Від Франца Йосифа до Мунтяна. Дещо з історії чернівецької психіатрії

Мільйонний бізнес. Недавня реальність психіатричної лікарні.

Нова хвиля новин навколо Чернівецької обласної психіатричної лікарні дозволяє нам не без користі для руйнування власних стереотипів поринути в недалеку історію. Зокрема у ті часи, коли психіатрична лікарня була не утриманкою бюджету, а… донором. І її річний прибуток складав більше мільйона карбованців. Ви не знали?

Але спочатку про сьогодення. Як відомо, декілька місяців тому волонтерка Катерина Пономарьова почала бити на сполох, вважаючи, що лікарню потрохи розтягає по частинах бізнес. З обласної ради натякали, що це замовний скандал, і всі дії влади відбуваються у рамках чинного законодавства. Цікаво, що і те, і те цілком можливе. Потім трохи олії у вогнище скандалу долила головна лікарка закладу Анжела Левицька. Вона виступила проти того, що комісія з реорганізації лікарні (зараз багато лікарень ще проходить реформування, граничний термін – 2020 рік) працює закрито. І це справді не надихає. Втім, днями ми побачили фото на офіційній фейсбук-сторінці Івана Мунтяна, який відвідав цей лікувальний заклад із пропозиціями. На фото психіатр Анжела Левицька довірливо тримає очільника обласного парламенту під руку.

Фото з офіційної фейсбук-сторінки голови Чернівецької обласної ради Івана Мунтяна

Тепер до історії нашої чудової божевільні. До сучасности потім повернемося. Пропустимо першу «цісарську» частину, згадаємо тільки, що вся лікарня збудована на гроші Франца Йосифа, і кожен цвях у ній був цісарський. Цісар дарував Буковині лікарню як цілісний господарський комплекс, який багато в чому забезпечує себе сам. При тому, що традиції благодійности Австро-Угорщини неможливо порівняти з нашими. Це небо і земля. Але розрахунок цісаря був усе ж на самозабезпечення лікарні, а не на її утриманство.

Потім заклад пережив декілька складних періодів. Так, між іншим, санітаром тут колись працював знаменитий поет Пауль Целан, а головним лікарем – непоганий письменник Роберт Флінкер, вкрай цікава натура. Пан Флінкер покінчив життя самогубством у дні закінчення Другої світової війни. Тому що дивитися, як ідіоти і натхненні вбивці прудко перетворюються знов на нормальних людей, вочевидь, у нього не було вже сил. Звісно, йдеться не про пацієнтів.

І нарешті доходимо до мети статті. На початку п’ятдесятих років двадцятого століття психіатрична лікарня переживала страшенну кризу. Часто на одне ліжко тут припадало два пацієнти (бо лікувалися люди і з інших областей). І це не анекдот. Було б цікавим подивитися, як на одному ліжку сплять два параноїки. Харчування було поганим, умови – ще гіршими. І тут прийшла рятівниця. Це була лікарка Наталя Чубінець. Вона, все зрозумівши про бюджет, саме згадала про самозабезпечення.

У радянського суспільства у якийсь момент існування були й корисні ілюзії, одна з них – що труд лікує (може, це й не ілюзія). Наталя Чубінець, яка стала головною лікаркою закладу на початку п’ятдесятих років, почала створювати в ній трудові майстерні. Причому з таким розмахом, що (у перші чотири роки експерименту) дільниць трудової терапії виникло на території лікарні більше двадцяти. Багетні майстерні, виробництво гіпсових статуеток, оранжерея, вироблення художніх килимів, цех лозоплетіння, картонажні і столярні майстерні, виготовлення капелюхів тощо. Все це впроваджували як медичний експеримент. Стежили за покращенням здоров’я хворих, їхньою соціалізацією тощо. Але наслідком стало й те, що дуже скоро прибуток лікарні перевищив мільйон карбованців на рік. Загалом було створено шістсот робочих місць. Із них близько дев’яноста — для здорових осіб. Фонд зарплати хворих складав тридцять відсотків від прибутку. Решта грошей ішло на доплату лікарям, покращення умов закладу.

Пацієнти Чернівецької обласної психіатричної лікарні у майстернях

Упродовж декількох років лікарню перевели на центральне опалення, обставили меблями, забезпечили одягом для хворих, телефонізували і т.д. На гроші з прибутку закладу у Чернівцях побудували водолікарню на Севастопольській (на це пішло 2 мільйони карбованців), якою чернівчани користувалися до дев’яностих років. Базу у Затоці для чернівецьких лікарів теж побудували на ті самі прибутки. Офіційні заходи обласної та міської влади у п’ятдесяті-шістдесяті роки забезпечували лише квітами з оранжереї психіатричної лікарні. Окрім цього, чернівчани носили капелюхи і кепі, зроблені хворими земляками, й обставляли квартири художніми виробами з тих таки майстерень.

Чернівецька водолікарня, побудована за гроші Чернівецької психіатричної лікарні

Експеримент Наталі Федорівни Чубінець набув всесоюзної відомости. У Чернівцях почали проводити республіканські (а за масштабом і цілком всесоюзні) заходи з вивчення трудової терапії. Але врешті «елегантно» втрутилася місцева влада. У 1963 році Чубінець перевели на інше місце роботи (в Херсон). Майстерні, побудовані лікарнею, рішенням Чернівецького міськвиконкому були зруйновані (як такі, що не відповідають стандартам). Тоді влада навіть зняла залишкові кошти зі спецрахунку психіатричної лікарні (близько тридцяти тисяч карбованців, що у 1963 році після реформи складало величезну суму). Тоді ж у психіатричної лікарні забрали землі, на яких нині будівлі Проспекту та вулиці Небесної сотні. Тобто, хворих вперше пограбувала влада (до того це нікому не спадало на думку). Зауважимо, що й перший план радянської влади був зовсім інший. У сорокові роки Чернівці планували розвивати у бік Ленківців. Однак потім чомусь потягнуло до божевільні. Тепер, коли гуляємо чудовими алеями парку «Жовтневий» біля озера, ми насправді ходимо стежками для психічних хворих. Що абсолютно очевидно впливає на неповторну ауру нашого міста.

Отже, з 1964 року експеримент завершився, і залишилися тільки його рештки. А потім і вони зникли. Згодом у лікарні зникло ще трохи землі. Останнім долучився «Формаркет», який «позичив» 18 соток. Мені не відомо, чи мала рацію пані Пономарьова у своїх підозрах. Але брати приклад із чернівецької міської влади зразка 1963-64 рр., яка пограбувала хворих, мабуть, не варто. Краще – з радянської ж лікарки Чубінець, яка дала своїм пацієнтам можливість жити по-людськи.

Отже, з 1964 року ніхто особливо не говорить про самозабезпечення. А шкода.

Фото “Шпальти”

2003 року ходили вперті чутки про перенос лікарні до Сторожинця «до танкистів», і ніби вже було отримано згоду 55 депутатів. Це була смішна історія. Але не склалося. Хворих викинути не важко, а з лікарями – проблема. І подібні спокуси, вочевидь, будуть виникати ще чи в реальних планах бізнесменів, чи у страхітливих мареннях активістів… Але і там, і там з рівною ймовірністю. Колись або зараз. Законодавством ніби передбачена заборона приватизації. Та ж законодавство у нас із сюрпризами.

Як відомо, Уляна Супрун у ході реформи запропонувала лікарням перетворитися на комерційні неприбуткові підприємства. Цей процес відбувається й нині у нашій психіатричній лікарні. Його точно не зупинити. Бути вічним утриманцем – не вихід. Це неможливо. Волонтерам навіть нема змісту обговорювати цей процес. Їм краще уважно ознайомитися з пропозиціями МОЗ, як запобігти зловживанням під час реформування. Реформа передбачає, що лікарня вільна розпоряджатися своїми коштами, визначати зарплату, перелік послуг тощо. Але отримувати ці кошти вона може переважно завдяки надаванню лікарських послуг, а не іншими засобами. Майном же продовжує розпоряджатися обласна рада.

Мені ж цікаво таке: чому справжню перспективу бачили ці стіни тільки у часи тоталітаризму, завдяки одному ентузіасту? А з того часу люди не народжувалися? Зараз, у 21 столітті, ми пропагуємо свободу і підприємливість. Але досі не годні перевершити якийсь радянський експеримент. Про це б подумати і представнику влади Іванові Мунтяну (який лише зараз обіцяє лікарні і гроші, і можливості, а час був), і іншим учасникам процесу. Чи вільніші ми зараз, чи людяніші ми, ніж «тоталітарна» лікарка Наталя Чубінець, – побачимо.

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук