0
Оксана Драчковська пише про те, що у неї з десяток епізодів набереться, коли вона не почувалася захищеною поряд із уже новою поліцією.
Фото Максима Козменка
Якби я могла зустрітися зі сценаристом свого життя, то висловила б йому щире професійне захоплення. «Слухай, ти геній! – сказала б я. – Як тобі вдається так ефектно виписувати дрібні епізоди, віртуозно та іронічно вплітаючи їх у канву генеральної лінії та глобального сенсу?!» Гадаю, він відповів би, що має великий досвід. Можливо, кожен сценарій життя по-своєму геніально написаний. Просто не всі ми їх уважно читаємо.
Минулого тижня я телефонувала на «102». Для мене це буденний і цілком звичайний епізод. Практично ніколи не оминаю автомобілі, припарковані на пішохідних переходах. Або на тротуарах, на весь тротуар. Ми йшли додому з прогулянки з моїм 10-річним сином і його 8-річним другом. На вулиці Шкільній побачили автівку, нахабно залишену просто на самісінькій «зебрі», вирішили не проходити повз і зателефонували до поліції. Чекали довго. Хвилин п’ятдесят. Не дочекалися, пішли додому. Десь за півгодини мені зателефонував патрульний і відзвітував про, як колись казали, «пророблену роботу»: особу водія встановили, попереджувальну бесіду провели… До речі, чому бесіду, а не штраф?.. Втім, історія про інше, тому повертаю вас назад у часі.
Отже, я телефоную на «102», описую автомобіль і повертаюся до хлопців, які чекають на протилежному боці вулиці. Мій Назар сприймає все спокійно, йому навіть трохи нудно, бо це вже якийсь надцятий подібний епізод у його житті. Натомість його друг явно занепокоєний. Спершу він відходить на декілька метрів, потім повертається, спускається по сходах у двір школи (це було біля школи №14), знову повертається і врешті каже мені:
«Як тільки приїде поліція – я втечу».
«Чому?» – щиро дивуюсь я. Він не відповідає, лише стенає плечима.
«Ти боїшся поліціянтів?» – допитуюся. Він ствердно киває.
І ось тут я зараз думаю про сценариста. Коли він писав мою наступну репліку (точніше навіть не репліку, а цілу промову), – він же вже знав про Кирила Тлявова? Знав, що за декілька днів п’ятирічного хлопчика, такого ж білявого і блакитноокого, як оцей друг мого сина, застрелять патрульні? Знав, але вклав у мої вуста доволі пафосний спіч.
«Ти що! – казала я хлопчикові. – Поліціянти – це наші друзі. Не треба їх боятися. Їх мають боятися злочинці, ті, хто порушує закон. А таких, як ми, вони захищають. Особливо дітей». Чесне слово, я так і сказала: особливо дітей… О так, сценаристе мого життя, ти геній іронії та сарказму. І ти повсякчас тикатимеш мене носом у кожен епізод, де я припустилася навіть мікроскопічної нещирості. Бо насправді, переконуючи восьмирічну дитину в тому, що українська поліція – наш захист і опора, я не була в цьому певна сама.
У мене з десяток епізодів набереться, коли не почувалася захищеною поряд із уже новою поліцією (про стару міліцію, як про нічний кошмар, краще й не згадувати). Наприклад, випадок, коли, знову ж таки, викликала патруль до припаркованої на переході машини, а з неї вийшли люди і накинулися на мене з прокльонами. Тим часом патрульні мовчки щось писали. Обурена, я почала апелювати до них: мовляв, я ж тут ніби закон захищаю, і ви теж, то, може, заступитеся за мене?
«Ми складаємо протокол, що ви ще хочете?» – відмахнувся патрульний. І я тоді гостро та чітко відчула, що поліція не на моєму боці. Що вона, як стара міліція (от лихо, таки згадала!), в душі ненавидить тих, хто створює незручності, себто змушує працювати. Я ніби читала в душах тих насуплених хлопців: от божевільна тітка – витягла нас паритися тут, а могла би просто, як всі люди, ту машину обійти… Об’єктивно я, мама з дитиною на інвалідному візку, чи не найбільш вразлива «верства населення». Та, котра в наших суворих умовах тотальної недоступності та непрохідності повсякчас потребує опіки і підтримки. Але не скажу, що я колись відчувала цю опіку й підтримку з боку нашої вже нової поліції. Навіть на самому початку, коли всі ще вірили в реформу, а гарні хлопці та дівчата повсякчас селфилися з оптимістично налаштованими громадянами. Натомість пригадую інші сюжети. Ось я спускаюся з візком по сходах до площі Пресвятої Марії, а там внизу стоять патрульні. Вони бачать нас і відвертаються. Ось переходжу з дитиною дорогу на «зебрі», і нас не пропускає маршрутка. Поруч стоїть патрульний, він бачить це і відвертається. Ось я апелюю до водія, котрий зупинив авто на пониженні тротуару, призначеному для візків, а навпроти стоїть патрульний, жує бутерброд і навіть із певною цікавістю за нами спостерігає. Звісно, обурена, я підійшла до нього. І знаєте, що почула: «Ви могли і почекати, він же не стояв там довго»… Отож, мій іронічний сценаристе, дякую тобі за чергову науку. Бо тепер, зібравши докупи всі ці фрагменти, бачу реальну картину своєї великої помилки. І все ж таки чому восьмирічний український хлопчик, із благополучної родини, чемний, майже відмінник, в окулярах, боїться поліції? Він увійшов у свідомий вік уже після Врадіївки, ніхто з його родини не має проблем із законом і не належить до маргінальних прошарків суспільства. Він зустрічався з поліціянтами на всіляких масових заходах і, здається, навіть фото з ними має (втім, хто не має?).
Тим часом страх його реальний, бо доки ми стояли на Шкільній після мого дзвінка, він щоразу збігав по сходах у двір школи, побачивши автомобіль, схожий на поліцейський. Я навіть спершу не вірила, думала, що дитина так грається. Але ні, він не грався, то був реальний страх, що читався в очах, у жестах, у всіх невербальних проявах. Та і вербальних теж.
«Стрьомно якось», – казав він і знову біг униз по сходах. Не знаю, чи розповів йому вже хтось про маленького блакитноокого Кирила. Думаю, сам дізнався, бо чимало часу в інтернеті проводить. Та і телевізор вдома є. Лиш знаю достеменно, що більше не говоритиму з ним про поліцію.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
