2
Директорка «Букініста» Марина Лібанова пише про те, скільки було книгарень у Чернівцях за радянських часів, чому виросло покоління нечитальників, як утримати на плаву книгарню сьогодні та що можна зробити з «Українською книгою».
Про книгарні за радянських часів
Книгарень у Чернівцях було дуже багато і вони мали напрямок. Наприклад, «Технічна книга», «Здоров’я», «Мистецтво» тощо. Лише на Центральній площі їх було мінімум три: «Дружба» (нині «Українська книга»), де продавали книги, видані лише у країнах соцтабору, книгарня «Мистецтво» (тут торгували альбомами, листівками, плакатами тощо), книгарня на місці колишнього «Кобзаря».
На вулиці Ольги Кобилянської була популярною книжкова крамниця навпроти «Берізки» – «Лучаферул», там продавали молдовську літературу (румунської не було). Ще одна – на розі вулиць Кобилянської-Шевченка (нині там магазин одягу).
Велика книгарня була на вулиці Червоноармійській (нині Героїв Майдану). Коли збудували проспект, там теж з’явилася. Пам’ятаю великий букініст на Соборній площі (нині там магазин «Київстар»). Ще один книжковий магазин «Книги» – на вулиці Гагаріна, 5 (нині там магазин «Юніор»).
Але час вимагає змін. Тоді не було електронних приладів, гаджетів, читалок, і люди більше часу приділяли читанню книг. А вони були дефіцитом, деякі видання лише для своїх, чернівчани записувалися у чергу, отримували талон (на видання багатотомників) і чекали на книжку. У цивілізованих країнах це було таким собі колекціонуванням книг, а у нас – ознакою того, що ти особлива людина, читаєш, підписуєш їх. У нас багато говорили про книжки, обмінювалися ними.
У моєму оточенні багато читали. Товаришувала з дітьми, підлітками і молоддю, і вони теж читали. А вдома у їхніх батьків була величезна бібліотека. Тоді це було престижно. Знаю випадки, коли останні заощадження віддавали за книжку. А дехто перепродував їх або радили, у кого можна купити, зрозуміло, за вищу ціну. Ринкові відносини вже були тоді.
Були часи, коли для того, аби купити книжку, треба було здавати макулатуру. У Кишиневі видавали серію – макулатурні книги. Це були корисні книжки на звичайному папері, не найвищої якості. У народі їх називали молдовське видання. Торгували ними з машини. Купити таку книжку можна було лише з талоном, якщо ти здав макулатуру.
Шкода, що ми не зберегли цю кількість крамниць, яка була за Союзу. Адже могли стати «найменшим містом із найбільшою кількістю книгарень».
А ще більше хвилює те, що у жодному районі нашої області немає комунальної книгарні. Це той випадок, коли потрібно вчити людей купувати книжки.
На якомусь етапі для мене стало відкриттям, коли у Чернівці почали приїжджати діти на навчання, яким виповнилося 15-17 років, вони взагалі не знали, що існують книгарні. У Чернівці батьки їх привозили, аби одягнути, взути, купити щось смачне, можливо, вели у кіно, а зі школи – у театр чи на концерт. Але в книгарню їх не приводили. Вони потрапили сюди дорослими дітьми, і коли заглядали у книгарню, здивовано запитували, що це таке, бібліотека, що тут треба робити? Були здивовані, що тут саме купують книжку. Це незначна частина населення, але це цивілізовані діти, які прийшли вчитися і які мають будувати майбутнє країни.
Про потребу читати
Через засилля гаджетами часу на читання книжок у більшості не вистачає. Простіше полистати інстаграм, фейсбук, аніж прочитати книжку від початку до кінця.
Чому це сталося? Бо люди перестали розуміти, що від читання отримуєш задоволення. Не спрацювали сім’я та школа.
У 1990-х багато українців виїхали на заробітки, діти залишилися з бабусями, і не всі вони займалися таким вихованням. Крім того, ці батьки, які поїхали на заробітки, теж не дочитали. Тому, коли повернулися, їм не було чим ділитися, усе було розраховано на заробітки, гроші.
Але є одна таємниця, яку не всі знають. Природою людина створена так, що тільки вона має у мозку той розділ, завдяки якому може складати окремі букви у слова. Але що ми робимо, маючи таку особливість? Читаємо не книжку, але підсвідомо все, що бачимо довкола. Це можуть бути вивіски, сіті-лайти тощо. Це свідчить про те, що мозок хоче насититися інформацією.
Помітила, що люди, які приходять до мене у книгарню, читають листівки від початку до кінця, вони розуміють, що це легко. Адже мозок дає команду, що туди потрібно щось закладати. Якби людина розуміла, як складно працює її організм, не витрачала б часу на гортання фейсбуку і перегляду інформації про людей, які, скажімо, не заслуговують на увагу. А алгоритм фейсбуку так продуманий, аби туди заходили і читали. Тобто, не читаючи книжок, людина все ж буде читати.
Та є різниця, коли ти читаєш із дитинства і закладаєш інформацію поступово, між тим, коли у тебе вакуум, і ти закидуєш туди фейсбук.
Як привити культуру читати книжки
У нас замкнуте коло. У школу прийшли молоді вчителі, частина з них фактично не читала. Їм не прищепили культуру читання книжок. Як вони можуть прищепити це дітям? Учителька не читала, мама не читала, як вони можуть навчити дитину, що це приємне проведення часу?
Але є і позитивні новини – маємо дітей, які читають. Вони вже відмовилися від електронних книжок, бо від них не отримуєш задоволення. Діти перехідного віку хочуть картинку, хоча б маленьку, хоч іноді, вони на неї розраховують. Тому й книги для підлітків із малюнками. У гаджеті цього немає, немає візуального рядка, не видно, яку частину книжки ти прочитав, лише відсоток. Тому дуже багато факторів є на користь друкованої книжки, і вона не зникне.
Про «Українську книгу»
Орендарі мають гроші. На жаль, такий жорстокий український капіталізм, що на першому плані всюди гроші. З одного боку, це закони економіки, так нібито має бути. Але книги – це не просто товарні відносини. Тут не працює гроші-товар-гроші, треба чогось більшого.
До речі, «Українську книгу» ми давно не бачили в рейтингу. Вона здавала свої позиції на очах, перестала замовляти належний товар, торгувати.
А ще там ніколи не проводили жодні події. Раніше щось організовували у Літературному кафе на другому поверсі, а книгарня жила своїм життям. Їх підтримував сувенірний відділ та кав’ярня.
Літкав’ярня була популярною певний час, допоки не відкрили Целанівський центр і «Belle Vue». У Літкафе перестали ходити. Хоча це було затишне і привабливе місце, особливо там любили сидіти туристи. Але вони не втримали першість.
Шкода, що ми загубили цей центр. Можливо, варто було б передати його в оренду іншій людині, з новим баченням, ідеями. Думаю, там не було нагальної потреби у ремонті.
Одразу було зрозуміло, що люди, які туди зайшли, не мали на меті робити там книгарню. Можливо, буде стильна кав’ярня, бар. Цікаво було б відстежити це.
Крім того, орендарі не мали права самовільно проводити там ремонт, адже це комунальне приміщення. Вони агресивно розпочали роботи, без проєкту. Ніхто не бачив на папері, як було до і як буде після ремонту.
Це неповага до суспільства, до міста, коли люди вважають, що їм усе можна, і за гроші можуть купити право руйнувати історичну спадщину.
Насправді в «Українській книзі» можна зробити все що завгодно, аби зберегти профіль книгарні. Перше, що спадає на думку, – цілодобова книгарня, єдина така на весь регіон. На другому поверсі може грати музика цілу ніч, бо це не житловий будинок. Нічні читання – це те, що могло б приваблювати туристів. Можна було б зробити там платний вхід. Але ніхто не переймається туристичною привабливістю міста. Так і залишимося «містом із фіраночками».
Сучасна книгарня з дитячим куточком
Сьогодні книгарня, аби привабити покупця, повинна бути сучасною, затишною. Там має бути багато того, чого немає у радянських. По-перше, куточок для дітей, аби у магазині можна було почитати книжку дитині і запитати її чи брати. А ще – зручний диванчик для дорослих, де можна переглянути книжку, не поспішаючи, роздивлятися, читати уривки. Дуже важливо – приємна атмосфера, без зайвих звуків, сучасний дизайн, м’яка підлога, багато та правильне освітлення, світлі меблі, зручні стелажі, якомога менше прилавків (у мене в «Букіністі» вони залишилися, бо це стара книгарня, і ми підтримуємо її дух).
Що потрібно цьому місту?
Дехто порівнює туристичний потенціал нашого міста зі Львовом, але ми і близько не стоїмо поруч. Маємо лише один літературний фестиваль (MERIDIAN CZERNOWITZ), і все. Так, він крутий, знаний, але він один (!), і започаткували його, коли Львів уже гримів своїм форумом. Чернівці мають потенціал, але немає ідей, ніхто не підтримує молодь, у якої з’являються якісь ідеї. Чернівці взагалі не мають культурної концепції розвитку, а без культури немає розвитку міста, і мене це дуже хвилює. Тоді як у Львові працює цілий інститут розвитку культури.
У Чернівцях, якщо і є ініціативні люди, вони не потрапляють у провладні структури, і, відповідно, не знаходять підтримки тут та їдуть до Києва. Приклад – Тата Кеплер, яка поїхала до столиці. Тут її ніхто не затримав, бо у Чернівцях усе зав’язано на грошах. А таких ініціативних людей потрібно вирощувати, підтримувати, підштовхувати.
Але, як бачимо, сьогодні це нікому не потрібно. То що треба цьому місту?
Влітку до мене приїжджають гості і здивовано запитують, що ми робимо тут увечері, коли закритий театр, філармонія, а в Літному театрі найближчий концерт буде у серпні, а наступний – у вересні. Вдень наші туристи пішли на кладовище, у магазин, поїли, а ввечері їм ніде дітися.
Ходимо Кобилянською – ті, хто живуть у центрі, Гравітон – по своїй новій алеї, Південно-Кільцева – у Майдан або у парк Жовтневий, і це все.
Людям не вистачає цього інтелектуального життя.
Мають прийти нові люди з новим поглядом, навчитися щось робити. Але вони виїжджають за кордон і не повертаються. Треба змінювати мислення, бо жодний президент нам цього не змінить.
