Про вічність облизування посади. Політика нашої пам’яті

За що ми шануємо. Історія вічно невідомих.

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Назви вулиць і меморіальні дошки, будемо відверті, не часто привертають нашу увагу. Це, здебільшого, схоже на ще одну могильну плиту. Такий собі привілей… Якщо ти просто людина, у тебе одна могильна плита. Якщо ти відома людина у тебе їх дві чи більше. Однак розташовані вони чомусь на стінках. У цьому, якщо вдуматися, є щось гротескове, навіть комічне. Зараз більше б працювали якісь правильно зроблені меморіальні інтернет-сайти. Тим не менш, завжди хочеться певної логіки у вшануванні.

От щодо логіки. На жаль, у Чернівцях, як і в інших містах, в цьому сенсі покладаються на здоровий глузд та ініціативу родичів. Здоровий глузд, звісно, категорія, яка давно не працює. Ініціатива родичів річ суб’єктивна. Тому часто-густо, якщо раптом нам спадає на думку дізнатися про того чи іншого діяча, ми потім почухуємо потилицю. Як-от наприклад, ціла вулиця на Роші імені художника Корнелія Дзержика. Він не був великим художником, але був головою спілки художників області в епоху… Сталіна. Тоді це була номенклатурна посада, а не виборна. Людину режим призначив. Отже, ми вшановуємо переважно не чесноти, а посаду, статус. Статусність цінується в усі часи. Це приклад логіки. Вічної (перейменували вулицю на Дзержика, звісно, у часи незалежності).

Я ж хотів поговорити про дещо інші підходи до політики пам’яті. Вони антистатусні, або радше позастатусні. Власне, ідея виникла колись, коли суто випадково дізнався про професора Чернівецького університету Сергія Ковалевського. Він був видатним геологом (це він відкрив газ у Туркмені). У Чернівецькому університеті колись був геологічний факультет. Ковалевський працював там.

Але, вочевидь, був надто жвавим і неординарним для провінції, тим більше радянської. У Чернівцях сталася з ним пригода, про яку вже розповідав декілька разів. Але коротко. Ковалевський написав статтю про походження християнства.

Газета Чернівецького університету, яка виходила після 1947 року

Вона не сподобалася чернівецькому ж науковцю Черезову. Той підняв геволт у пресі, в тому числі тому, що у статті не було жодного посилання на класиків марксизму. А марксизм тоді вважався істиною. Так що молодий тоді науковець Черезов щирий був (зараз у нас стільки же істин такого ж ґатунку). Все через любов до суспільно затверджених істин. Хоча не буває таких істин.

Сергій Олександрович Ковалевський(1889-1975), видатний геолог, викладав у Чернівецькому університеті (орієнтовно 1946-1951), що пізніше ніколи не вказував як факт біографії (вказував, що працював у ці роки у Кишиневі). Цікавився історичними проблемами, історичним підґрунтям міфів та легенд. Видав збірку віршів «Кальян». 

Звинувачення у відсутності марксистського підходу у 1950 році поганенько тхнуло. Ковалевського змусили вибачатися. Дійшло до всеуніверситетського засудження. І видно з вибачення Ковалевського, що той марксизм йому настільки… Був він тоді вже дуже немолодою людиною, за шістдесят. Хотів побути собою не дозволили. 

Статтю (Ковалевського) вирізали з УСІХ примірників «Наукового вісника  Чернівецького університету» ножицями. А її назву (у змісті і посиланнях) всюди зафарбували чорною фарбою. Така от історія. Сам він був змушений переїхати (втекти) в інше місто. Жодної літери в університетських виданнях ЧНУ про цього Ковалевського відтоді нема. До сьогодні. О, як… Веду до того, що Ковалевський не набув якогось статусу в університеті, але він був собою. І це позбавило його не тільки меморіальної дошки, а просто бодай якоїсь згадки. А чи правильно це? Чи шануємо ми статус, чи ось цю радість бути собою, бути творчим. Насправді, це складне питання, що ми по-чесному шануємо…

Будинок, у якому була службова квартира Сергія Ковалевського. Тепер частину квартири займають приміщення геолого-географічного музею Чернівецького університету.

Я назбирав ще декілька таких історій. Як от історію завкафедрою української мови Олексія Савченка. Який також комусь там наступив на марксистські мозолі. І його у 1950 році звинуватили і у хибному світогляді, і у пособництві окупантам, і міщанській поведінці, і безвідповідальності. Тоді всі претензії одразу любили складати в купку смердючого лайна. Якщо винен, то в усьому (і зараз є у ідіотів така звичка). Все це, звісно, було більш-менш наклепом, тому що навіть після таких звинувачень Савченко залишився в університеті й втік таки у 1954 році. Очевидно, просто хтось з впливових колег його тут сильно не любив. 

Про Олексія Савченка все ж є згадки. Йому поталанило трохи більше, аніж Ковалевському. Про нього є стаття на сайті ЧНУ. Щоправда, історія переслідування в ній якось випускається. Ну й знову про нашу тему. У нас є доволі багато меморіальних дошок чернівецьким філологам (хоча мало хто звертає на них увагу), але, зрозуміло не Савченку. Чому? Нема родичів. І та ж відсутність статусності, особливого шанованого місця у чернівецькому суспільстві. А чи є це місце таким вже добрим показником? Виникає те ж саме питання, що ми шануємо? Посаду чи вірність собі?

Звісно, ніхто і не згадає якогось доцента Лівенталя, який боровся у сталінські часи по мір сил з так званою «лисенковщиною» в університеті (біологічне лжевчення розповсюджене у сталінські часи). Чи тих науковців, які, так-сяк, але відстоювали кібернетику (яка вважалася якийсь час буржуазним схибленням) у стінах цього ж університету. Всі ці люди не були «антисовєтчиками» чи політично зарядженими людьми, тоді б їх може й вшанували зараз. Я їх взяв до прикладу, якраз тому що вони поза політикою. Просто намагалися бути собою і бути чесними. Відстояти аполітичність того , чим вони займалися науки, наукової творчості. Були ні з ким. А це, очевидно, гірша із зрад. Ні нашим, ні вашим. Тільки вірність внутрішньому відчуттю.  

Я б запропонував те, чого не бачив досі. Але хотілося б побачити якусь меморіальну пам’ятку «За щастя бути собою», або «За здатність бути не в тренді». Мені здається, було б чудово. Ну, в принципі, можемо продовжувати, як і було. Теж варіант.    

Оскільки я завжди подаю у блозі якісь фото чи першоджерела, то не робитиме винятку і цього разу. Кілька заголовків про людей, яким вистачало сміливості та почуття смаку бути собою з тодішньої преси. Як їх сприймали.

 

З буковинської преси (“Радянська Буковина”, “За сталінські кадри”, 1949-1950 рр.) З фондів бібліотеки Чернівецького національного університету (відділ рідкісної книги).

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.

Залишити відгук

Залишити відгук