це перший український фільм про анексію Криму, де про анексію не так і багато. Це насамперед кримськотатарська історія.  Два брати Алім і Назім після незаконного захоплення автономної республіки Росією переїхали до Києва. Старший заручився з дівчиною і поїхав воювати в АТО, а молодший вступив на журналістику до київського ЗВО. Батько залишився в анексованому Криму, але після смерті первістка на війні змушений їхати до столиці України, аби забрати та поховати сина на малій батьківщині за мусульманським звичаєм.

Для актора Ахтема Сеїтаблаєва персонаж Мустафа близький за духом. Їхні предки були депортовані, з труднощами повернулися додому в Крим. А тепер знову стали жертвами гоніння з боку російської влади. Можливо, тому Сеїтаблаєву органічно вдається зіграти роль нахмуреного батька, який перетворює «належне» поховання сина на мету свого життя.

Ремзі Білялов, який грає молодшого сина Аліма, – це другий головний персонаж у фільмі. Він уже працював із режисером Алієвим у короткометражці «Без тебе/Sensiz». Молодий актор на фоні Сеїтаблаєва видається недосвідченим і не до кінця розкриває свого персонажа.

Повернення загиблого сина на кримську землю – це метафора. Адже мова йде про повернення пам’яті, традиції і звичаї, прив’язаність кримських татар до цього клаптика землі. Один із персонажів фільму каже, що Крим – це їхній Єрусалим, земля обітована. Можливо, так і є. Але це важко зрозуміти з усією глибиною і до кінця людям, які ніколи не переживали утисків через національність, депортацію і гоніння. Особливо тим, хто сприймає свободу життя на землі своїх предків як належне, тобто більшості. Хоча це не так, адже війна за право жити у своїй державі, говорити своєю мовою йде просто зараз, зовсім недалеко на нашій землі – на Сході України.

«Додому» – авторське кіно не для всіх. Фільм має власний ритм, і він досить повільний. Стрічці не вистачає «фішок», аби завоювати увагу масового глядача. За структурою «Додому» досить простий, дія відбувається послідовно. Дорогою від пункту А в пункт Б трапляються події, які по-своєму відкривають характери персонажів. Місцями фільм занадто плаский, бо ту чи іншу сцену «ми вже десь бачили», місцями викликає сльозу – але залишає післясмак і поживу для роздумів.

Втім, ні дітям, ні підліткам цей фільм особливо не зайде. По-перше, він не зачіпає близьких їм тем. По-друге, екшн сцен тут мінімум, а екшн і графіка – це те, що насамперед заманює повні зали, принаймні зараз. По-третє, реклама «Додому» була настільки поганою, що виручила лише тиражована новина про long-listну премію «Оскар» у номінації «Кращий фільм іноземною мовою».

Загальний бюджет стрічки – 20 млн гривень, і за мірками кіно, навіть європейського, це копійки. Наприклад, той самий «Заборонений» про Василя Стуса потягнув близько 40 мільйонів, і був відверто слабким. Тому вимагати більшого від режисера-початківця, який зняв кіно за 20 мільйонів гривень, не варто. А варто піти на фільм, аби не так підтримати національний кінематограф, як саме авторське кіно. Українське фестивальне кіно спроможне заявляти про себе у світі, «світитися» у пресі, тому що тягатися з титанами з Великої Британії чи Голлівуду, Україні поки не по зубах і не по гаманцю.

До 13 листопада всі охочі матимуть змогу оцінити картину у національних кінотеатрах.

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук