0
Відомий на Західній Україні співак і шоумен розповів про плагіат, проблему заробітчанства та школу весільного лабуха. 
З його пісні починається танцювальна частина кожного буковинського весілля. У його музиці гармонійно поєднуються коломийки і балканські мотиви, а сам він чи не єдиний бойко, який отримав відзнаку «За особливі заслуги перед Гуцульщиною». Василь Мельникович, або Гуцул Хуліган – відомий на Західній Україні співак та шоумен, автор і виконавець хіта «Гойра вісілє». В інтерв’ю «Шпальті» артист розповів про буковинський слід у творчості, про виступи для діаспори та учасників Олімпіади, а також про те, чи місце шоуменам у політиці.
Про перше знайомство з Чернівцями, Магалу та плагіат
Є декілька міст в Україні, в яких я маю кому зателефонувати вночі, якщо, не дай Бог, зламалася автівка чи ще щось трапилося. То є Тернопіль, Київ і Чернівці. Тут живуть декілька моїх хороших друзів, хоча їх небагато – можна перерахувати на пальцях.
Уперше в Чернівцях я побував на початку 2000-их перед своїм весіллям. Тоді я прибув на славнозвісний Калинівський ринок купувати собі шлюбний костюм. Але так і не купив, бо хотів чогось супермодного на ті роки, і поїхав до Львова. Таким було моє перше знайомство з Чернівцями. Але я одразу зрозумів, що сюди варто частіше приїжджати, бо це не просто місто, де можна скупитися на базарі. Чернівці мають дуже глибоке коріння. Це справді мистецьке місто.
Ми добре знайомі з географією Буковини, бо дуже багато людей тут замовляють нас на своє свято. Буковина гучно святкує буквально все: хрестини, весілля, дні народження. Це свідчить про те, що місцеві люди самодостатні.
З Буковиною мене пов’язує набагато більше, ніж здається на перший погляд. Поясню чому. Так сталося, що найвідомішою моєю піснею є «Гойра вісілє». У її програші звучить шматочок із треку, який називається «Mahalageasca (Bucovina Dub)». Тобто в тій назві є і Буковина, і село Магала біля Чернівців, у якому я, до речі, неодноразово виступав.
Претензії щодо порушень авторських прав до мене ніколи не надходили. У «Гойра вісілє» звучить тільки програш запозичений, а музика і слова пісні є моїми. Цей програш можна зустріти також в інших виконавців: його приписують і Ґорану Бреґовічу, і гурту «Gogol Bordello», і Shantel. Але це балканська народна музика, як наша гуцулка чи мелодія з коломийок. А на етномотиви авторське право не розповсюджується.
Кажуть, що багато моїх пісень – це переробки хітів іноземних артистів. Але у відповідь можу сказати, що у плагіаті мене ніколи не звинувачували. Бо плагіат – це коли я натягаю на себе фуфайку і кажу, що сам її пошив, а насправді ту фуфайку пошив якийсь завод, а я її просто ношу. Нашим людям завжди подобалася зарубіжна фірмá, але мови вони добре не знають і тому ходять мугикають світові хіти на свою манеру. І я подумав, чому б не взяти за основу ту іноземну музику, додати гуцульські мотиви і написати до неї слова на карпатський лад? У таких випадках я завжди вказую: «Музика запозичена». Ніколи не писав, що то моє. Це не плагіат. Плагіат – це коли ти вкрав, коли чітко прослуховуються схожі нотки, а ти всім доводиш, що це ти придумав чи тобі ця мелодія наснилася вночі.
Проект «Гуцул Хуліган» народився у 2003 році, і ці два слова стали моїм сценічним ім’ям. Спочатку так називався музичний альбом із моїми коломийками. Але дуже швидко воно приклеїлося до мене як сценічне «поганяло». Інколи думав зробити «ребрендинг», але від себе не втечеш – все одно люди казатимуть «це той, що колись був Гуцулом Хуліганом». Ніколи не міркував над тим, аби полишити цей образ. Лірик із мене ніякий, хоча в глибині душі десь є ця нотка. Але виходити на сцену з такими піснями – не моє. Є думки зробити паралельно ще якийсь проект та у його рамках, наприклад, співати пісні з використанням ненормативної лексики. Адже є дуже багато важливих тем, про які хочеш сказати голосно, та без брутальщини, без матюка вони не звучать.
Про проблему трудової еміграції українців та інші теми для пісень
Хоча більшість моїх пісень веселі та жартівливі, я часто порушую в них соціальні теми. Однією з таких є трудова еміграція українців, зокрема, жінок на заробітки в європейські країни. Це велика проблема в Україні. Багато дивляться на цю тему з позиції того, що надходять значні фінансові вливання в нашу економіку. Але водночас не бачать проблему – виховується покоління молодих людей, яких я називаю «гаманцями». Вони чекають, що раз на місяць надійде транш, вони прибіжать у банк і отримають від мами чек. З тих дітей виростають юристи, лікарі, до яких нам із вами треба звертатися. Неодноразово бачив живі приклади цього. Раніше я працював учителем музики у школі в своєму рідному селі Гошові Івано-Франківської області й бачив, як ростуть ті діти, добре їх знав. Одного разу, вже не вчителюючи, виїжджав із села та зустрів на автостанції свого колишнього учня. Питаю: «Куди їдеш?». А він каже: «Та до Франківська, вчусь там у медакадемії». А я то пам’ятаю, що цей хлопець у школі не міг свого прізвища без помилок написати! Та він коляду «Бог предвічний» знав лише перший куплет, а не всі 18! А він завтра буде хірургом і, не дай Бог, мені колись лягти під його ніж. Оце велика проблема. Це стосується не всіх, звичайно, але ситуація є масовою.
Інша проблема – те, що розпадаються сім’ї, спиваються чоловіки. Багатьох жінок так засмоктує та Європа, їм так подобається той рівень життя, що вони знаходять собі сеньйора, і нащо їм уже той чоловік в Україні. Вони починають шукати якісь відмазки, прикриваючись тим, що забезпечують сім’ю. Наші села і міста втрачають робочі руки та світлі голови. На цю тематику в мене вже є заготовка нової пісні:
О мамма міа, белла море, –
Так мама татові говоре. –
Ще зо два роки там побуду,
Сеньйора лишу, з тобою буду.
А тата в нерви знов кидає,
Сам тато спить і сам лягає.
Бо тато – хлоп, і хоче кайфу,
А маму видить лиш по Скайпу.
Крім цієї проблеми в моїх піснях ще є такі теми, як політика, вибори, злодійство, нечесність, вирубка лісів. Вирізав ти ту ялинку – посади на її місці чотири. Вони не задаються думкою, що вже їхні діти та внуки не будуть мати, що вкрасти. Це проблема, яка дасть про себе знати не через століття, а через десятиліття. Бо нові дерева за 10 років не виростуть. Чому я цю тему подаю в камеді-стилі? Тому що, може, так швидше дійде. Якщо робити серйозну пісню, то ніхто на неї уваги не зверне.
Щодо моїх крайніх робіт – це пісні «Ровер» і «Любов». Остання є єдиною ліричною композицією в моєму репертуарі. Треба, щоб і «мєдляки» були для розбивки драйвових пісень під час виступів. Не співати ж чужі, якщо є руки, ноги, мізки і своя студія. Водночас «Ровер» – проста пісня про двопедальний велосипед. Чомусь усі співають або про щасливу любов, або про трагічну. А про ровер ніхто не співає на нашій естраді. Цю пісню подарував мені товариш зі словами: «Бери, то твоє». Раніше я вагався, не хотів від когось брати, лише сам писав. А потім подумав, а чого нехтувати тим? До речі, автором цих двох пісень – «Ровер» та «Любов» – є Тарас Шевченко, але не Григорович.
Про виступи для української діаспори в США та на Олімпійських іграх
Я дуже люблю виступати для української діаспори закордоном. Перший мій візит до США був у 2004 році в період, коли розпочалася Помаранчева революція. Люди організовували там свій маленький Майдан. Вони зносили гроші, одяг і просили передати все протестувальникам. Діаспора ще більше переживає за Україну, ніж ми. Кажуть: «Щось робіть!». А я відповідаю: «Приїжджайте і допоможіть щось робити».
Вони такі самі українці, як ми, навіть щиріші. Єдина проблема, що вони від чогось втекли. Тобто ми з вами все-таки живемо в цій державі, не залишаємо ту неньку, за якою треба доглядати. А вони, певно, в пошуках кращого життя, виїхали звідси. Оцей аспект я трохи важко переношу. Але якщо так склалася їхня доля, повірте, вони собі так там облаштували життя! Церкви є, клуби є, творчі об’єднання є. У Чикаго навіть є театр «Гомін» при церкві Святих Володимира й Ольги, який ставить п’єси українських авторів. Вони раніше за Івано-Франківський театр поставили виставу «Гуцулка Ксеня».
Це такий же типаж людей, у них схожий менталітет, але збагачений тим, що вони вже громадяни США. У побутовому плані, робочих питаннях вони мислять, як американці.
Завжди доля якось так зводить із людьми, що тебе в певний момент хтось має побачити. Виступали ми на одному зі свят у Києві, і підійшов представник Національного олімпійського комітету України. Він сказав, що до мене має розмову президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак. А він, до речі, наш земляк – гуцул із Ворохти. Зустрічаю я пана Бринзака, весь мокрий після виступу, і він каже: «Я вже все про тебе знаю, нам треба, щоб ти презентував колоритне мистецтво Західної України на Олімпіаді в Пекіні». У мене відвисла щелепа – який Пекін, які Олімпійські ігри? Я про таке навіть не мріяв, і, звичайно ж, погодився. Поїхав на літню Олімпіаду-2008 у Китай у складі мистецької групи підтримки. До неї, крім мене, ввійшли комік Борис Барський, співаки Віктор Павлік, Віталій Козловський, Наталія Валевська. А на зимову Олімпіаду-2010 у Ванкувері (Канада) вже тільки одному мені запропонували і троїстим музикам із Києва. Надалі вже такої творчої групи підтримки не було, бо пояснили, що фінансування урізали.
Однією зі складових нашого візиту були концерти в олімпійському селищі для підтримки духу наших спортсменів. Також був великий концерт в Українському домі при нашому посольстві в Пекіні. Тоді Президент НОК України Сергій Бубка приймав своїх колег-президентів з інших країн. Йому треба було показати колорит нашої держави. Тоді інтернет і новини в багатьох країнах облетіли кадри, як я взяв представницю НОК Франції танцювати коломийку.
Про викладання в сільській школі та навчання в школі ресторанного лабуха
Мої батьки – вчителі. І я також міг стати педагогом. Закінчив Дрогобицький педуніверситет, навіть працював учителем музики в школі. Але зрозумів, що це не моє. Ставати священиком, монахом, вчителем, поліціянтом потрібно за покликанням. Коли я ріс, бачив, як мама з татом жили школою. Я ж вирішив для чогось іншого приберегти своє здоров’я. А на моїх виступах його треба багато, бо я не тупо стою і гойдаюся під музику – інколи тричі за виступ змінюю футболки. Є люди, які не можуть собі дати ради на сцені, а баяном володіють, то хай працюють у школі. Єдине побажання тим людям: дитині не потрібно знати вісім тональностей та всі знаки літерації. Якщо хтось хоче стати музикантом, то ходить у музичну школу і все те знає. А дітям, які в майбутньому будуть банкірами, лікарями та юристами, то не потрібно. Максимум, що має знати дитина, коли виходить зі школи – «Ой, у лузі червона калина», гімн України і 20 народних пісень. Щоб, коли хлопці мають іти в армію чи до шлюбу, не співали «Руки Вверх» на тих забавах, а мали запас українських пісень. Хоча я своїм учням вмикав усе на світі: від важкого метал-року до попси і коломийок.
Батьки ніколи не казали мені, що я займаюся чимось не тим. Саме завдяки татові я пройшов серйозну школу весільного музики і ресторанного лабуха. Мій батько – вчитель музики і відповідно апріорі лабух. Тому я з дитинства купався у весільній музиці. Я ріс на канадських записах і піснях тріо «Мареничі». І також був приреченим стати лабухом. У 10 років я грав свої перші проводи в армію, а у 12 пішов із татом по весіллях. У тата був родинний музичний гурт – крім нього, там грали троє його братів. Підросла моя старша сестра Оксана (скрипалька) і пішла з ними. Підріс я – пішов бас-гітаристом. Тато собі не дітей ростив, а членів музичного колективу. Потім я навчався в училищі культури в Калуші і частенько грав на забавах. Згодом із бас-гітариста перекваліфікувався у клавішника. Став студентом Дрогобицького педуніверситету – вдень вчився, а ввечері грав за п’ять кілометрів звідти у ресторанах Трускавця. Його ми називали «золотою жилою». Там була нереальна кількість відпочивальників, причому одні приїжджали печінку підлікувати, а інші – посадити її.
Дехто з артистів соромиться своїх виступів на весіллях та корпоративах. Я цим не переймаюся. Яка різниця, мене запросили на своє професійне свято юристи чи айтішники, чи на весілля? Я роблю те, що я роблю. Я роблю на весіллі те ж, що й на якомусь великому фестивалі. Це не опускає артиста, але більшість чомусь бояться винести цю тему на поверхню. Чого встидатися? Назвався грибом – лізь у кошик! Якщо твоє покликання розважати людей, то роби це. Якщо людина може оплатити твої послуги, то що в тому поганого, чому треба відмовляти? Є артисти, які кажуть, що збирають повні зали, а самі їздять у метро, бо свого транспорту не мають.
Про виступи на підтримку кандидатів на виборах та про шоуменів у політиці
Для того, щоб я виступав за якогось політика перед виборами, я маю бути глибоко переконаний, що цей кандидат є моїм фаворитом. Тоді я не буду соромитися порвати на собі сорочку за нього. Останні декілька передвиборних кампаній не беру участі в подібному. Тому що колись послухав свого колєґу Андрія Кузьменка, який казав: «Я собі знаю, де заробити». А він розумів про що говорить, бо сам колись мав гіркий досвід виступів перед виборами.
Зараз Кузьми дуже бракує. Він був бунтарем, який валив правду в очі. Причому не дрібним чиновникам чи тим, хто ліс краде, а тим, у кого маленька армія за спиною.
Зараз усі говорять про Зеленського та вибори президента. Звичайно, кожен із нас має право балотуватися, але мені, наприклад, зрозуміло, що я не потягнув би навіть областю керувати. Якщо Володя готовий очолити країну, по-перше, за ним має піти вона. По-друге, він повинен мати команду, яка буде керувати армією, економікою, тобто тими сферами, які в Україні кульгають на обидві ноги. Але одна справа – виграти вибори, тому що ти патріот, із гаслами, які реально готовий впроваджувати в життя, а інша – виїхати лише завдяки рейтингу медійної людини, яку роками транслюють з екранів телевізора.
Іван Сірецький
Фото Євгенії Калюжки
