0
Борис Тимощук фактично відкрив Буковину в археологічному сенсі.
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.
Якщо ви запитаєте, яку літературу, чиї статті найбільше цінують буковинські «чорні» (самодіяльні) археологи, то 100% дадуть вам відповідь, що це роботи Бориса Онисимовича Тимощука. Настільки вони точні, ділові. І водночас орієнтують, дають напрям пошуків. Це теж певне визнання. Тому що коли тебе святкують колеги, це ще не визнання. Зрештою, це може бути даниною ввічливості. Коли тебе святкують фанатики, то це, безумовно, визнання. У першій декаді квітня наукова громадськість відзначала ювілей видатного українського та чернівецького археолога, історика Бориса Онисимовича Тимощука. У ЧНУ відбулася Міжнародна наукова конференція до сторічного ювілею науковця. Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник видав працю «Археолог, який став легендою» (автори Любомир Михайліна, Сергій Пивоваров).
Тимощук колись фактично відкрив Буковину в археологічному сенсі. Він проводив енергійну наукову та популярізаційну діяльність. І був першим упродовж багатьох років. Але це все ж достатньо вузька тема… Хотілося б трохи популяризувати спогади науковця. Вони могли б вразити широке коло людей, якби ще хтось щось читав. Може, своїми зусиллями ми навернемо людей до цієї, хоч і витратної, але прекрасної звички.
До слова, 11 квітня відзначали день, який у передвиборчому клопоті в Україні не помітили. Це День звільнення в’язнів фашистських концтаборів. Так ось Борис Тимощук був одним із таких в’язнів.
Спогади його вражають не описанням жорстокості, а описанням загального психозу. Є цитата, яка зачепила мене найбільше. Вона описує, як хворий на тиф Борис Тимощук лежить у шпиталі концтабору. А поруч – хворий поляк. І ось, замість того, щоб об’єднатися у щирій ненависті до тих, хто запроторив їх у табір, раптом починається суперечка на… національну, ідеологічну тему. Подам цитату:
«Поряд зі мною лежав поляк. Ми з ним познайомилися, він розповів мені, що вчився у Варшавському університеті. Я йому розповів про себе: де вчився, працював, що родом із Житомирської області України. І тут він мене вдарив за це, бо, казав він, Київ і Житомир – польські міста, і то є територія Польщі. Я не міг ударити його у відповідь, такий був ослаблений. Образа за той удар залишилася у мене надовго. В лікарні не давали пити води, тільки баланду. І мій односелець носив мені воду в пляшечці і каву. Передавав через вікно. А поляк, який лежав поряд, отримував їжу від Міжнародного Червоного Хреста. Він просив у мене води, і я обмінював її на хліб і яйця».
фото меморіальної дошки з Вікіпедії
Я вирішив подати цю цитату зі спогадів Тимощука першою (хоча це і руйнує хронологію розповіді), тому що вчора бачив, як майже чубилися продавчиня та покупець, які мають різні погляди на кандидатів. Незнайомі люди з приблизно однаковим життям. Саме я готував ті цитати, і подумав: «Ось жива ілюстрація». Люди ж не змінюються з часом. Трішки зігнати з них глянц, спустити з повідця – загризуть за свої ілюзії. Замість того, щоб думати про своє лице, про те, що головне – не дозволяти собі у ставленні до іншого зверхності, неповаги, агресії. І що вони виграють?
І от якраз світова війна, про яку саме згадує Тимощук, була апофеозом, розквітом абсурду, мари у житті людей. Бо ж велася вона з усіх боків не за кривду, а за правду. Про це завжди треба було говорити. Тільки за правду без людського обличчя, за правду, яка вигризає чужі кадики.
Замість щастя несподівано постали… концтабори. І в цивілізованій Європі, і в нецивілізованій Азії – однакові. Хоча правда була різною, табори були дуже схожими. Просто тому, що люди опікувалися правдою, а не методами тієї правди. Не опікувалися своїм лицем.
Хотів того чи не хотів, та Тимощук цими своїми нефільтрованими спогадами розповів про це переконливо.
Подаю декілька цитат із тих його записів про неймовірні часи війни, які, дай Боже, ніколи вже не повторяться. Тимощука взяли 1941 року в полон. Цікаво, що на той час була інерція нормальності, інерція нормального життя, людського ставлення. Німці у 1941 легко випускали полонених:
«Десь у районі Шепетівки мені так запахло батьківщиною, що я надумав не відкладати на потім утечу. Німецька охорона у 1941 році була ще погано організована. Я вистрибнув з вагона, підійшов до есесівця і попросився в туалет. Він мене зрозумів і дозволив піти у кущі. Звідти я вийшов у лісок і далі пішов лісом. Мене ніхто не наздоганяв. По дорозі зустрічав багато людей, які теж, як і я, утікали. За три доби я пробрався до рідного села».
«Постало питання, як дістати мені документи, де було б указано, що я вчитель цього села, а не вояк, який утік з німецького полону. Ми з батьком забили кабанця і чверть його віднесли до старости. Він із задоволенням прийняв м’ясо і без проблем виписав мені документ».
«Німців у селі спочатку зустріли привітно, але взимку вже ненавиділи їх. (…) Колгосп у селі не розпустили, а тільки перейменували у «Громадське господарство». Керував ним німець. Не так було й погано в німецькому колгоспі. Щомісяця кожному робітнику видавали по 16 кг борошна, роздавали, крім того, по 1 га землі тим, хто хотів на ній працювати. У нас у селі працював спиртовий завод, побудований ще польським поміщиком.(…) Одного разу батько приніс на коромислі два відра спирту».
Окупаційне життя Тимощук описує щиро та безпосередньо. Ми бачимо, як зникає інерція нормальності і розквітає ненормальність. Вразило у цих спогадах, з якою легкістю наші люди наражаються на те, щоб їх навіть вбили, але все ж робитимуть по-своєму. Тимощук описує, що селяни не хотіли працювати у німецькому колгоспі й грали в полі у карти. В той час німецький наглядач сидів на куполі церкви і дивився у бінокль. У тих, хто не працює, він стріляв із рушниці. Але селян це не зупиняло – вони все одно грали!
Потім Тимощука таки забрали до німецького табору. Він потрапив спочатку у знаменитий та страшний Майданек, а пізніше його перевели до Німеччини у Флоссербург.
Безліч деталей, які мало кому спадають на думку, описує Тимощук. Наприклад, що одесити всі вечори у концтаборі Майданек грали на гітарі у своєму бараку, а поляки вимінювали в євреїв діаманти на буханець хліба. Що самих євреїв призначали у керівний склад концтабору, і вони надретельно виконували свої обов’язки в марному сподіванні врятувати своє життя. Надія псувала цих людей. Вони прийняли правила ненормальності. Проте майже ніхто не врятувався.
Ось нарешті – звільнення з табору. Виявилося, що і в ненормальності є своя інерція, ще більша, може. До останнього працювала машина руйнування. Хоча б здавалося: відпусти, залиш живим. Люди, як механізми, залишалися катами, наглядачами, вбивцями. Хоча не мали жодних особистих претензій до полонених. Вони виконували свою ганебну роль до останньої секунди. Чому? Загадка, закон природи. Опис звільнення у Тимощука настільки емоційний, що я не міг його не подати. В останній день перед звільненням в’язнів повели на розстріл:
«Над колоною стали літати американські літаки-розвідники. Підпільний комітет вирішив підняти повстання. Прямо на марші почали підготовку. По колоні передали, що по команді «Стій» треба підняти повстання. Мені доручили прибрати есесівця, який з псом. Я став просуватися по шерензі ближче до нього, але дуже боявся пса, бо раніше мене вже кусали німецькі вівчарки. Коли пролунала команда «Стій», – почувся страшний крик. Разом закричали всі в’язні, які водночас кинулися на німців і почали їх душити голими руками. Із десяток псів почали тікати від нас у різні боки. З американських літаків побачили, що почалося повстання, і з іншого боку котловану, в який вводили по черзі колони для розстрілу, з’явилися американські танки. Танкістами у кожному танку були тільки негри. Я побачив, як з самого танку негр стріляв із кулемета по німцях, а інший негр у той же час кидав галети в’язням. Притягнули ще живого німця з колони, поклали перед танком, і негри танком його задавили, так що було видно кишки. Страшна картина відкрилася нашим очам – багато з тих в’язнів, які йшли попереду, лежали розстріляні в долині. Все навкруг ворушилося – це були поранені. Коли була знищена німецька охорона, коли з’явилися американські танки і всі в’язні зрозуміли, що живі і вільні, стало творитися щось неймовірне. Декілька чоловік відразу втратили розум від радості.
Деякі в’язні підходили до мене і ділилися їжею, бо коли я працював на кухні, то крав для багатьох із них їжу, чим врятував від смерті. Разом ми пішли в німецьке село. Мене вразило, що в будинку, в який ми зайшли, стояла старша жінка і трусилася від переляку. Ми заспокоїли її. Пішли в хлів до корови і побачили там чотирьох в’язнів, які присмокталися до її дійок з різних сторін і так пили молоко».
Що сказати про цю історію, яку пережили не ми, а історик Тимощук. Звісно, його спогади в тому аспекті, мабуть, ніхто не розглядав. Варто пам’ятати, ті люди не були нічим не кращими та нічим не гіршими за нас. Тримаймося нормального. Не у правдах, яких так багато нині, а у методах. Дасть Бог, винесе нас у правильному напрямку…
P.S. Книга спогадів Бориса Онисимовича Тимощука «Моя краща знахідка», звідки наведені цитати, на жаль, відсутня у продажу, але з нею можна ознайомитися в обласній та університетській бібліотеках.
Фото з книги «Археолог, який став легендою» (автори Любомир Михайліна, Сергій Пивоваров).
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
