Про вічність облизування посади. Політика нашої пам’яті

За що ми шануємо. Історія вічно невідомих.

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Назви вулиць і меморіальні дошки, будемо відверті, не часто привертають нашу увагу. Це, здебільшого, схоже на ще одну могильну плиту. Такий собі привілей… Якщо ти просто людина, у тебе одна могильна плита. Якщо ти відома людина — у тебе їх дві чи більше. Однак розташовані вони чомусь на стінках. У цьому, якщо вдуматися, є щось гротескове, навіть комічне. Зараз більше б працювали якісь правильно зроблені меморіальні інтернет-сайти. Тим не менш, завжди хочеться певної логіки у вшануванні.

От щодо логіки. На жаль, у Чернівцях, як і в інших містах, в цьому сенсі покладаються на здоровий глузд та ініціативу родичів. Здоровий глузд, звісно, категорія, яка давно не працює. Ініціатива родичів — річ суб’єктивна. Тому часто-густо, якщо раптом нам спадає на думку дізнатися про того чи іншого діяча, ми потім почухуємо потилицю. Як-от наприклад, ціла вулиця на Роші імені художника Корнелія Дзержика. Він не був великим художником, але був головою спілки художників області в епоху… Сталіна. Тоді це була номенклатурна посада, а не виборна. Людину режим призначив. Отже, ми вшановуємо переважно не чесноти, а посаду, статус. Статусність цінується в усі часи. Це — приклад логіки. Вічної (перейменували вулицю на Дзержика, звісно, у часи незалежності).

Я ж хотів поговорити про дещо інші підходи до політики пам’яті. Вони — антистатусні, або радше позастатусні. Власне, ідея виникла колись, коли суто випадково дізнався про професора Чернівецького університету Сергія Ковалевського. Він був видатним геологом (це він відкрив газ у Туркмені). У Чернівецькому університеті колись був геологічний факультет. Ковалевський працював там.

Але, вочевидь, був надто жвавим і неординарним для провінції, тим більше радянської. У Чернівцях сталася з ним пригода, про яку вже розповідав декілька разів. Але коротко. Ковалевський написав статтю про походження християнства.

Газета Чернівецького університету, яка виходила після 1947 року

Вона не сподобалася чернівецькому ж науковцю Черезову. Той підняв геволт у пресі, в тому числі тому, що у статті не було жодного посилання на класиків марксизму. А марксизм тоді вважався істиною. Так що молодий тоді науковець Черезов щирий був (зараз у нас стільки же істин такого ж ґатунку). Все через любов до суспільно затверджених істин. Хоча не буває таких істин.

Сергій Олександрович Ковалевський(1889-1975), видатний геолог, викладав у Чернівецькому університеті (орієнтовно 1946-1951), що пізніше ніколи не вказував як факт біографії (вказував, що працював у ці роки у Кишиневі). Цікавився історичними проблемами, історичним підґрунтям міфів та легенд. Видав збірку віршів «Кальян». 

Звинувачення у відсутності марксистського підходу у 1950 році поганенько тхнуло. Ковалевського змусили вибачатися. Дійшло до всеуніверситетського засудження. І видно з вибачення Ковалевського, що той марксизм йому настільки… Був він тоді вже дуже немолодою людиною, за шістдесят. Хотів побути собою — не дозволили. 

Статтю (Ковалевського) вирізали з УСІХ примірників «Наукового вісника  Чернівецького університету» ножицями. А її назву (у змісті і посиланнях) всюди зафарбували чорною фарбою. Така от історія. Сам він був змушений переїхати (втекти) в інше місто. Жодної літери в університетських виданнях ЧНУ про цього Ковалевського відтоді нема. До сьогодні. О, як… Веду до того, що Ковалевський не набув якогось статусу в університеті, але він був собою. І це позбавило його не тільки меморіальної дошки, а просто бодай якоїсь згадки. А чи правильно це? Чи шануємо ми статус, чи ось цю радість бути собою, бути творчим. Насправді, це складне питання, що ми по-чесному шануємо…

Будинок, у якому була службова квартира Сергія Ковалевського. Тепер частину квартири займають приміщення геолого-географічного музею Чернівецького університету.

Я назбирав ще декілька таких історій. Як от історію завкафедрою української мови Олексія Савченка. Який також комусь там наступив на марксистські мозолі. І його у 1950 році звинуватили і у хибному світогляді, і у пособництві окупантам, і міщанській поведінці, і безвідповідальності. Тоді всі претензії одразу любили складати в купку смердючого лайна. Якщо винен, то в усьому (і зараз є у ідіотів така звичка). Все це, звісно, було більш-менш наклепом, тому що навіть після таких звинувачень Савченко залишився в університеті й втік таки у 1954 році. Очевидно, просто хтось з впливових колег його тут сильно не любив. 

Про Олексія Савченка все ж є згадки. Йому поталанило трохи більше, аніж Ковалевському. Про нього є стаття на сайті ЧНУ. Щоправда, історія переслідування в ній якось випускається. Ну й знову про нашу тему. У нас є доволі багато меморіальних дошок чернівецьким філологам (хоча мало хто звертає на них увагу), але, зрозуміло не Савченку. Чому? Нема родичів. І та ж відсутність статусності, особливого шанованого місця у чернівецькому суспільстві. А чи є це місце таким вже добрим показником? Виникає те ж саме питання, що ми шануємо? Посаду чи вірність собі?

Звісно, ніхто і не згадає якогось доцента Лівенталя, який боровся у сталінські часи по мір сил з так званою «лисенковщиною» в університеті (біологічне лжевчення розповсюджене у сталінські часи). Чи тих науковців, які, так-сяк, але відстоювали кібернетику (яка вважалася якийсь час буржуазним схибленням) у стінах цього ж університету. Всі ці люди не були «антисовєтчиками» чи політично зарядженими людьми, тоді б їх може й вшанували зараз. Я їх взяв до прикладу, якраз тому що вони поза політикою. Просто намагалися бути собою і бути чесними. Відстояти аполітичність того , чим вони займалися — науки, наукової творчості. Були ні з ким. А це, очевидно, гірша із зрад. Ні нашим, ні вашим. Тільки вірність внутрішньому відчуттю.  

Я б запропонував те, чого не бачив досі. Але хотілося б побачити якусь меморіальну пам’ятку «За щастя бути собою», або «За здатність бути не в тренді». Мені здається, було б чудово. Ну, в принципі, можемо продовжувати, як і було. Теж варіант.    

Оскільки я завжди подаю у блозі якісь фото чи першоджерела, то не робитиме винятку і цього разу. Кілька заголовків про людей, яким вистачало сміливості та почуття смаку бути собою з тодішньої преси. Як їх сприймали.

З буковинської преси (“Радянська Буковина”, “За сталінські кадри”, 1949-1950 рр.) З фондів бібліотеки Чернівецького національного університету (відділ рідкісної книги).

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.