0
Запрошуємо вас на екскурсію туди, де ретельно створюється, причепурюється й формується усе те, що зрештою ми називаємо театром.
Про театр імені Ольги Кобилянської чернівчани й чернівчанки знають, здається, уже майже все. Історію створення, детальний репертуар, розповіді про акторський чи режисерський склад – усе це час від часу з уст в уста передають місцеві екскурсоводи. Однак за успішною виставою, яку глядачі смакують у залі, стоять безліч людей та їхніх старань.
Напередодні прем’єри вистави-казки «Сніговик, який хотів познайомитися з сонцем» «Шпальта» побувала в усіх захованих від глядацького ока закулісних кімнатах і цехах. Запрошуємо вас на екскурсію туди, де ретельно створюється, причепурюється й формується усе те, що зрештою ми називаємо театром.
Сьогодні розповідаємо про його частину, яка працює поза межами головної будівлі, але виконує не менш важливі функції. Тут шиють найошатніші костюми, майструють та розфарбовують декорації і навіть виготовляють штучні носи. Про закулісне життя творчо-виробничих цехів театру читайте далі.
Біля будівлі муздрамтеатру зустрічаю завідувача художньо-постановочною частиною театру Василя Губка. Чоловік охоче переймає на себе місію екскурсовода та натхненно обіцяє: «О-ой, зараз як розповім вам про все-все – ефіру не вистачить».
Виходимо з паном Василем на вулицю Лесі Українки. Дорогою він розповідає, що в головній будівлі працюють тільки обслуговувальні цехи. Решта – в іншому приміщенні через дорогу.
«У «парадному» приміщенні театру працюють актори, функціонують гримерки – чоловіча і жіноча боки, а також цехи, які обслуговують вистави. А там, куди ми йдемо, виготовляють костюми, бутафорію, декорації, також там працюють художники. Колись же театр будували як гастрольний. Тому цехи, для роботи яких потрібно багато місця, розмістили в іншій будівлі», – каже пан Василь.
Підходимо ближче до високої затерто-персикової будівлі. Запитую, як з останніх поверхів виносять об’ємні декорації на вулицю. Невже розкладають на частини і скручують на головній сцені?
«Зараз я вам усе покажу і поясню, – поспішно відповідає новоспечений гід пан Василь. – До речі, ось ці коричневі двері внизу ведуть до столярного цеху. Не знаю, чи варто взагалі туди заходити. Втратимо багато часу… Але найцікавіше – у творчо-виробничих цехах. Усе необхідне для прем’єри вже на сцені. Може, встигнемо застати ще щось цікаве», – розповідає пан Василь.
Запитую, чи це приміщення побудували спеціально під театр, чи просто орендують.
«Ой, навіть не можу сказати вам, чи будувалося воно спеціально під театр, чи театру вже віддали це приміщення. Я вже 33 роки тут працюю, воно ніби завжди тут було», – жартує пан Василь.
Заходимо у високу будівлю і підіймаємося вузесенькими сходами на другий поверх. Стає дуже шумно.
«Заходьте, знайомтеся, а я тим часом пошукаю головного від бутафорії – відчиняє нам двері пан Василь, ледь перекрикуючи цокотіння швейних машинок. – Усе гуде, як на фабриці».
Зінаїда Олександрівна – керівниця швейного цеху. Тут разом зі ще двома бджілками-трудівницями вона виготовляє костюми та декорації для всіх вистав.
«Глядачі думають, що театр – це просто вистава з акторами на сцені. Але за кожною постановкою так багато людей та їхніх трудів. Костюми на прийдешню виставу вже забрали. Зараз шиємо плаття для балету. Готують іспанський танець, тому всі сукні також відповідні – червоного кольору», – розповідає пані Зінаїда, повертаючи в руках великі шматки червоного атласу.
Оглядаюся. У вузеньких віддалених двох кімнатах у прямому сенсі творять лице театру. Все гуде, ледь чую співрозмовницю. Зі шпильок, ниток, голок та різноманітних тканин звідси виходять і причепурена Коза-Дереза, і зірвиголова Скапен, і причепурена Оляна з «Кохання у стилі бароко», і всі-всі-всі.
«Як усе відбувається? Приходять актори, знімаємо з них усі мірки і шиємо спеціально на замовлення. Художники презентують нам малюнки, ескізи, аби ми розуміли, який вигляд повинні мати костюми. За тим усе і робимо. До останньої вистави про сніговика художник малюнків не робив – усе показував нам на планшеті. Нові технології», – розповідає пані Зінаїда.
Тут ні на хвильку не припиняють працювати. Що швидше закінчиш роботу, то легше буде надалі. Пані Зінаїда розповідає: бувають непередбачувані ситуації, коли перероблювати костюми потрібно чи не за хвилини.
«Буває, щось забули нам сказати про якусь частину костюма. Тоді дошиваємо у швидкому темпі. Або ж акторка набрала декілька зайвих кілограмів і не влізає у сукню. Але, незважаючи на щільний графік, стараємося все встигати вчасно, аби не працювати позанормово. Троє людей працюють на всі костюми. Дуже довго працювали над останньою виставою «Скапен-штукар». Художники нам зазвичай просто показують малюнки, а технологію конструюємо самостійно. Всі викрійки продумуємо самі», – розповідає керівниця цеху.
Дякую за екскурсію та повертаюся до пана Василя. Далі проходимо до наступного цеху.
«Виділіть собі час і приходьте ще до нас на цілий день. Покажемо все, що тільки можемо, – розповідає пан Василь та відчиняє масивні двері. – Це бутафорський цех. Тут вам можуть зробити якусь шапку, ніс, ногу – всю бутафорію, все, що захочете. Обличчя можемо зробити повністю».
Керівник бутафорського цеху після похвал пана Василя трохи ніяковіє, але продовжує показувати свої скарби.
«Якщо треба будь-що – вся наша робота проявляється на сцені. Знімаємо маски, мірки – ліпимо все, що треба. От костюм до нової вистави про сніговика. Там верхня частина – робота швейного цеху. А все, що під платтям, голова – робота нашого. Сніговик же стає то великий, то маленький. Сонце вийшло – топиться. Підлаштовуємося», – розповідає керівник бутафорського цеху.
Тут на вузеньких поличках та стендах безліч глиняних шматочків, паперових вирізок та купа іншого начиння для бутафорії. На полиці біля виходу рівненько вишикувані зліплені голови, черепи та носи.
Виходимо. Крокуємо вузенькими сходами до наступного цеху. Тут на ошатних дверях висить відполірована табличка «Приймальня».
«Не зважайте, – одразу відповідає на мої думки пан Василь. – Це ми іноді самі над собою жартуємо так. Колись у Юрія Михайловича (директор театру, – ред.) на дверях було прибито».
Заходимо до художньо-декоративного цеху. Тут, окрім невеличких кабінетів художників та самого пана Василя, величезний просторий світлий зал. У цьому приміщенні майструють усі-усі декорації до вистав.
Поміж масивних комодів та полиць при вході помічаю накритий широким килимом паркетний відрізок.
«Тут у нас є шахта. Чіпляємо декорації на троси і спускаємо. Такий собі ліфт. Спускають – інші наші робітники приймають, під’їжджає машина і перевозить декорації у сам театр. Біля тих воріт є такі «кишені». Там зберігаємо декорації. Могли б відчинити вам, аби подивилися. Але зараз воно все зачинене, а так у вас буде стимул ще раз до нас прийти. У цьому ж залі багато місця, можемо і столярні роботи виконувати, все те, що не встигли доробити. На цьому поверсі працюють художники. Можуть дерево просто на «заднику» розписати на полотні, та й натуральне дерево можуть розписати», – розповідає пан Василь.
Помічаю великий портрет Леніна на стіні.
«То не фотографуйте, – похапцем каже пан Василь. – Вам те не треба. Це така пам’ятка, ще з тих часів. Але ми по приколу повісили, щоб веселіше працювалося. От беріть ті фарби фотографуйте, цікаві вони. Все старе, у старому стилі. Ви зараз зайшли, то тут вважається, що це порядок, – жартує гід пан Василь. – А от коли до вистави готуємося – такий хаос, творчий. Усе, як у казці».
Виходимо з останнього цеху. Пан Василь вкотре перепрошує, що показує так похапцем. Адже ми прийшли наприкінці робочого дня – люди потроху розходяться.
«Приходьте частіше. Тут нема нічого секретного. Я ж сам актор, артист балету. Вийшов, так би мовити, звідти. Мені запропонували цю роботу, багато чого про театр знаю ж, – розповідає пан Василь. – От про акторів знають усе. Інтерв’ю в них беруть, фотографують, усе-усе. А цехи: творчо-виробничі, обслуговувальні поза увагою лишаються. Було б непогано, якби про нас більше розповідали. Ми з дев’ятої до шостої на роботі, – каже на прощання Василь Губко. − Чекаємо вас завжди».
Анна Колісник
Фото Ірини Болести
