0
Президентка та головна виконавча директорка Western NIS Enterprise Fund (WNISEF) Ярослава Джонсон каже, щоб бути успішним, потрібно весь час вчитися та змінювати себе.
Ярослава Джонсон народилася в Україні, згодом разом з батьками емігрувала до США. Пані Джонсон є випускницею Goucher College та юридичної школи Університету штату Вісконсін, де була редакторкою юридичного журналу, а 1977 року отримала ступінь доктора права… За більш ніж 20 років роботи за кордоном Ярослава надала юридичні консультації з питань міжнародних транзакцій з Україною багатьом західним багатонаціональним компаніям.
Зараз Ярослава Джонсон є однією з провідних юристів у корпоративному, банківсько-фінансовому та енергетичному секторах України. Також вона є Керівницею фонду Western NIS Enterprise Fun.
Ярослава живе у Києві. У нашому місті вона вдруге. Прилетіла до Чернівців, щоб прочитати лекцію УАЛівцям та презентувати містянам свою книгу «Спадщина чотирьох господинь». Це спогади про те, як готували в українському домі чотири господині — бабуся авторки Юліана Булавка, тітка Ганна Ящук, тітка Марія Булавка та мама Раїса Зелинська. За написання книжки Ярослава взялася ще 2010 року, а вийшла друком – 2018 року у «Видавництві Старого Лева».
Зустрічаюся з пані Ярославою у кав’ярні. Вона одразу підкуповує мене своєю усмішкою і відвертістю. Говоримо про книжки, роботу та Чернівці. Каже, щоб бути успішним, завжди потрібно вчитися та змінювати себе. Ярослава працює по 10 годин у день, а спить – по чотири-п’ять годин, любить читати біографії та смачно поїсти.
В інтерв’ю «Шпальті» Ярослава Джонсон розповіла про потенціал та проблеми Чернівців, як досягти успіху та якою повинна бути сучасна генерація.
– Для мене Чернівці – дуже цікаве історичне місто. В дитинстві часто чула про нього від друга моєї сім’ї, який тут виріс. Він описував нам красу Буковини. Тоді його історії надихнули та заохотили мене й самій все побачити. Вперше у Чернівцях я побувала минулого року. Тоді наш фонд «Western NIS Enterprise Fund (WNISEF)» відкрив тут Українську академію лідерства.
Можу однозначно сказати, що Чернівці мають потенціал, особливо історичні місця. Тут можна розвинути туризм, оскільки в місті є багато готелів, красивих кафе і ресторанів. Це все можна обіграти для туристів. А також привернути увагу до мультикультурності міста і великої кількості різних виробництв. Чернівці мають серйозні причини для того, щоб зацікавити людей. Необхідно лише мати стратегію. Ті міста, у яких вона є і які працюють задля досягнення мети, процвітають.
Наприклад, Львів виробив свою стратегію, відновив центр міста, а зараз – область. Також широко розвивається Вінниця. А все завдяки тому, що стратегія міста – притягати сильних іноземних інвесторів. Вони відремонтували та очистили міський простір. Тому іноземні інвестори хочуть приїжджати туди. Місто стало цікавим для них. Це має зробити кожен обласний центр. За допомогою політичних рішень та органів влади, які повинні знати, як відбудувати місто. Й очевидно, що до цього всього мають бути причетні громадяни. Адже без їхньої підтримки місто не може існувати.
Одна з проблем Чернівців і зокрема більшості міст України – це сполучення. Коли звертаються до нашого фонду і запитують, якою повинна бути економічна стратегія, перше, що ми називаємо, – це літаки. Ті, які літатимуть щодня, а не тільки раз на два дні або тиждень.
«Місто, яке не має зв’язку із зовнішнім світом, не може існувати».
Якщо ви хочете притягнути іноземних інвесторів та бізнесменів, необхідно мати сполучення. Ніхто не буде чекати. Бізнесмен, який приїжджає на годинку-дві, щоб подивитися на місто та провести зустріч, хоче того ж дня повернутися.
Завжди знала, що хочу працювати в Україні
За професією я юристка. Пропрацювала в українській юридичній фірмі 22 роки. Після Революції Гідності фірма закрилася, бо вирішила, що Україна є ризикованою країною. У той момент я залишила юридичну працю. У мене не було відчуття, що я не знаю, що мені робити далі.
«Я знала, що хочу працювати в Україні та зробити щось таке, що матиме конкретний результат».
Мені саме запропонували повернутися до американського фонду «Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), який на той момент функціонував в Україні. Він вкладав кошти у малі підприємства та заробляв на тому. Тоді на його рахунку була велика сума грошей. А після 25 років життя тут я і директор мого фонду побачили, які недоліки є в Україні та де необхідна допомога.
Повертати гроші в американський уряд ми могли, але саме в 2014 році вони були вкрай необхідні Україні. Тоді ми вирішили продовжувати інвестиційну діяльність і робити деякі речі для українського суспільства, щоб допомогти їм у складний період.
Так ми створили чотири проекти. Перше, що ми зробили, – це підтримка та сприяння експорту. За рахунок цього торік Україна ввійшла у Європу на 42%, а не у Росію. Це велике перепрофілювання. Ми почали підтримувати малі, середні підприємства. А місцевим економічним розвитком – малі та великі міста України, села та об’єднані громади. Крім цього, наш фонд допомагав переселенцям й УТОСам. Четвертою нашою програмою стала УАЛ. За 22 проведених тут роки ми зрозуміли, що Україні необхідна освіта. Тоді молодь була запалена й хотіла щось робити для держави.
Вирішили поїхати до Ізраїлю, щоб подивитися на програму їхньої академії. Вона відрізняється від нашої. Там дівчата та хлопці служать у війську. Це своєрідна військова програма, в якій закладено таке поняття, як любов до країни. Окрім цього, студенти там вивчають історію, філософію, історію світу та історію незалежности інших країн. Це необхідно для того, щоб українська молодь стала хорошими громадянами.
Наш фонд погодився фінансувати академію лідерства перший рік, і вже у 2015 році ми відкрили її в Києві. На той момент до неї вступили 39 студентів. Уже наприкінці академічного року ми зрозуміли, що це дуже потрібний проект, і відкрили ще чотири академії в інших містах. Наразі є шість закладів. Цього року ми маємо більше 600 випускників. Восени буде ще одна академія – в Маріуполі.
«Наші студенти здебільшого залишаються в Україні, і з цих людей буде велика користь. Адже їхня основна мета – думати не лише про себе, свою сім’ю, але й країну».
«Спадщина чотирьох господинь»
Я працюю дуже багато, зазвичай по 10 годин на день. Проте я дуже мало сплю – 4-5 годин. Мене часто запитують, як я так можу. На що відповідаю, що з дитинства такою була. Мені дуже подобалося прокидатися вранці. Навіть коли працювала юристкою, то все любила приходити на роботу першою. Адже тоді не лунали дзвінки та були вимкнуті комп’ютери. О 9 ранку я могла виконати всю денну норму роботи. Оскільки ще люблю займатися й усіма іншими справами, зранку мені було найлегше це робити.
Окрім цього, я все своє життя люблю їсти та готувати. Моя любов до цього була витворена моєю бабусею, двома тітками та мамою. Коли ми емігрували до Америки, нас було дуже багато – родина з 11 людей. Усі жили разом. Я часто могла спостерігати за процесом, коли чотири господині готували на кухні. Саме про це і книга «Спадщина чотирьох господинь». Про ті перші десять років в Америці, тих чотирьох господинь, які навчили мене української кухні і любові до України. Все те, що вони варили там, назавжди залишилося у моїй пам’яті. З того часу і до сьогодні я цікавлюся кулінарією.
Кухня дає мені креативне задоволення, це відпочинок. Я ніколи не знала страви, яка мені не подобається. Я дуже люблю гречку та буряки. І це тих два складники, які в Америці важко знайти.
«Коли лечу в Америку, то маю заїхати в «Ашан», щоб купити 20 кг гречки».
Для того, щоб досягти успіху, треба мати мету та бізнес-план. Жодна діяльність не розпочнеться без нього. Кожен має знати, чого він хоче. Бо зазвичай нам усім дуже важко сфокусувати себе на чомусь одному.
«Я йшла туди, де мені відчиняли двері. А коли щось зачинялося, то я йшла далі».
Я порадила б вашій генерації бути більш гнучкими, навчитися критично мислити, знати, як обирати та робити дослідження. Скоро це стане значно важливішим, аніж факти. Наразі багато університетів та шкіл думають, що дітям важливо знати лише факти. Але ж вони є релевантними. Кожному з вас треба зараз думати, як той факт застосувати до тієї технічної або професійної сфери.
«Щоб бути успішним, ваша генерація повинна вчитися та змінювати себе».
Кожна інтелігента людина повинна знати, як себе нагодувати
Я дотримуюся думки, що гендерна рівність є обов’язковою для кожного суспільства. Як інтелігентна держава не може використовувати більше, ніж половину свого населення? Жінок в Україні, як і в Америці, більше. У Штатах вони ще борються за гендерну рівність. І треба боротися задля того, щоб держава процвітала.
Скажу більше – це все починається з дому. Якось на презентації книги мене запитали, скільки годин на кухні повинна сидіти жінка. На що я відповіла, чому тільки жінка? Кожна інтелігента людина повинна знати, як себе нагодувати. Ніде ж не написано, що жінка повинна бути на кухні, а чоловік – читати газету. Можливо, це заведено в сім’ях, але важливо, щоб у цьому всі брали участь.
Наприклад, коли я навчалася на юридичному факультеті, то мене годував мій чоловік. Адже тоді я весь час сиділа за книжками і мусила читати в день 600-700 сторінок. І не мала часу думати про кухню. Я не була вибагливою – тільки щоб з’їсти щось гаряче. Звісно, на вихідних я готувала.
Я робила багато речей та мала багато цілей у житті. Наразі хочу, щоб розвивалася Академія лідерства, щоб Український уряд був відданий державі, щоб закінчилася війна та щоб Україна була територіально забезпеченою. Моя ціль – працювати на користь державі. Хоч я – громадянка Америки і її люблю, але Україна мене завжди притягує. І я бачу, що можу тут зробити більше, ніж в Америці.
«Люди не починають щось робити, бо бояться невдачі, але треба пробувати».
Мені подобається вчитися з прикладу людей. Є багато книжок, які варто прочитати кожному. Я дуже люблю новели, романи і біографії. Це може бути американський президент Джон Кеннеді або ж Тарас Шевченко. Вони прожили життя та пройшли через багато життєвих тривог, яких я не мала. Люди, біографії яких я читаю, не народилися багатими. Вони самі збудували власну кар’єру.. А кожна невдача є лекцією на майбутнє.
