Столітні сорочки та горботки. Буковинка має вдома колекцію стародавньої вишивки

Окрім вишиванок, у Марії Гаврилюк є колекція вишиваних суконь, серветок, картин, ікон, рушників та ясиків.

Марія Степанівна Гаврилюк живе у Заставні. Вже понад 25 років жінка вишиває за різними техніками. Її сорочкам та горботкам понад 100 років. Більше 20 вишиванок, десяток горботок та кольорових плахт ще з румунськими узорами дісталися буковинці від бабусі та прабабусі. Про колекцію стародавнього народного одягу, добрий помисел та пісню під час вишивання і те, чому вишивана сорочка колись була головним приводом для заздрості, читайте у нашому репортажі.

Невеличкий будиночок у невеличкому містечку належить Марії Гаврилюк. На перший погляд, одноповерхова, ще глиняна хатка нічим не відрізняється від сусідніх. Із низенькими, помальованими білою фарбою вхідними дверима, рипучою хвірткою та похилою будкою з кудлатим песиком. Але всередині – неначе зменшена версія краєзнавчого музею. Заквітчані рушниками і картинами стіни, ікони на покутті та акуратні серветки під кожною статуеткою на полицях, пухкі ясики на старих ліжках і налавники на маленьких горбатих табуретках. І всі вони – вишиті.

«Вишивати я навчилася ще у школі, потім пішов період, коли я в’язала. Напевно, інтенсивно і постійно вже десь 20-25 років вишиваю. Все, що тут навколо, робила я. Тільки ось ці кольорові налавники від мами залишилися, – розповідає господиня. – І хрестиком, і гладдю, і бісером, і в’язанням умію. Але саме хрестик та нитки подобаються найбільше», – каже пані Марія.

Проходжу з господинею з кімнати у кімнату. Кожна з них оформлена по-новому: інші кольори, узори, квіти. На ліжку красується нещодавно вишите хрестиком полотно.

«Як поклала декілька тижнів тому – так і лежить, – бідкається Марія Степанівна, – все рамку нема коли купити до цього. Ногу зламала, не виходжу у магазин».

Заходжу в іншу кімнату. Тут, на фоні масивних квадратних подушок із невеличкою дрібною вишивкою, яскраво контрастує широка ікона Діви Марії.

«Ще моя мама мені казала, чого я це так багато роблю, кому того треба. А я їй – «Собі роблю». Сіла, вишиваю – що ще робити? От і маю таку собі забавку», – розповідає жінка.

Як каже пані Марія, всі її вишиті картини, серветки чи сорочки – за різними схемами з книжок. Проте іноді жінка любить вигадати щось своє. Усе, що пані Марія вишиває, завжди робить із молитвою, хорошим помислом й українською піснею. Саме вони завжди й прогнозують хорошу долю власнику сорочки.

«Часом можу щось надумати таке цікаве. Бо ще, коли я була малою, мама вчила вишивати саме народні візерунки. Розповідала, який колір та малюнок за що відповідає, що характеризує. Нині то вже все забулося, давно було. Але, звісно, треба думати про щось хороше. Якщо шиєш нареченому – на добру долю і кохання. Якщо дітям – на добру долю», – каже пані Марія.

Поки господиня проводить до своєї святої святих – великої шафи із колекцією родинного народного одягу, – розповідає:

«На замовлення я зараз нікому не вишиваю. Все для себе роблю, бо люблю. Хоча іноді можу вишити сорочку чи картину в подарунок», – каже жінка, і підіймається на табуретку, аби дістати сімейні скарби.

 

Марія Гаврилюк розповідає, що деякі стародавні одежини продала – так змогла змінити старі прогнилі вікна у будинку на металопластикові. Але залишила собі найкращі сорочки та горбочки.

««Буденки» – це такі сорочки, які одягали у будній день. У них також ходили і на поле – вишиванки з невеличкими орнаментами, квіточками на рукавах. «Святкові» – більш урочисті та нарядні. На них широкі візерунки, пишні квіти, майже все погруддя та рукави «забиті» узорами», – пояснює вона, дістаючи з навісної полиці майстерно складені одна на одну сорочки.

Зараз Марія Степанівна навіть не пригадає, скільки років вишитим скарбам. Їх шили не для неї і навіть не для її мами.

«Ой, це вже дуже давні. Їм уже, напевно, вже більше 100 років. Таки давні, давні, – розповідає вона, розкладаючи на стілець довгі сорочки. – З цим ходили у поле працювати. Ці ще за Авсро-Угорщини зшиті, а ті – з румунськими візерунками», – розхвалює родинне багатство талановита буковинка.

«Раніше кожен сам собі якийсь орнамент вигадував, щоб якось виділятися і щоб трішки щось було вишито. І так у будній день на поле, горботкою закотять, аби не було так тяжко сапати. Це раніше не було так, що у поле ходять напівголі, у куцих майках чи шортах. А це, хоча і з довгим рукавом, ніколи не парило. Натуральна тканина. А ще в них дуже добре спати. Тепер таких матеріалів не роблять», – каже пані Марія.

Жінка показує інші сорочки і переконує: раніше вишиванка була головною причиною для заздрості на вечорницях.

 «Та дівчата ж не можуть похвалитися так відкрито, як є. Але ж заздрість була. Подивилася косо, як і зараз, що в неї краща вишиванка, ніж у мене», – сміється жінка.

Нині Марія Гаврилюк вишиває навіть у дорозі. Жінка проводить до коридору і показує на картини.

«Лебедів дороблювала у Польщі. А квіти – у Румунії. Все в дорозі»

Ще раз оглядаю заквітчаний з низу до верху будинок. Виходжу. Позаду – безліч вишиванок, візерунків та квітів. Попереду День вишиванки. Багато буковинців вкотре одягнуть вишиту сорочку та складуть увечері, 16 травня, назад у шафу, до наступного року.

 «Раніше ж так завжди ходили: на свято, у церкву, навіть на поле, — каже пані Марія на прощання. — А тепер це, хоч і дуже помало, але знову повертається, ніби, в моду. Любо глянути! Але що би там не було, про вишиванку треба пам’ятати. Бо як без того потім жити».

Анна Колісник

Фото Ірини Болести

Залишити відгук

Залишити відгук