Музей має говорити

Як працює одна з найменших недержавних музейних установ Чернівецької області, за чим їздять туристи до Чернівців та чому сучасні музеї повинні вміти говорити.

 Музей історії та культури євреїв Буковини, що в самісінькому центрі Чернівців – на Театральній площі – зовсім юний. Це ледь не єдиний недержавний у місті музей та один із найменших за площею. За 10 років роботи його відвідали понад 20 тисяч людей, більше половини з них – іноземці. Керівник установи Микола Кушнір провів «Шпальті» екскурсію виставковими залами, а також розповів, за чим їздять туристи до Чернівців та чому сучасні музеї повинні вміти говорити.

Єврейський музей не тільки для євреїв

Наш музей дуже маленький. Виставкова зала має всього-на-всього 60 квадратних метрів. Наше головне приміщення – одразу на першому поверсі Центрального будинку культури. Це музей не державний, не комунальний. Ми називаємо його громадським. Його створили єврейські громадські організації та окремі активісти. Загалом музей присвячений історії та культурі євреїв Буковини, але це не означає, що він тільки для євреїв. Навпаки – музей для всіх тих, кому ця тема цікава, хто хоче з нею ближче познайомитися.

Відомо, що єврейська історія Європи обірвалася через Голокост. Для євреїв він став рубіжною, домінантною подією у XX столітті, а, можливо, й у історії єврейства загалом. Концепція нашого музею полягає в тому, аби показати, що у певний час та за певних обставин євреї жили і почували себе на Буковині, як удома. Тобто, ми розповідаємо більше про життя, а не про смерть. Наша експозиція охоплює період з 1775 року (прихід Австрії на Буковину та початок масового заселення євреїв на ці території) до 1941 року включно. Після Другої світової війни буковинські євреї, які вижили, роз’їхалися по світах. Потім на Буковину (головним чином у Чернівці) приїхали так звані «радянські» євреї. Ментально і культурно вони дуже відрізнялися від місцевих. Так почалася зовсім інша історія. Нитка історичної тяглості і наступності поколінь була перервана. У цьому полягає велика трагедія та складна проблема, яка накладає величезний відбиток на сьогоднішнє єврейське життя у Чернівцях. Бо навіть у наш час ці дві групи євреїв мало контактують між собою і рідко знаходять спільну мову. І не тому, що одні розмовляють переважно російською мовою, а інші (представники довоєнного покоління) – німецькою, румунською та багатьма іншими. Культурний поділ між цими двома групами чернівецьких чи буковинських євреїв зберігається, до речі, й сьогодні в Ізраїлі, де переважно мешкають їхні представники.

Хто ходить до нас? В основному іноземці. Вони складають дві третини всіх наших відвідувачів. Ми дуже скрупульозно ведемо статистику. За 10 років у нас було понад 20 тисяч відвідувачів.

 Відрізняємося тим, що не німі

Часто приїжджають люди, котрі знають про нас більше, ніж ми самі. У моїй практиці бувало таке, що я більше слухав, аніж розповідав.
Єврейська історія Буковини дуже відома й популярна серед іноземців. Люди, підготувавшись, приїжджають сюди й інколи розповідають речі, про які ми нічого не знали. Нам цікаво спілкуватися, а відтак відкривати цю історію для чернівчан і гостей міста. Саме це мотивує нас у нашій роботі.

Чим ми відрізняємося від інших? Наш музей не німий. Він говорить, причому різними мовами. Всі підписи до матеріалів експозиції та експонатів виконані українською та англійською. Наші співробітники володіють декількома іноземними мовами. Окрім української, ми проводимо екскурсії також англійською, німецькою, російською. А ще у нас є така річ, якої не має жоден музей у Чернівцях (здається, тільки музей під відкритим небом має щось подібне, але чи використовує, невідомо). Мова йде про аудіогід. Це простий пристрій, але він дуже допомагає, коли до нас приходять індивідуальні відвідувачі, адже заміняє «живого» екскурсовода. З його допомогою ми вирішуємо проблему браку персоналу. До того ж для відвідувачів так набагато дешевше. Тексти екскурсії в аудіогіді у нас записані на шести мовах (українська, англійська, німецька, російська, румунська та іврит). До речі, озвучували їх носії мови. Знайти їх у Чернівцях було непросто. Пошуки тривали довго. За допомогою аудіогіда відвідувачі отримують стислий огляд єврейської історії краю. Важливо, аби люди не тільки знали окремі факти, але й вловили причини, наслідки подій.

Бачите, ті ліхтарі світять, а ці – ні. Треба замінити. Як це робиться? Я сам, директор музею, стаю на драбину, беру дриль у руки та починаю замінювати лампи. У нас працює всього троє людей: ось я, наприклад, і директор, і одночасно завгосп, гардеробник, екскурсовод і наглядач. Але ми якось даємо цьому раду. Якщо брати великі державні музеї у місті, де у штаті 60-100 працівників, то… Я завжди повторюю: якби у мене було тут 10 людей, ми би гори звернули. Але й так ми стараємося зробити щось корисне для міста й області.

Працюємо для людей

Нині ми продовжуємо накопичувати експонати і матеріали, час від часу робимо невеликі тематичні виставки, зокрема й про Голокост. Щодо останнього, то в перспективі – створення окремого великого музею, який буде присвячений цій темі. Робимо це на базі приміщення колишнього Дому прощання при вході на єврейське кладовище. Наразі це приміщення реставрують. Новий музей за задумом стане продовженням наявного, у якому проблематика Голокосту свідомо займає основне місце. Нині надзвичайно важливо розкрити цю складну тему. Як задля пам’яті безневинних жертв геноциду, так і в рамках виховної і просвітницької роботи.

Загалом ідеться про дуже масштабні роботи, а якщо говорити у грошовому вимірі, то це буде багатомільйонний проект. При цьому наразі мова не йде про державні чи кошти місцевих бюджетів. Його виконавцем є Асоціація єврейських організацій і общин (ВААД) України, яка опікується фінансуванням. Ми ж тут, на місці, координуємо різні напрямки робіт, накопичуємо матеріали, шукаємо експонати. До речі, їх у новому музеї відвідувачі навряд чи бачитимуть багато – вони просто не збереглися. Не меншою проблемою є віднайдення фото- чи відеоматеріалів про Голокост на Буковині. Проблему доведеться вирішувати за допомогою сучасної техніки, цифрових і комп’ютерних технологій тощо. Точно знаю: це буде ультрасучасний музей.

До нього людина повинна заходити з одним відчуттям, виходити – зовсім з іншим настроєм, пропустивши все через себе. При цьому ми не збираємося комусь щось нав’язувати. Намагаємося відкидати радянську музейну практику і не кажемо: той був добрий, а той – поганий; той – друг, а інший – ворог. Сучасний музей лише пропонує різносторонню інформацію, а справа відвідувача – її аналізувати і складати пазли. А також порівнювати те, що відбувалося у цей же час, скажімо, в Галичині чи на Волині. Спробувати знайти для себе відповідь на запитання, чому Голокост на Буковині мав не такий вигляд, як в інших місцевостях Румунії.

Якщо говорити про наявний нині музей, то він також існує не за рахунок державних чи комунальних коштів. Єдине, що ми отримали від міста, – це приміщення. Ми звільнені від орендної плати і відшкодовуємо лише комунальні послуги. Наш річний бюджет невеликий: на утримання йде в середньому приблизно 15 тисяч доларів. Левову частку цих коштів забезпечує Асоціації єврейських організацій і общин (ВААД) України, виконавчий співпрезидент якої – відомий громадський діяч Йосиф Зісельс. Ця асоціація є засновницею нашого музею. Власні кошти наразі покривають лише 30% фінансових потреб. Одним із джерел наших доходів є плата за вхідні квитки та екскурсійні послуги. Нині знайомство з нашою експозицією обходиться відвідувачам у 16 гривень. Студенти й учні мають пільги та платять вісім і шість гривень відповідно. Однак якщо хтось приходить і каже, що він не може дозволити собі придбати квиток, то дозволяємо таким відвідувачам входити безкоштовно. Адже ми створені і працюємо для людей. Для тих, хто може і бажає допомогти музею фінансово, у залі є невелика скринька пожертв. До речі, у ній можна часто побачити валюту з різних країн світу. Вже можна, мабуть, виставку робити за ними, звідки наші гості.

 Експонати з усього світу

З якими труднощами зіштовхується музей у своїй роботі? Наразі у нас є проблема відсутності «фондовика», тобто людини, яка знається на музейних експонатах. Ця проблема є для нас актуальною практично впродовж усіх років існування музею. Спочатку у нас працювала Наталія Дмитрівна Шевченко, яка, власне, й створила нинішню експозицію. Вона була справжньою фанаткою своєї справи, вміла розпізнавати старожитності на дотик, так би мовити, «на нюх». Однак через свій вік вона залишила музей. Саме від неї я перейняв керівництво. Тепер шукаю молоду людину на посаду зберігача фондів. Готовий навіть організувати для неї стажування у єврейському музеї Відня. У нас є відповідна домовленість із тамтешньою директоркою. Та, на превеликий жаль, у Чернівцях я досі не знайшов людини, яка цікавилася б цією справою і добре знала хоча б одну іноземну мову – без неї тут нема що робити. Наші ЗВО не готують фахівців музейної справи, а надто «фондовиків». Мабуть тому, що професія вважається малооплачуваною і непрестижною. До всього, у нас тут є додаткова складність: ми збираємо та працюємо з предметами матеріальної і духовної культури єврейського народу. Й у цьому є своя специфіка. У нас все вдвічі складніше: потрібно не тільки розумітися на музейній справі як такій, але й знати єврейську історію, релігію, традицію. За роки роботи в музеї я вже й сам багато чому навчився у цій царині, і можу, наприклад, відрізнити підробку від оригіналу, а також розпізнавати єврейські артефакти за їхнім призначенням.

От, скажімо, у нашій вітрині ви бачите глек із двома ручками. Чому саме дві? Це запитання ми ставимо, наприклад, школярам у ході екскурсії, щоб вони спробували відгадати. Відповідь криється у єврейській традиції. Все просто: у кожній синагозі при вході є місце для омовіння рук. Адже під час спілкування з Богом потрібно, щоб не тільки помисли були чистими, але й руки. Саме для цього й використовується глек. Він може бути з різного матеріалу, різної форми, але обов’язково з двома ручками. Бо як інакше самому собі помити руки… Якщо посудина буде з однією ручкою, то одна долоня у будь-якому випадку залишиться брудною. А так проблема вирішується сама собою.

А ось є чобіток – унікальна річ, до речі. Бо шкіра в принципі дуже погано зберігається. Цей чобіток ритуальний. Він пов’язаний зі шлюбною традицією у євреїв. Але чому тільки один, а не пара взуття? Бо цей чобіток використовують у ході проведення обряду «халіца» для звільнення від обов’язку левіратного шлюбу. В давнину у євреїв з’явилася така традиція: якщо помирає чоловік-годувальник сім’ї, то його брат повинен одружитися на вдові. Неважливо, хоче він того, чи ні. Це його обов’язок. Зрозуміло, що у більш пізній час, а надто у ХІХ чи ХХ столітті, подібна практика почала все більше суперечити загальноприйнятим суспільним нормам. У таких випадках звертаються до рабина, який проводить спеціальний обряд. Ось для цього обряду потрібна сандалія або чобіток.

Євреї жили на Буковині з давніх часів. Вони щось робили, торгували, займалися ремеслом, будували, видавали газети, народжували і виховували дітей, одним словом, залишали по собі якісь сліди. Потім стався Голокост, і дуже багатьох євреїв не стало. А ті, що вціліли, виїхали. Відтак прийшла радянська влада та позакривала синагоги, перетворивши їх на склади, майстерні, спортзали чи музичні школи. Поступово зникло все, що було пов’язано з єврейством: предмети домашнього побуту, ритуальні речі, книги, предмети мистецтва тощо. А ще через пів століття з’являємося ми і починаємо шукати експонати для музею. Але де і як їх знайти, якщо цілий єврейський світ Буковини давно зник… Тому тепер нам доводиться збирати артефакти по всьому світу. Причому, зауважте, мова йде не про будь-які експонати, а саме про ті, що безпосередньо пов’язані з Чернівцями і Буковиною.

Як потрапляють експонати до нашої колекції? По-різному. Щось ми знаходимо самі. Щось знаходять для нас наші друзі, яких ми маємо, дякувати Богу, у різних країнах світу. Є такі люди, що охоче передають експонати в дар. А є такі, які воліють отримати за них гроші. Якщо річ цікава і дуже необхідна для музею, але дороговартісна, ми звертаємося до наших засновників чи меценатів, щоб вони придбали її для нас. Коли це вдається, ми почуваємося щасливими. А загалом нас цікавить усе: старі фото, приватні листи, родинні документи, а також інші дрібнички, які люди змогли взяти і вивезти з собою у нову Батьківщину. Наразі у нас уже понад дві з половиною тисячі експонатів.

 Народна дипломатія

Як проходять наші екскурсії? У цьому приміщенні може поміститися одночасно до 20 осіб. Якщо приходить більша група, то люди змушені тіснитися. Вони сидять на стільцях, на столі, на підлозі – де тільки можна. І ми їм розповідаємо єврейську історію Буковини – годину, дві, три. Ви бачите, у нас тут нема багато місця. Тому якщо приїжджає цілий туристичний автобус, – це проблема. Приймати на високому рівні іноземних туристів тут фактично неможливо.

В Україні все ще побутує думка, що музеї – це кладовища для старожитностей. Насправді сучасні музеї виконують цілу низку важливих суспільних функцій. Часто вони виступають навіть засобами чи каналами народної дипломатії. От, скажімо, іноземці, побувавши в нас, не тільки ближче знайомляться з історією Буковинського краю, але отримують враження про нашу країну як таку. Що я маю на увазі? Наприклад, туристи із Західної Європи завжди дивуються, що біля нашого музею відсутній поліцейський пост, немає металошукача на вході тощо. У Німеччині, де мені частіше доводиться бувати, біля всіх єврейських установ: громадських чи культурних центрів, музеїв, синагог, шкіл – практично завжди можна побачити поліцію, яка охороняє будівлі 24 години на добу. У нас же немає проблем із безпекою. Це одразу руйнує якісь стереотипи або упередження щодо України.

Ще одна важлива річ – це спілкування з іноземцями мовою, яку вони розуміють. Їхні обличчя одразу світлішають, коли наші працівники відповідають зрозумілою для них мовою. Причому запитання, які нам ставлять, виходять далеко за рамки історії. Люди хочуть більше дізнатися про сучасне життя в нашій країні, про політику, економіку, культуру. Про проблеми, з якими щодня зіштовхуються звичайні громадяни. Вони бачать і розуміють, що в Україні живуть не якісь там дикуни з рогами, а такі ж люди, як і вони. Той, хто щось знає, щось уміє, відкрито розповідає, пояснює, підтримує розмову. А потім вони повертаються у свої країни і розповідають там про все, що вони тут побачили й почули. Це має колосальний ефект, і певною мірою компенсує відсутність України в інформаційному просторі країн Західного світу, чи, скажімо, Ізраїлю. Ми переконані, що є чимось більшим, ніж просто працівниками музею. Від враження про нас іноземці складають враження про нашу країну. Це нас мотивує до роботи над собою.

Щоправда, вийшовши з позитивними враженнями з нашого музею, іноземці одразу зіштовхуються з поганими дорогами, браком туристичної інформації на іноземних мовах, доступністю туристичних об’єктів, недостатнім сервісом у готелях та закладах громадського харчування. Тут ми, звісно, безсилі. Я завжди казав і продовжую наполягати, що у нашої міської ради трохи хибне уявлення про туризм, туристичний менеджмент і потенціал Чернівців. Наші туристи – це не ті, які їдуть гульнути, як зазвичай прийнято, чи, наприклад, постріляти дичину в Карпатах. Наші туристи – люди, які їдуть за культурою та історією. Часто ними рухають особисті сентименти до Чернівців або певна ностальгія за «старою» Австрією чи Європою загалом. У Чернівцях немає моря. Любителі екстремального туризму теж їдуть кудись-інде. Зате у нас є архітектура, надзвичайно цікава історія і заснована на поліетнічності культурна традиція. Ось це наші переваги, які ми маємо вміти використовувати сповна. Але «культурний туризм» – складний вид, бо вимагає наявності також відповідного інтелектуального ресурсу. Його потрібно розвивати.

Недостатньо лише прийняти програму розвитку туризму. Місто має цілеспрямовано й послідовно вкладати гроші у цю сферу, і через деякий час вони повернуться у міський бюджет із надлишком. Врешті-решт усі були б у виграші: готелі, ресторани, транспортні компанії і, звісно, музеї.
Що стосується останніх, то і в Чернівцях, і в Україні загалом ще непочатий край роботи. Пригадую, як мої колеги з державних музеїв спочатку якось так дуже ревниво сприймали ту ситуацію, що наш маленький музей часто відвідують іноземці. А я їх запитував: чи є у вас екскурсоводи, які розмовляють іноземними мовами; якими мовами виконані підписи до експонатів і матеріалів; чи є друковані матеріали на інших мовах. Якщо немає, то чого б це іноземці мали йти до вас? З того часу ситуація, звісно, змінилася на краще. Але загалом державні музеї, пори те, що там дуже часто за зовсім невелику зарплатню працюють досвідчені фахівці, дуже консервативні та переобтяжені бюрократією. Відчувається гострий брак чіткої і зрозумілої політики держави у музейній сфері. А такі музеї, як наш, держава, на жаль, взагалі воліє не помічати.

Та незважаючи ні на що, ми робимо свою справу. Намагаємося бути гнучкими і ближчими до відвідувачів. Музей має бути цікавим, чесним і доступним. Це принцип, який ми сповідуємо, і наша місія.

Анна Колісник

Фото Ірини Болести

Залишити відгук

Залишити відгук

Коментарі

  1. Василь
    Липень 11, 2019 о 10:47

    Гарна стаття! Цікава, корисна

  2. Bukowynka
    Липень 11, 2019 о 16:59

    Найкращий музей Чернівців з точки зору музейної педагогіки та з огляду на сучасні функції музею.