1
Вінець Венеціанського кінофестивалю «Джокер» уже на великих екранах усієї України.
З третього жовтня чернівецькі глядачі мають змогу оцінити один із найочікуваніших фільмів цього року – «Джокер». Олександр Докієн побував на прем`єрі і пише про лиходіїв, створених суспільством, і про те, чому цей фільм не про щось фантастичне, а про життя.
Ґотем Сіті кінець 70-х – початок 80-х років минулого століття. Фінансова криза залишила без роботи тисячі людей, і збільшила провалля між бідними та заможними. Місто потопає у вандалізмі й злочинності. Особливо скрутно Артуру Флеку, чоловіку, котрий дуже хоче бути клоуном, та йому ніде достойно реалізувати свій талант. Головний персонаж доглядає немічну маму, але грошей не вистачає навіть, аби повечеряти удвох. А ще, крім усього, Артур Флек страждає психічним розладом – у нього раптові приступи сміху, і зазвичай, у найнедоречніших ситуаціях. Життя Флека – це послідовність невдач і розчарувань, за якими глядач спостерігатиме протягом усього фільму.
«Джокер» – це трагедія про самотність та нонконформізм. І хоча назва перекладається, як жартівник (joke – жарт), смішного мало. Десь три з половиною жарти на дві години фільму. Темп стрічки неквапливий, тому у середині здається трохи затягнутим. За швидкістю він ближчий до класичних кінокартин, ніж до сучасних стрімких фільмів. Тож треба розслабитися, спокійно сісти і дивитися, як людина перетворюється на монстра, без падіння у кислоту, євгеніки та прокляття Каліпсо. Нудно може бути декілька хвилини, але ближче до кінця фільму буде важко кліпати, і тримати щелепу закритою. Розв`язка – логічна, трагічна та феноменальна.
Фільм «Джокер» – не особливо прив`язана до наявних коміксів, оригінальна історія. Це стрічка про шлях, який пройшла людина, котра перетворилася на одного із найвпізнаваніших вигаданих лиходіїв сучасності. Не варто переживати тим, хто взагалі не знайомий з уявним супергеройським всесвітом DC, персонажем якого і є Джокер. Це фільм не про щось фантастичне, це фільм про життя. Про те, як обставини, помножені на жорстокість суспільства, народжують лиходіїв, які потім кошмарять своїх творців.
Фільм змушує ніяковіти, часом стає дуже незручно за головного персонажа, і це повністю заслуга актора Хоакіна Фенікса. Не впевнений, що це його найкраща роль, адже у творчому доробку артиста дуже багато неперевершених робіт, але у цьому фільмі він точно абсолютно перевтілився. Чоловік схуд близько на 20 кг, вивчав поведінку людей, які страждали психічними розладами, зокрема раптовими приступами сміху. Хоакін Фенікс зіграв Джокера не гірше, ніж легендарний Хіт Леджер у «Темному лицарі», а може в дечому і краще. Те, як актор передає емоції, як показує глибину переживань і психо-емоційний стан свого персонажа – результат неймовірної роботи. У цьому легко переконатися, споглядаючи його гру на екрані.
Актору вдається найголовніше – перевтілитися у Артура Флека – людину із психічним розладом і важкою долею, яка хоче приносити радість людям і знайти своє місце у світі. Але світ (точніше люди, які його наповнюють) жорстокий. Артур зіштовхується із нерозумінням, трапляються безсердечні люди, які користуються його вразливістю, знущаються над ним фізично та емоційно. І ми цьому персонажу співчуваємо, жаліємо й розуміємо його, а в один момент він починає нас лякати. Так, лякати, адже та злоба і байдужість, з якою він знищує усе, що було для нього святим – страшить. Персонаж фільму прописаний чітко та глибоко, ми цілком розуміємо його мотивацію і бажання. «Джокер» чіпляє, а значить він вдався.
Не дарма на Венеціанському кінофестивалі стрічка отримала головний приз – Золотого лева, а ще премію Soundtrack Stars. Дійсно, музика у фільмі часом пробирає до мурашок, відповідальна за це Хільда Гуднадоттір, вона ж написала музику міні-серіалу «Чорнобиль», який теж був надзвичайно успішним цього року.
Цікаво, що режисер фільму Тодд Філліпс і справді майстер смішного кіно. Він зняв комедії «Похмілля у Вегасі», «Хлопці зі стволами», «Встигнути до». А от тепер взявся за клоуна, який викликає, які хочете емоції у глядача, окрім сміху.
Подобається, як режисер застосовує хоч і банальні, але метафори. Що вже виділяє це кіно серед купи інших: зокрема погода ілюструє настрій, або ракурс, з якого знятий підйом по сходах персонажа. Сходи – одна з найважливіших метафор фільму, спочатку герой дуже важко по них підіймається, ракурс камери робить їх стрімкими й темними…А в кінці герой спускається, пританцьовуючи, і на сходах виблискують промені сонця. І нехай кожен глядач інтерпретує ці художні прийоми на власний розсуд.
Класно передана картинка Нью-Йорка кінця 70-х, який і є прототипом вигаданого міста Ґотема, де відбуваються події. Режисер Тодд Філліпс розповів, що надихався у створенні атмосфери роботами легендарного Мартіна Скорсезе, такими фільмами як «Таксист», «Король комедії». А також стрічками інших режисерів «Собачий полудень», «Пролітаючи над гніздом зозулі» тощо. Кольористика «Джокера» теж відповідна: кадри зеленуваті, як у фільмах тих часів, і як зелене волосся головного персонажа.
Звичайно, виникають запитання: Джокер – це наслідок зовнішніх обставин, чи внутрішніх. Хто винен, що він з`явився, чия відповідальність? Чи колективна безвідповідальність? От що цікавить мене, і у чому намагався розібратися Тодд Філліпс – автор цього шедевру. Так, саме шедевр. Можливо, найкращий фільм 2019 року. Думаю, режисер дає зрозуміти, що такі монстри, як Джокер, можуть з`явитися без фантастичних обставин.
Очевидно, що фільм не обійдеться без порівнянь із сьогоднішньою Україною. Ну, по-перше, у нас є свій культивований Клоун. Він імпонує більшості, якій набридла влада олігарха, умовного Томаса Уейна. По-друге, колір однаковий – зелений. Але це дві різні історії, непорівнювані. У нас своя, і сподіваюся, що продовжиться вона позитивно.
