0
Екскурсія з дослідницею історії Чернівців Лесею Щербанюк кварталом румунських вілл.
Архітектурна спадщина Чернівців – не лише центр міста, а й цілий квартал приватної забудови біля парку Шевченка. Це вілли, шале та котеджі австрійського і румунського періодів на вулицях Федьковича, Щербанюка, Аксенина, Суворова. Понад століття тому це було затишним місцем на околиці Чернівців.
Разом з екскурсоводкою, дослідницею історії Лесею Щербанюк ми прогулялися вулицею Аксенина.
Наша мандрівка наповнена історіями про архітектурні дива цих будівель. Ми дізналися про відомих особистостей, які тут проживали, а ще зустріли мешканців атмосферної вілли, яку досі зберегли у первозданному вигляді.
Вулиця військових
«Вулицю Аксенина чернівчани пам’ятають як Фрунзе. Раніше, за австрійського періоду, вона носила назву ерцгерцога Карла. У міжвоєнний період (румунський) називалася Авіатора Гаджиа, а в радянський – Покришкіна та Фрунзе», – розповідає пані Леся.
За словами екскурсоводки, це найзатишніша, найатмосферніша камерна вуличка цього кварталу. Вулиця збудована в останні роки перед Першою світовою війною та у міжвоєнний період. Австрійської забудови тут мало, але це надзвичайно вишукані будівлі.
«На цих вулицях будинки найменше торкнулися перебудови. Архітектура тут цілком збережена. Вона є візитівкою румунського модерну (необринковяну) з усіма архітектурними елементами. Тому для тонких знавців архітектури вона дуже цінна», – розповідає пані Леся.
За її словами, вулиця не випадково названа іменами воєнних діячів.
«Адже тут були казарми, військові склади, канцелярія 41 піхотного полку (в якому свого часу служив Юрій Федькович). Також була канцелярія 8 полку уланів. Після війни тут була сержантська й офіцерська школи. Сьогодні – Чернівецький музей воєнної історії краю», – каже екскурсоводка.
Будинки № 3, 6, 31 на цій вулиці є архітектурними пам’ятками місцевого значення.
Будівля ліворуч № 3 зовні нічим не примітна. Але майже сто років тому тут завжди лунала музика. Цю віллу вважали європейським музичним салоном. Тепер тут спеціалізований дитячий садок.
«Свого часу це був один із перших музичних салонів Чернівців. Будівля зведена у міжвоєнний час близько 1930 року. Будинок у стилі модерну (необринковяну). Над вікнами тут сандрики. Будова вікон класична (характерне завершення вікон), вони багатокутні. Ламаний дах. Але прикрашали його люди, які тут мешкали», – розповідає Леся Щербанюк.
У міжвоєнний період тут проживала Катерина Мандичевська. Її знали, мабуть, усі освічені люди Чернівців. Вона є сестрою знаменитих братів композиторів Мандичевських – багатодітної родини, де всі діти були талановитими.
Катерина закінчила теологічний факультет Чернівецького університету, працювала вчителькою у жіночому православному ліцеї, викладала музику, керувала хором. А ще була перекладачкою. Вона, як справжня чернівчанка, прекрасно знала декілька мов. Багато перекладала з румунської на українську, з української на німецьку, з німецької на румунську.
«Тут був домашній квартет Мандичевських. Сюди приїжджав із Відня знаменитий композитор, викладач, музикознавець Євсебій Мандичевський. Його в Австрії називали «живою музичною енциклопедією». У 22 роки він став диригентом-хормейстером Віденської вокальної академії, а в 33 – уславленої на весь світ Віденської консерваторії. Товаришував із Й. Брамсом і видав 26 томів його спадщини. А ще в його оточенні були Чайковський, Ліст, Рубінштейн та багато інших великих європейських композиторів. У ті часи, аби місто можна було називати європейським, його візитівкою мала бути класична музика. Чернівці також не відставали від моди і розвивали саме високу музику, аби мати можливість із гордістю називатися європейським», – розповідає пані Леся.
До речі, Мандичевський був почесним громадянином Відня, але за кожної нагоди їхав до Чернівців. Тут у нього була дружна і музична родина. Все це музичне товариство збиралося у цьому будинку та розучувало нові пісні. Тут вони писали музику, проводили репетиції. І часто мешканці цього кварталу збиралися послухати мелодію, яка лунала з вікон.
Наступний будинок звели професійні архітектори у міжвоєнний період 1922-1924 роках.
Праворуч мою увагу привернув атмосферний будинок із невеликою вежею. Біля нього саме зацвіла магнолія.
– Такий конструктивізм притаманний забудові 1940-х років, – каже пані Леся.
1925-1935 роки – час, коли зводили такі красиві будівлі.
Ліворуч – будинок №9. Це зменшена копія будинку-палацу, який є на вулиці Юрія Федьковича.
«Флюгер, ламаний дах із червоної цегли – він не такий розкішний, як будівля, що розташована на паралельній вулиці, але дуже вишуканий», – розповідає екскурсоводка.
Будинок під №11 – румунська класична споруда, побудована у міжвоєнний період.
«Це було приватне помешкання. У міжвоєнний період зводили розкішні будинки. Великі, просторі, щоб відчувати простір і смак життя. Люди тут селилися не бідні: викладачі університету, гімназії, військові чиновники», – каже Леся Щербанюк.
Будинок № 6 збудований 1907 року. Першочергово така розкішна будівля була зведена як школа для дітей із вадами слуху і зору. Нині вона виконує ту ж функцію. Будівництво школи присвятили до 60-річчя правління цісаря Франца Йосипа І. На околиці Австро-Угорської імперії тоді це робили, аби показати, що «татко» піклується про своїх дітей і людей поважного віку. Аби вони не відчували обмеження.
Будинок №15 із дерев’яним ґанком дуже атмосферний – зведений в австрійський період. У ньому винаймали помешкання викладач університету, комерсанти, чиновники та інший не бідний люд.
«Тоді був модним швейцарський стиль. Респект господарям, які донині зберегли ці дерев’яні швейцарські елементи. Час не залишив відбитків на ньому, немає агресивного втручання», – каже Леся Щербанюк.
Будинок №8, що праворуч, зведений 1909 року. Тут усе зазнало змін, залишилася лише табличка з датою зведення будівлі.
«Це чисто міжвоєнна румунська споруда. Дуже гарно виконано – еркер і вежечка додають атмосферності цій будівлі. Будинкам румунського періоду притаманні асиметрія, вежечки і ламаний дах. Тоді не було гострих кутів. Вважалося, що вони збирають негативну енергетику. Усе мало заокругленості: дахи, кімнати, були заокругленими столи і стільці, форми кімнат – усюди м’які кути», – розповідає екскурсоводка.
А це – класичний конструктивізм кінця 1940-х років. Круглі віконечка, відкриті тераси. У цьому будинку збереглися сходи тих часів.
Легендарний будинок Остапа Луцького
Наближаємося до легендарного будинку, який зовні нагадує палац. Фасад тут зберігся донині.
«Це найрозкішніший будинок на вулиці Аксенина. Він зведений 1911 року. Тут присутня асиметрія, стиль віденської сецесії, модерну, елементи українського модерну, візерунки. Відчувається присутність автора, який зводив будівлю. Адже він славний не тільки своєю архітектурною стилістикою. До речі, на цьому будинку дуже складний дах», – розповідає Леся Щербанюк.
У цій будівлі в 1912 році поселився доктор права Франц Екснер. Він приїхав до Чернівців із Відня викладати право у Чернівецькому університеті. Але почалася перша світова війна – він пропрацював у Чернівцях ще два роки у міжвоєнний період та виїхав із міста. Згодом викладав право у Празі, Лейпцигу тощо. Брав участь у роботі Нюрнберзького процесу як захисник генерала Альфреда Йодля, шефа генерального штабу та командування Вермахту.
Мешкав у цьому будинку і генерал Йон Крайовеану.
Довкола тут були військові казарми і жили багато військових чиновників.
Зрозуміло, що помешкання було недешевим. Такому товариству компанію складав залізничний директор Ромуальд Земянковський.
«Для наших читачів, можливо, буде відкриття, що збудував цей будинок Остап Луцький. Його вважають найталановитішим поетом-фінансистом. Це богеміст, який належав до літературної течії «Молода муза». Він її придумав і, перебуваючи у Чернівцях, написав статут цієї течії», – розповідає пані Леся.
До речі, Остапові Луцькому, коли він збудував цей будинок, було 28 років. На той момент він був директором банку «Ощадна каса Буковини». А напередодні одружився на Орисі Смаль-Стоцькій – дочці професора Смаль-Стоцького.
«Остап Луцький, будучи прихильником, замилуваним у віденську сецесію (навчався у Празі, Кракові, Відні), вважав себе сеціоністом. Тож, будучи захопленим естетикою і сецесією, він створив такий будинок. А ще в Остапа Луцького були найромантичніші стосунки з Ольгою Кобилянською. Це був такий красивий «романс», який може бути тільки платонічним. Як казав Луцький, такого романсу може вистачити на все життя.
1905 року Остап Луцький видав на честь Ольги Кобилянської знаменитий альманах «За красою». Він зібрав спогади та відгуки про Кобилянську всіх письменників, які її знали. Саме Луцький першим подав світові Кобилянську як модернову письменницю. Це був дуже розкішний подарунок чоловіка для жінки, яка була йому дорогою. А ще Остап Луцький не розлучався зі «своїм найбільшим скарбом» – 100 листів від Ольги Кобилянської», – розповідає Леся Щербанюк.
Однак Луцький жив у своєму будинку не довго. Тут народився його син Юрко. 1914 року почалася Перша світова війна. Молодим офіцером він пішов воювати в австрійську армію. Там отримав рідкісну відзнаку – срібну медаль за хоробрість.
Зустріч із мешканцями будинку-палацу
До будівлі, зведеної Остапом Луцьким, підійшла пара. З’ясувалося, що це мешканці цього величного будинку. Нам дозволили ввійти на подвір’я та сфотографувати будівлю ближче.
Власник частини будинку (тут проживають чотири сім’ї) розповів, що наразі вже багато елементів будівлі втратили, але намагається підтримувати архітектуру.
«Коли майстри робили ремонти, зауважили, що ніде раніше не бачили такого ступеня надійності зведення будинку. Тут перекриття із залізничних колій. Зараз навіть мультимільйонер не може собі таке дозволити. Таке враження, що власник не рахував гроші, і це будинок його мрії. Тут світла, позитивна енергетика, думаю, у цьому будинку жили творчі люди», – ділиться враженнями нинішній власник будівлі.
– Так, він (Остап Луцький, – авт.) вклав душу у цей будинок, – каже пані Леся.
«Раніше тут не було паркану, туристи могли підійти ближче, аби оглянути будівлю. Але довелося класти загорожу, бо є різні люди. Живу тут уже 14 років. Дуже багато вклав у цей будинок, аби його зберегти», – каже мешканець.
За його словами, радянська влада зіпсувала будівлю, всередині там бездумно робили перепланування. Кімнати були на 40 квадратів, але їх поділили на 10 та 30 м.
Також, за словами чоловіка, проблема старих будинків у тому, що у них переважно мешкають люди пенсійного віку, які не мають можливості реставрувати будівлі.
«Архітектурні пам’ятки потрібно зберігати, підтримувати. А часто пенсіонери навіть не опалюють кімнати, відповідно, вологість руйнує стіни. Хоча тенденція позитивна – останніми роками статус цього району повертається, і сюди заїжджають заможні люди, які зможуть зберігати архітектуру», – каже мешканець будинку.
Власне, аби відчути енергетику цього району, чоловік розповів, що потрібно пройтися вулицями Аксенина та Федьковича о 5 ранку. Тут тихо, у саду стрибають білки, у вікно може заскочити куниця, співають пташки.
Тут жив Грегор фон Реццорі
На будинку №35 зберігся напис румунською «Cernăuți», зведений 1935 року.
Біля будівлі з фрескою двоє дівчат влаштували фотосесію.
«Будинок звели 1889 року, але фасад повністю відреставрували. Фреска теж сучасна. Її виконав 5-7 років тому майстер з Італії. Приємно, що тут така вишукана огорожа та гарний фасад», – каже пані Леся.
Будинок № 38 не відрізняється архітектурою, він простий в архітектурному розумінні, хоча й досить цікавий, але заслуговує на те, аби тут встановили меморіальну дошку.
Адже, за словами Лесі Щербанюк, тут жив знаменитий чернівчанин, письменник, сценарист, журналіст, актор і людина світу Грегор фон Реццорі.
«У цьому квартальчику пройшло дитинство Грегора фон Реццорі. 1937 року він виїхав у Берлін. Відтак були різні країни світу. Він виступав у Парижі, написав 8 сценаріїв, грав у 22 фільмах. Знімався з такими артистами, як Бріджіт Бардо і Таня Маллет, написав 25 книг, дві з них про Чернівці та Буковину (одна автобіографічна). У Чернівці Грегор повертався у думках і книгах. Громадянство він отримав аж у 68 років, а у вічність відійшов в Італії. Де, до речі, мав віллу», – розповідає Леся Щербанюк.
«Це був неймовірно талановитий чоловік. Хоч він завжди подорожував, але кожний раз подумки або направду приїжджав до Чернівців і пишався тим, що він чернівчанин. Місто має гордитися ним», – вважає Леся Щербанюк.
До слова, у будинку, який звели у міжвоєнний період, досі фактично нічого не змінилося. На вікнах старі рами, збереглися дерев’яні румунські жалюзі (за їхнім зразком їх виготовляють і зараз). Це – візитівка румунського модерну «необринковяну».
Завершуємо мандрівку наприкінці вулиці, що квітне магноліями. Сюди хочеться повернутися з гідом або ж просто вийти на прогулянку, де затишніше та цвітуть ці запашні квіти.
Ольга Максимюк
Фото Ірини Болести
