0
Чернівчанка, відома українська письменниця та літературознавиця Христя Венгринюк у своїй рецензії пише про те, чим шокує книжка Славенки Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися».
dsnews.ua
Бути відвертою, я боялася читати книжку Славенки Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися», бо для мене чи не найбільшими дитячими травмами є залишки комунізму в усіх, навіть найменших, його проявах. Але цікавість перемогла, і я з головою занурилася у спогади і, звісно, у біль.
Моє покоління має великі переваги над двотисячниками. Ми, як казала Оксана Забужко, «маємо позаду минуле», а сучасна молодь – стерильна, вона не несе жодної пам’яті. На жаль чи на щастя, я читаю книгу Славенки Дракуліч не лише як історичну хроніку, а як те, що також сама пережила.
Фото з фейсбуку Христі Венгринюк
За збігом обставин, дочитувала книжку, перебуваючи на Балканах, і могла одразу говорити про це з очевидцями різного віку. Цікаво, що більшість чоловіків відмахувалися, мовляв, нічого аж такого страшного з часів комунізму не пам’ятають, наголошуючи, що було навіть те, за чим можна часом згадувати з ностальгією. Проте жінки пригадують часи комунізму зі щирим смутком і безкінечними історіями про те, як не було що одягати, чим годувати дітей, жодної техніки по господарству, а про підгузки та жіночі засоби гігієни навіть і мріяти не доводилося.
«Пам’ятаю бабусині руки. Ніби зараз бачу їх перед собою: набряклі і потріскані, з крихітними тріщинками від миття посуду, підлог і вікон, від прання, купання дітей, постійного занурення їх у гарячу та холодну воду. Вона була нашою прислугою і нашою прачкою» (с. 64).
Спостереження за різними відповідями чоловіків та жінок провокувало ще на глибші роздуми, які однозначно поділялися з думками авторки.
Я пригадую своє дитинство в однокімнатній квартирі, де не було гарячої води, а холодна була з перебоями, лінія телефонного зв’язку була відсутня – тоді її ще не провели і не планували, а до найближчого тролейбуса треба було йти сорок хвилин. Це страшні часи зубожіння і страху, коли батькам-медикам видавали заробітню плату макаронами і горілкою. До педіатра можна було потрапити без черги, якщо перед тим занести великий пакет зі шкарпетками з панчішної фабрики (або все, що ви могли дістати). Але найстрашніше – страх самотності, коли рідні повинні були працювати щодня до самої ночі, а я навіть голосу їхнього не могла почути, бо ні в будинку на шість під’їздів, ні у сусідніх будівлях – ніде не було телефонів. І мамі, щоб поговорити з рідною сестрою з Криму, доводилося годинами вистоювати чергу у відділенні зв’язку, причому це не завжди закінчувалося успішним з’єднанням. А поряд із цим пунктом, як зараз пам’ятаю, був єдиний іграшковий магазин, але ми оминали його постійно, і я не могла зрозуміти, чому. Мама ж не знала, як пояснити…Іграшки! Господи, як для нас, дітей, це було важливо, бо ми їх просто не мали. Славенка Дракуліч, коли її маленькою повезли до тітки у Неаполь, в одному універмазі побачила ляльку:
«Проминаючи відділ іграшок, я помітила велику ляльку, яка сиділа в іграшковому кріслі. Я зупинилася і зачаровано витріщилася на неї – так, наче побачила перед собою привида. Тітка спробувала мене відтягнути, але не могла зрушити з місця, я все дивилася, нічого не кажучи і більше не рухаючись. Нічого подібного я раніше не бачила, навіть у найсміливіших мріях» ( с. 77).
Той, хто пройшов комунізм, може розповісти сотні історій із власного життя, як у той чи інший спосіб доводилося виживати. Ці оповіді можуть бути як страшенно абсурдними, так і смішними. Людям нічого не залишалося, як приймати систему, викручуватися, аби здобути хоч якісь блага, і просто реготати з того всього мракобісся; коли на 8 Березня вичікуєш довжелезну кількагодинну чергу, аби купити собі, коханій, подарунок, бо дійшла чутка, що продають московські жіночі парфуми. Та зрештою купуєш чоловічі калоші 44 розміру (у надії комусь таки їх перепродати чи подарувати), бо більше нічого не залишилося. Брали ж бо все – що треба і не треба, бо нічого не було. У Варшаві, наприклад, був наплив «рудої фарби»:
«Раптом стало помітно, що половина жінок у місті мали руде волосся, – явище, на яке не можна було й не звернути уваги як на звичайний каприз моди. Та найімовірніше, це було спричинено якоюсь помилкою в хімічній промисловості, яка раптом перестала випускати або поставляти інші відтінки. Є лише один рудий відтінок. У них не було вибору: вони могли або ходити неохайними, з вицвілими кінчиками або нефарбованими коренями, чи все-таки пофарбуватися, сподіваюсь, що інші жінки цього не робитимуть. Власне, вони не мали вибору» (с. 46).
У нас давно не комунізм, а з останніми політичними змінами і «новими» обличчями при владі ми так само сміємося, щоб не впасти в депресію і не збожеволіти. Сміх, як така уявна стіна гальмування з мішків із піском – якщо скористаєшся, то або розіб’єшся, або виживеш; якщо ж не звернеш на неї – точно загинеш. Мені дуже подобається манера висвітлення проблеми чи то пак біди (бо як іще це все можна назвати?) Славенкою Дракуліч, бо вона не вдається до голосіння і злості, а сприймає все як безповоротний дебілізм, що межував зі знущанням над людьми. Проте здебільшого кожна її історія обнадійлива і все ж позитивна. І наче сам виліковуєшся від цього посткомуністичного синдрому, бо бачиш, що не ти одна була травмована, що таких людей щонайменше мільйони.
Книжка моментами шокує, але надає й сили вірити, що все тимчасово, і навіть за комунізму були усмішки, що вже казати про те, коли твій президент справжній комік.
Дракуліч Славенка. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися. Переклад з англійської Роксоляни Свято. – К.: Yakaboopublishing, 2019. – 200 с.
