0
Брати Дмитро та Олександр Білоуси пройшли Шлях Сантьяго пішки вздовж океану через Португалію та Іспанію.
Брати Дмитро та Олександр Білоуси за 11 днів пройшли понад 300 кілометрів (шлях Сантьяго або святого Якова) до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяго–де-Компостеллі. Це паломницький шлях, який колись долали пілігрими (паломники). А нині ці кілометри проходять не лише з метою паломництва. У Шлях вирушає безліч туристів із найвіддаленіших куточків світу.
Аби уникнути комерційної складової на Шляху, чернівчани відмовилися від готелів і ночували в альберго для паломників. Брати не купували жодних сувенірів та не користувалися ґаджетами. Вони відкрили для себе не популярні серед туристів пляжі на півночі Іспанії та познайомилися з цікавими паломниками. А найважливіше – чоловіки змінили своє ставлення до життя та буденних речей.
Попри проблеми сполучення Чернівців з іншими містами, травму спини Олександра та натерті до мозолів ноги Дмитра, брати Білоуси дісталися до могили апостола Якова. Як і для чого вони пройшли таку відстань пішки та чому Шлях змінює людей, читайте.
«Будь-який шлях змінює»
Дмитро: Ми росли разом, у нас незначна різниця у віці. Нам захотілося знову пережити щось удвох. Як правило, братам і сестрам не вистачає якогось спілкування. Крім того, для мене саме брат є найближчою людиною для такої подорожі.
Олександр: Це гарні слова, але з нами мали йти ще двоє наших друзів. Та вийшло тільки нам двом. Ми не часто разом подорожуємо. А в такі походи взагалі ніколи не ходили.
Раніше я нічого не чув про шлях Сантьяго. Наш товариш – американець Кріс (він приїжджав до Чернівців) розповів про нього. Так з’явилася ідея піти туди. А Дмитро ще раніше читав про Шлях, дивився фільми.
Дмитро: Життя дає нам підказки. Ми зустрічаємо певних людей. Ось я зустрів американця Кріса, він теж пройшов шлях Сантьяго. Там був і Пауло Коельйо, він навіть написав щоденник із подорожі. Бачив фільми. Сукупність усіх цих факторів спонукали мене піти. Хотілося відчути ті ж емоції, які пережили ці люди.
Олександр: Якоїсь духовності я не вкладав у цей Шлях. Це був виклик для самого себе. Попри проблеми зі спиною після професійного спорту, я був впевнений, що дійдемо до кінця.
Упродовж цих днів було цікаво. Духовність відчувалася вже на самому Шляху, коли заходив у капелу, до якихось кірх. Це змушує задуматися.
Дмитро: Люди, які люблять мандрувати, подорожують, щойно з’являється така нагода. Я один із них. Вважаю, що ті, хто часто подорожує, не можуть бути поганими. Хотів побачити цих людей, поговорити з ними, почути їхні думки. Від цього спілкування отримуєш певний позитив. Тоді емоцій вистачає на всю дорогу.
Будь-який шлях змінює. Навіть якщо ти просто йдеш вулицею під час щоденних справ. І на цьому шляху відбуваються речі, які не завжди помічаєш, підказки, знаки.
Шлях Сантьяго теж змінює. Я змінився. Інакше ставлюся до буденних речей. Вважаю, що у житті нічого не відбувається просто так. Людиною щось керує, і кожен іде своїм шляхом.
Олександр: Учора я зустрів знайому, вона сказала, що я став світлішим. Хоча насправді я засмаг (в Іспанії уже спека), став темнішим (усміхається, – авт.). Так, це про духовність.
На Шляху довго йдеш один. Попри те, що ми з братом увесь час були разом, часто мовчали (думали, економили сили). Так інакше сприймаєш речі.
Дмитро: Ми домовилися не користуватися ґаджетами під час ходьби, аби не отримувати зовнішнього впливу на емоції упродовж Шляху.
Олександр: Для багатьох цей Шлях – паломництво. Для мене ціллю була сама подорож, а не просто дістатися до кінцевої точки.
Дмитро: Ми зустріли цікавих людей. Тамтешня природа, запахи, океан. Це багато емоцій.
У кожного свій шлях
Дмитро: Ми навіть не знали, куди йдемо, орієнтувалися по жовтих вказівниках. Шляхів до могили святого Якова є безліч. Можна звернути з дороги або йти з будь-якої точки світу. Як мушля – всі дороги сходяться.
Ми обрали португальський шлях, бо були обмежені в часі. Якраз збіглися свята і вихідні (Великдень, 1 та 9 травня). А ще було добре логістичне авіасполучення з Кракова до Порто і назад із Сантьяго до Мілана, відтак до Сучави.
Олександр: Було добре сполучення, але не з Чернівцями. Все почалося з того, що ми забронювали квитки на автобус Чернівці-Краків, але рейс скасували за годину до відправлення. Ми знайшли вихід – Бла бла кар.
Дмитро: Це не проблема, бо Бла бла каром ми доїхали до Кракова (я летів із Кракова, Саша – із Катовіце, бо маємо дискаунти на різні авіалінії). З’ясувалося, водій із Чернівців прямував до Катовіце, тож він відвіз брата теж на літак. Ми вилетіли різними рейсами, але зустрілися в Порту (місто у Португалії на березі Атлантичного океану).
Олександр: Поїздка у нас вийшла бюджетна. Проживання в альбергах становило 5-6 євро або ж благодійні внески. У альбергах ми провели 11 ночей.
Дмитро: До речі, ходу ми почали на Великдень випадково, але для мене у цьому був певний символізм – у таке свято розпочати щось нове.
Залишайте все, що тягне вас назад
Олександр: Підготувалися до шляху ми погано. Зрозуміли це першого ж дня. Замінили свої рюкзаки на інші. Залишили у кемпінгу важкий великий дощовик та всі непотрібні речі.
Дмитро: Я ніяк не готувався. Планував укріпити фізичну форму, підготувати речі. Але нічого не встиг. Ми взяли з собою не те, що потрібно. Не треба шкодувати речі, які тебе обтяжують на шляху. Це символізм, але якщо ти йдеш 27 кілометрів за день і думаєш про якусь річ у рюкзаку, яка тебе тримає, тягне назад, необхідно її позбутися. Я взяв із собою парфуми, і в першому ж альберго залишив їх на тумбочці. І так робили з багатьма речами. Натомість ми набули нового.
На 15-му кілометрі починається істерика
Дмитро: У Порту ми знайшли храм, де нам видали паспорт пілігрима. Він коштує три євро. Точніше, не сам паспорт, а екскурсія, де й видають паспорт (на ньому ставлять печатки на Шляху).
Олександр: Шлях можна пройти по-різному. Ми вирішили одразу обійтися без GPS. Через це пройшли зайвих 16 кілометрів пішки. Обмежили спілкування із зовнішнім світом.
Ми говорили тільки з людьми, яких зустрічали на шляху. Також вирішили ночувати в альберго, жодних готелів.
Дмитро: Для існування людині не потрібно багато речей. Має бути зручний одяг, їжа, духовність. Перші пілігрими, котрі подорожували шляхом Сантьяго, мали з собою лише мушлю, якою вони могли різати, їсти і пити з неї. Була ще ємність для води з висушеного гарбуза, капелюх і палиця. Все решту пілігрими знаходили по дорозі. Потрібно все мінімізувати.
Дмитро: Головне, що люди, яких ми зустрічали на Шляху, були позитивними.
Дмитро: У нас було інше бачення Шляху, тому Коельо та інші відомі люди йшли окремо. Теж думали з братом іти окремо. Зустріли людей – подружжя, – і кожен із них ішов окремо.
Олександр: На Шляху я зрозумів, що у здоровому тілі здоровий дух. Якщо у тебе є фізичні кондиції на якихось відрізках дороги, коли тобі важко, наприклад, на 15-му чи 20-му кілометрі за день, починається істерика. Це закономірно. Ти втомлюєшся, це проявляється у комунікації, і робиш непритаманні для себе речі.
Дмитро: Так, і це залежить від чітко пройдених кілометрів. Наприклад, на 15-му кілометрі у Саші починає боліти ліва п’ятка. На 20-му – права, на 25-му він починає говорити, що ми не туди йдемо, це інша дорога і альбергів тут узагалі немає.
Олександр: А Діма говорить: «Може, нікуди не йдемо, а тут зупинимося, тут нормальні альберги». І це закономірно. А коли заходимо у місто, він відключається. Ми йдемо зайві кілометри не туди, куди потрібно, можемо пройти так іще приблизно п’ять кілометрів.
Дмитро: Можна змиритися з фізичним болем. Ти йдеш – болять м’язи, але важче терпіти душевний біль. Якщо немає мети, не дійдеш до цілі. Обов’язково мати кінцеву точку, мрію.
Ми прокидалися о 6 ранку, для брата це було важко (усміхається, – авт.). А виходили з альберго приблизно о 7-8 ранку.
Олександр: Просто часто ми приходили пізно до альбергу. Декілька разів було таке, що шукали, де переночувати, бо нічліжки були переповненими. Доводилося долати ще декілька кілометрів у пошуках іншого хостелу, аби поселитися серед пілігримів.
Дмитро: Найбільше за день ми проходили 38 кілометрів, а в середньому 27. Останні дні ми йшли по 17 кілометрів, аби дістатися раніше міста і побачити там щось цікаве.
До речі, запам’ятався монастир під Падроном (місто в Іспанії), де живуть п’ять францисканців монахів. Вони багато пропагують по світу.
Олександр: Монах розповів мені багато речей, про які я не знав. Наприклад, про те, що всі найвідоміші університети світу: Оксфорд, Сорбонна – заснували францисканці.
Олександр: Як ми шукали шлях? Ні, ми не завжди ходили за жовтими вказівниками. Часто блукали, бо могли пройти повз вказівник. А іноді, коли ми не знали, куди йти, вказівники з’являлися спонтанно.
Дмитро: Є така філософська думка: «Якщо не знаєш, що робити чи куди йти, зупинися, глянь навколо і подумай – рішення чи підказка знайдеться». Так іноді з’являлися жовті вказівники.
Олександр: До речі, ми йшли повз жовті вказівники і я вигадував різні теорії, чому вони саме жовті. Пізніше дізнався від монахів, що все дуже просто. У 1950-х роках, коли відновлювали Іспанію (раніше пілігрими йшли за вказівниками – хрестами), один монах вирішив промаркувати шлях Сантьяго, встановити вказівники. Оскільки тоді в Іспанії проводили дорожні роботи, робили розмітку жовтою фарбою і її було багато, жовтий пензлик був скрізь. Так і з’явилися такі жовті стовпчики з вказівниками.
Пілігрими без мушлі
Дмитро: Коли йдеш шляхом, тебе всі впізнають, знають, що ти пілігрим і бажають «буон каміно», тобто у перекладі «доброго шляху», «щасливого шляху». Ми знайшли собі ще бамбукові посохи, це допомагало йти. Пізніше ми чули, що з нас кепкували, мовляв, ми схожі на рибаків. До речі, мушля – це ознака пілігрима і дехто ніс її.
Олександр: Мушлі у нас не було. Перші чотири дні ми йшли узбережжям океану і я знайшов молюск, почепив його собі на рюкзак.
Відмовилися від готелів та комфортних умов
Олександр: Багато людей, яких ми зустріли в дорозі, говорили, що не вірять у Шлях, бо він комерційний. Ми спали в альбергах. У місцях поселення пілігримів нам давали матраци, можливість помитися. Вечеря о 8 вечора, і ти не можеш її пропустити. А ще нас запрошували на вечерю португальці, коли дізналися, що ми з України. Ресторатор із дружиною пригощали морепродуктами, яких донині я не їв, вишуканими стравами та винами.
Коли ночували у монастирі, там проводили месу для пілігримів. Це католицька меса, але всім мандрівникам побажали гарного шляху і запросили на спільну вечерю.
Поселення було безкоштовним, для іспанців це волонтерство, але є скринька для пожертв. Там усе на довірі.
Дмитро: Ми завжди знаходили спільну мову з пілігримами та іспанцями. Я говорив навіть іспанською, хоча не знаю цієї мови, але мене завжди розуміли.
Олександр: Це був набір слів іспанською, португальською, французькою. Але його дійсно розуміли.
До речі, ми познайомилися з хлопцем із ПАР, котрий будує найбільший телескоп у світі, аби бачити за межі Галактики. За спільною вечерею у хостелі зустріли Бріджит, яка розповіла, що була частиною хіпі-руху, однією з тих, яка його започатковувала. Ми знайомилися з людьми різного віку, професій, релігій із різних країн. Людей, яких бачили вдруге на Шляху, обіймали, наче рідних. Пара з Естонії навіть запросила нас у Таллін. Цей шлях об’єднує.
Олександр: Сантьяго – це місто паломників. Ми стояли понад годину у черзі, аби отримати грамоту Компостелла (її видають на основі паспорта пілігрима, якщо у вас є всі печатки). Там чергу регулюють за жетонами, як у банку.
Дмитро: Коли отримуєш грамоту, такі неймовірні емоції, що ти досяг цілі. Але післясмак такий – хочеться ще.
Дмитро: Останні два дні нашої подорожі йшов дощ. Але нас це ніскільки не засмутило.
До речі, шлях Сантьяго можна проїхати на велосипедах чи віслюках, але треба мати досвід управління ними. Торік на Кіпрі (там є віслюкові ферми) я спробував осідлати віслюка. Тому маю досвід управління цією твариною, і якщо б здоров’я підвело, шлях Сантьяго продовжив би віслюком (жартує, – авт).
Олександр: У Діми були проблеми зі спорядженням. Якщо здоров’я не підводило, то все рвалося. А в останні дні шляху, коли брат знімав взуття, побачив, що з ногою щось не так. Але до ранку все проходило.
Олександр: У мене був неправильний рюкзак, тому пекли плечі. А ще я зрозумів, чому не беруть в армію юнаків із плоскостопістю. Мені це не завадило займатися професійно футболом. Але коли стільки проходиш пішки, починають боліти п’ятки і подушечки біля флангів пальців. Коли ввечері я знімав черевики, ходив на носочках – так боліли стопи.
Олександр: Було таке, що я йшов і не розумів, навіщо мені цей шлях. Але коли брат врятував людину (літнього чоловіка у населеному пункті Іспанії), я зрозумів, що надаремно пройшов цей Шлях.
Дмитро: Наше життя – це шлях, і завжди потрібно розуміти, для чого ти йдеш. Якщо немає мети, ти не дійдеш.
Треба жити якісно. Так, аби ти міг сказати: це було гідно. Мої принципи і до того були схожими, але я знайшов цю відповідь.
Олександр: Подорож змінила нас. Коли стояли на кордоні у черзі, якийсь чоловік намагався без черги пройти митний контроль. Я обурився, але брат мене заспокоював: «Калма, калма», українською це переводиться «спокійно, спокійно».
Дмитро: Змінилося ставлення до людей. Іноді треба проявити терпіння, поділитися позитивом. Я почав простіше ставитися до речей. Для проходження життєвого шляху жодна річ немає значення, якщо вона наразі не потрібна. Ані високий паркан, ані великі палаци та інше.
Олександр: Не треба боятися спробувати щось нове. А ще не боятися просити. Якщо ти робиш це заради якоїсь мети, це не страшно.
Ось брат на Шляху просив прищепку в інших пілігримів, аби висушити шкарпетки на рюкзаку. Пізніше він купив собі нову, а непотрібну залишив для когось іншого. Тобі допомогли – допоможи іншому. Іноді навіть якщо тебе цього ніхто не просить.
Дмитро: ….на другий день після повернення додому, я вже розглядав новий маршрут. Цікавлюся лікійською тропою у Туреччині. Думаю, будуть знаки, підказки, коли йти знову.
Хоч ми з братом давно дорослі, батьки дуже сумували за нами і переживали. Бо двоє синів поїхали одночасно з дому в одне місце. Це як у страшному фільмі «Пункт призначення». Жартую, звичайно.
Олександр: Ми ніби дорослі, але нічого не змінюється. Батьки залишаються батьками. Вони переживали і навіть зустрічали нас разом. Ми запропонували їм теж піти в Шлях Сантьяго.
Ольга Максимюк
Фото Ірини Болести
