0
Майже у кожних широкомасштабних спогадах про Чернівці присутній дивакуватий лікар.
Опанас Шевчукевич був талановитим скульптором і мав дружні стосунки з видатною мисткинею Кете Кельвиц)
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.
Старий лікар — легенда чи реальність?
Зрозуміло, всі люблять старих лікарів. У Чернівцях це ще було якось пов’язано з різними історичними епохами та ностальгічними сентиментами. При Румунії страшенно шанували австрійських лікарів, у радянські часи, зрозуміло, — румунських, у теперішні — часто-густо вже радянських. Дарвін погано розумівся на еволюції.
Майже у кожних широкомасштабних спогадах про Чернівці присутній дивакуватий лікар. У старого чернівецького театрала Георга Дроздовського є спогад про лікаря П’яткевича, який врятував якусь даму від загибелі. Вона об’їлася шоколадом. Під час своїх дій масажно-клістирного (клістир — клізма) характеру він закривав їй рота, оскільки вона бурхливо реагувала, і кричав: «Помовч уже, стара суко!» Після того, як затор у кишках від шоколаду було ліквідовано, дама зауважила: «Ну, припустимо, щодо суки, зрозуміло, нехай, але стара… цей лікар — дуже нечемний чоловік».
Святослав Бакіс написав найбільш ґрунтовні спогади про Чернівці радянських часів («Прогулянки Атлантидою»), де поглумився над усіма ілюзіями часу, чернівецькими легендами та міфами (та й деякими персонажами). У своїй книзі Бакіс також згадував лікарів. Пише він, щоб отримати лікарняний у ті часи, запрошували радянських медиків, а коли справді хворіли, запрошували «справжніх» (себто таких, що працювали ще при Румунії). Сама назва «справжні» говорила про ставлення. Запрошував їх Бакіс теж… І зрозумів, що й ця легенда про геніальних старих лікарів — звичайна мильна бульбашка. Нічого видатного в них він не зауважив… Хіба що помітив, що лікар-травматолог Фрол схожий на німецького окупанта. І потім з’ясував, що таки да…
Реклами відомих чернівецьких санаторіїв, кінець тридцятих років двадцятого століття. З фондів бібліотеки ЧНУ (відділ рідкісної книги)
Картина Броніслава Тутельмана «Доктор Кон іде на виклик»
Тим не менш багатьох із цих людей згадують зі щирою вдячністю, їхні імена приростали легендами. Наприклад, стала легендарною постать дільничого лікаря Кона (він, до речі, є героєм картини Б. Тутельмана: «Доктор Кон іде на виклик»). Не знаю, чи ходять зараз лікарі на виклик. Років сім чи вісім мені також пощастило запрошувати старих лікарів. Щоб перестрахуватися, запросили одразу двох. Вони точно були старими. Їм обом було по вісімдесят років. Втім, мої очікування справдилися. Я дивився, як вони задумливо рухають щелепами, позирають у стелю і помітив, що вони… думають. Причому активно. Ця робота думки відчувалася. Це мене неабияк заспокоїло. Тому що бачу, як думають, нечасто. Тобто було очевидним, що вони не живуть готовими стереотипними рішеннями. І сприймають хворого як завдання, а не як проблему. Це суттєва різниця — між завданням і проблемою.
Адепти природолікування та про користь хвороб
У теперішній публікації хотілося згадати лікаря Опанаса Шевчукевича (1902—1972рр). Як лікаря його, на жаль, не згадують. У радянський час він не лікував, а був медичним клерком. І в цьому є певна таємниця, яку ми у цій статті постараємося розкрити.
Народився наш лікар у Виженці, а мешкав та й лікував на вул. Руській у Чернівцях, неподалік собору Успіння Пресвятої Богородиці. Закінчив медичний факультет в університеті у Фрайбурзі (Німеччина). З юності від тяжкого життя страждав на сухоти, але прожив плідно і доволі довго. Крім того, що у Шевчукевича було надзвичайно широке коло захоплень (скульптор, колекціонер книг, публіцист, популяризатор), на мій погляд, він визначав цікаву медично-філософську течію, яка була модною на Буковині. Сам Шевчукевич позначив її як «природолікування» й опублікував у тридцятих роках відповідну брошуру. З цікавими теоретичними засадами. Чому я пишу, що ця течія на Буковині традиційна? Тому що ще одна постать, добре відома на Буковині, — Антін Кобилянський (1837-1910рр), був великим прихильником подібного же підходу. Шевчукевич, безумовно, наслідував його в чомусь. Цікаво, що стилістика, з якою вони давали імена своїм нащадкам — однакова. У Шевчукевича, наприклад, були сини Яснозор і Добромисл, а у Антіна: син — Геліос, доньки — Прозора, Салюта і тощо (всього шестеро дітей).
Ще цікавіше, що погляди Кобилянського і Шевчукевича були дуже співзвучні збірці проповідей Сидора Воробкевича (1836-1903 рр), які були присвячені не так релігійним святам, як природним циклам. Ця рідкісна антикварна збірка зберігалася в Опанаса Шевчукевича у бібліотеці (нині у Чернівецькому художньому музеї)
Реклама лікаря Шевчукевича у газеті, 1937 рік (З фондів бібліотеки ЧНУ (відділ рідкісної книги)
Стаття авторства Опанаса Шевчукевича «Природолікування»
Про що ж була мова? Природолікування звучить дуже загально. Шевчукевич, як і багато його попередників, вважали хворобу не проблемою, а позитивним явищем — спробою організму виправити внутрішню рівновагу. А ось втрату «рівноваги», «балансу» — справжньою проблемою. І ця втрата балансу відбувається іноді задовго до хвороби. Рівновагу треба підтримувати природними засобами. А хворобі допомагати компресами, проносними, банками, травами. Методів безліч. Якщо хронічну недугу перевести у гостру фазу, то може відбутися цілковите одужання. Тому що хвороба цілить. Ідеї свої Шевчукевич гаряче втілював у Чернівцях.
Суть лікування за цим методом — розгадати сенс хвороби, допомогти їй відновити рівновагу організму. Тоді прийде міцне одужання. Тож деякі симптоми треба не забирати, а підсилювати. Подекуди не треба боротися з високою температурою, проносом, висипами на шкірі, тому що у всіх цих проявів є певна оздоровча мета. Шевчукевич протаскував цю теорію у маси без фанатизму, але з великою переконаністю. І в усьому шукав велику відповідність людини і природи: з сезонними циклами, природними явищами тощо.
Щоб дати, хоч і дуже мале, але все ж уявлення про світогляд Шевчукевича, наведемо декілька цитат (лексика і синтаксис збережені з оригіналом):
«Хвороба — міст до здоров’я
«Хвороба це реакція, це відсіч організму, цебто змагання «внутрішнього лікаря», тої природної лікувальної сили, привернути назад рівновагу й відвернути небезпеку. Хвороба означає щось позитивного (а не як славний проф. Вірхов твердили, що вона є небезпекою життя, бо як ми бачимо, тільки зрушення рівноваги означає небезпеку й загрозу життя). Вона ставить перегороду смерті і є мостом до життя й здоровля, приводить організм назад до рівноваги, усуває той непорядок й ушкодження в організмі. Хвороба не повстає ніколи в здорового, тільки в такого зі зрушеною рівновагою. Вона повстає внаслідок ушкодження, як одинока можливість для привернення порядку».
Лікар став півбожком, чарівником, але згубився в морі теорій та медикаментів..
…великий розвиток хірургії та поодиноких галузей медицини, одностороння спеціалізація, великий розвиток фармакольогічної індустрії і гарячковий виріб та розповсюдження медикаментів і т.п привели до того, що забули на чудову лікувальну силу природи, що міститься в самому організму. Лікар став півбожком, чарівником, але згубився в морі теорій та медикаментів, що наче саранча обсіли цивілізований світ, втратив змисл для природності та природної лікувальної сили, став поверховим та наскрізь матеріалістичним».
«Як гарячка, так само й запалення має самолікувальне значення, при помочи якого організм старається направити ушкодження. Гарячку можна назвати загальним запаленням, а запалення місцевою гарячкою. Запалення й гарячка є на те, щоб знищити бактерії І їх отруйні виділювання (токсини) та щоб розкласти, спалити й викинути хороботворчі речовини. На запалене місце не можна ніколи класти леду. Кладеться холодні або теплі оклади відповідно до обставин, Деколи потрібно й хірургічної операції. Однак природолікування старається якнайменше робити з неї вжитку»
Мертвого ніде нема нічого
«Не лише людина живе, а все шо довкола живе, і хоча не говорять воно людською мовою… Кожда річ має свою власну мову. І дерево, і квітка, і камінь… Кожде має своє питоме життя… Мертвого ніде нема нічого… Все що є, одушевлене вічним духом.. Однак все, що є, находиться в вічному русі і в безперестанній переміні.
Таксамо і в нашому організмі відбувається і безперестанна переміна, що належна від всього, що доокола вас в небесах і під землею… Пори року мають на людський організм неабиякий вплив… Взимі все наче завмирає. Брак сонця і його животворних сіл, брак цвіто-запашного повітря та оживної зелені, менше руху, чепимо в хаті або на печі, а кров нам у жилах наче застиває… В вашому організмі нагромаджується багато недогарків, різного намулу й бруду… Тому й на провесні відчуваємо таку якусь отяжілість, охлялість, утому.. А хто ще багато зимою мяса їв, до того ще курив і сідів в затроєній димом хаті, а хто того всього і попивав собі от тієї проклятущої чортової водички-алькоголю — як погано й закиринено мусить заглядати в організм такої людині?!..Щоб оминути слабості, треба тут конче зробити радикальний великодній порядок, прочищення…»
Ну й так далі. Звісно, у статті багато не подаси.
Опанас Шевчукевич був талановитим скульптором і мав дружні стосунки з видатною мисткинею Кете Кьольвіц
Чому Опанас Шевчукевич перестав бути лікарем.
Ставлення Шевчукевича до політики було типово чернівецьким. Тобто, «безпринципним» у якомусь змісті цього слова. Якщо йому треба було послатися у статті на ту владу чи іншу, залежно від часу, але при тому стаття, її інформація могла допомогти людям, він посилався. Щоб легше засвоювалася. Інших кумирів на той час якось не було. У натовпу — «чудовий» смак. Але у політику Шевчукевич не грався. І, попри певний аполітичний цинізм, Шевчукевич виявився винятково принциповою людиною. По-перше, у своєму пацифізмі, за який відсидів у румунській тюрмі, по-друге, і головне, — як медик. Це мені здається надзвичайно важливим і симпатичним. Після приходу радянської влади на Буковину і, відповідно, радянської медицини в лікувальні заклади вся вільність та різноманіття методів зникли навіть у такій сфері, як лікування. Лікарі стали заручниками певних методів і обов’язкових схем лікування, яких мусили дотримуватися. Шевчукевич був із ними не згодний, він не вважав, що вони допомагають людині вилікуватися. І бути лікарем перестав. Перестав займатися улюбленою справою.
Ось, що таке справжня принциповість. Принциповість відрізняє вічне призначення від ситуативних волань тих, хто довічно прагне ілюзій.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.
