Відчуваю себе частиною України. Інтерв’ю з оперною співачкою Марією Максаковою

Про чернівецьке коріння, важливість вивчення державної мови та чому за жодних умов не потрібно повертатися до Росії.

Марія Максакова – всесвітньовідома оперна співачка, до 2016 року – депутатка Держдуми Російської Федерації. У грудні 2016 року разом із чоловіком Денисом Вороненковим залишили Росію та переїхали до Києва з політичних мотивів, отримавши посвідку на постійне проживання. Про найдорожчу ціну свободи за вбивство чоловіка у центрі Києва, знайдене чернівецьке коріння, обов’язкове вивчення української мови та різні напрямки «колись ніби дружніх країн» читайте у нашому інтерв’ю. 

Відчуваю себе частиною України

Зараз я проживаю з сином у Києві. У нього, як і в мене, є російське та німецьке громадянство. Вже через два роки ми можемо отримати українське – одразу опісля того, як мине 5 років нашого перебування тут. Удома із сином разом вчимо українську, а також він опановує англійську.

У нашому виборі переїзду не тільки місто (Київ) відіграло роль, але й люди. У мене з’явилося багато друзів в Україні, з якими мені дуже цікаво.

Я відчуваю себе частиною України, особливо після того, що трапилося два роки тому у березні (23 березня 2017 року чоловіка Марії Максакової Дениса Вороненкова застрелили у центрі Києва, – ред.). Думаю, це найбільша ціна, яка, на жаль, сплачена за те, щоб мати таку можливість.

Україну чекає великий розвиток. І мені набагато цікавіше жити в середовищі, яке розвивається. У Європі (при всій моїй любові до її умов та безпеки) більшість процесів державотворення вже завершені. Вони просто натираються до блиску. А мені, як творчій та енергійній людині, хочеться перебувати там, де суспільство лише на старті всіх своїх майбутніх великих справ.

Вчити українську – моє бажання

Українською розмовляю вже три роки – відколи приїхала до Києва. Я вчила з дитинства німецьку, потім англійську. Понад 5 років після університету опановувала французьку, також італійську (для виконання оперних партій). Ще трохи вчила іспанську, але вже навіть і не згадую про неї. Українська – це вже шоста для мене мова. Може, тому процес і пішов швидше. Найголовніше для мови – живе спілкування, коли у вас є середовище, де можна комунікувати.

Для мене найжахливіше, що є – це суржик. Хай би вже російською спілкувалися, ніж ним. До мови треба ставитися з великою повагою. Мовне питання – це взагалі український біль. Не знаю більше, з якою би ще мовою у радянські часи йшов такий бій. Чому ж не знищували грузинську чи, умовно кажучи, вірменську?

Вчити українську – моє бажання. Якщо людина хоче жити в країні, вона мусить знати її державну мову. Але якщо людина не розуміє мови країни, в якій живе, вона все одно відчуватиме себе вигнанцем. А я не хочу так.

Завжди хотіла доїхати нарешті до Чернівців

Я нещодавно записала альбом українських пісень. Ця мова для мене рідна насамперед тому, що мій дідусь народився у Чернівцях. А бабуся, мама мого тата, – в Умані. Але її історія не така яскрава, як Максиміліана Карловича. Його життя є своєрідною пам’яттю, яку зберігала вся родина, друзі, все моє оточення. Я завжди хотіла доїхати нарешті до Чернівців. Подивитися, що ж це за місто, звідки фактично ми всі родом. Навіть ось це відоме прізвище, яке і я ношу, придумав дідусь. Насправді ж його звати Макс Шварц.

З’ясувалося, що Чернівецька муніципальна бібліотека вивчала історію мого дідуся. Знайшли будинок, дослідили, як Максиміліан Карлович робив свої перші музичні кроки. Дізналися навіть, як він утік від своєї родини, коли йому було 10 років. Маленьким він пройшов конкурсний відбір до оперети, яка приїхала влітку з Бухареста – вони шукали «амурчика». Ось дідусь пройшов цей відбір і так захопився усім цим, що навіть не міг залишити своє нове життя. Просто взяв і втік від родини – досі не знають, як це зробив. Можливо, сховався десь у декораціях. І поки їхав до Бухареста, родина шукала його тут.

Через декілька років сім’я вже вважала, що він помер. Але згодом 16-річний Макс Шварц повернувся до Чернівців. Його батько, мій прадід, був доволі непоганим кравцем. У своїх мемуарах він пише, що навіть не знає, що на нього справило більше враження – те, що син після довгої відсутності повернувся, чи той костюм, у якому він був одягнений. Мені було дуже цікаво, в якому середовищі виросла і сформувалася ось така непересічна людина.

Чернівці підкорюють атмосферою

Коли я вперше місяць тому приїхала до Чернівців, зрозуміла, чому мій дідусь став тим, ким став. Атмосфера тут зовсім не така, як деінде. Таке враження, що тут взагалі не було радянського часу. Це дуже відчутно. Навіть ці кафе, вузькі вулички – все, що так сильно люблять австрійці.

Я народилася у Мюнхені – 150 кілометрів до австрійського кордону. Дуже відчуваю у Чернівцях цю, власне австрійську, атмосферу. А найбільше вражають десерти – вони тут просто бездоганні.

Не можу сказати, що у Чернівцях мене дуже сильно вразило щось одне. Вважаю, що вони підкорюють атмосферою, яка є у всіх старих містах.

Найбільше вражають люди. У них нема чогось такого незначного, побутового. Нема такого ставлення до життя, як до якогось важкого і монотонного виживання, кислого процесу, який треба перетерпіти від однієї події до іншої, з пункту А до пункту B, а що між ними – не важливо. Тут сам процес життя наділений якимось шармом краси буття. Кожна окрема секунда просто потребує особливої естетичної уваги. Чого бракує Чернівцям, аби стати кращими? Доріг – і все. Звісно, великий контраст між красою міста і, м’яко кажучи, відсталою інфраструктурою.

 

Сам по собі диплом не заспіває

Ми створили унікальний проект – «Masha Music». Такого раніше ніколи не було. Звісно, можна проводити аналогії з низкою якихось раніше створених соціальних мереж, але все ж таки це перша професійна музична мережа. Вона також поєднує у собі функції продюсування. Я, безсумнівно, намагаюся створити там музичний простір, де можна було б вирішити всі свої проблеми. Починаючи від отримання кваліфікаційного майстер-класу і закінчуючи юридичною підтримкою задля отримання грантів, збирання грошей для своїх проектів. Постараюся все, що у мене є, з погляду відомості та енергійності, вкласти у цей проект. Думаю, талановиті діти просто недоглянуті спільнотою, їм загалом не вистачає уваги – не лише фінансової. Найважче доводиться саме інструменталістам, їхня щоденна клопітка праця просто недооцінена. Зараз у цій сфері ми співпрацюємо зі Львовом та Івано-Франківськом. Нам не потрібні ні гроші батьків, ні зв’язки, ні дипломи – це не грає жодної ролі. Сам по собі диплом не заспіває, правда ж? Шукаємо таланти.

Сподіваюся, колись Росія повернеться до нормального стану

До Росії не планую повертатися. У жодному амплуа. Колись, сподіваюся, Росія повернеться… до нормального стану. І покаже себе світові з кращого боку, а не як зараз.

Ось, наприклад, минулої осені до мене в Мюнхен приїхала моя подруга Лєра Кудрявцева, аби зняти зі мною розважальне шоу, яке взагалі не є політичним. Але те, що вони (Уряд, – ред.) потім використали нарізки з цього матеріалу в якихось інших пропагандистських шоу… Часто беруть фрагменти моїх виступів у різних українських програмах і так само вставляють, порушуючи авторські права. Я не йду з ними на жоден контакт, і це всі прекрасно розуміють. Упродовж першого року (перебування в Україні, – ред.) вони намагалися, обривали навіть телефон. А потім уже перейшли у відкритий наступ. Вони не лише нав’язуються – ще й переслідують. Знаходять, де я живу. Якось приїхали на мій концерт до Риги, нахабно розсілися у залі (5 людей знімальної групи). Мабуть, думали якусь провокацію затіяти. Але їхня неосвіченість нас просто врятувала, тому що вони не зрозуміли, що концерт складається з двох частин. Тому просто взяли і з’явилися перед антрактом із квітами. А потім написали, мовляв, побачивши їх, я так налякалася, що втекла зі сцени. Ба більше – відтягла з собою диригента та весь оркестр. Їм навіть на думку не спало, що це був задуманий антракт. І завдяки цьому нам вдалося їх ідентифікувати і, як би це коректно сказати, попросити покинути приміщення.

У самій українській сутності немає бажання щось загарбати

Рівень безпеки в Україні набагато вищий, ніж про нього прийнято думати. Сама українська ментальність дуже миролюбна, людині досить багато дозволяють, перш ніж за неї «візьмуться» по-справжньому. В Україні війна не прищеплюється. У самій українській сутності немає бажання щось загарбати. Якщо українці і воюють, то лише задля того, аби встановити на своїй законній території мир.

Натомість тут величезний культ сім’ї, любові до дітей, неймовірно плодовита земля. І всі ці умови, зрозуміло, провокують у людях тільки найкращі якості та бажання миру та процвітання. Нема тенденцій до репресій, залякувань, переслідувань, які, звісно, процвітають у Росії. Там потрібно дуже мало зробити, аби тебе взяли під контроль. Країна, яка пишається тим, що побудувала найбільший у Європі ізолятор на місці так званих петербурзьких хрестів, думає не про соціалізацію своїх громадян, а про покарання. Саме з цієї точки зору в Україні дуже й дуже безпечно. Звісно, є радикально налаштовані люди, та вони всюди є. Але саме середовище просто стримує і не схвалює якихось насильницьких поглядів. Країна захищена невоєнною ментальністю.

Наскільки швидко країна досягатиме поставлених цілей, залежить насамперед від того, який у неї буде вибір. Зокрема, 2019 рік стовідсотково визначатиме швидкість кроків, але не їхній напрямок.

Змінити вектор розвитку України, як європейської країни, просто неможливо. Тут я повністю спокійна. І чим далі, тим більше Україна буде розходитися у напрямках із колись ніби дружньою і братською сусідкою. У росіян, зрештою, рано чи пізно настане фаза каяття. Думаю, похмілля буде дуже гірким. Мені соромно за все те, що відбувається, хоч розумію, що моєї особистої провини тут немає. Соромно за нинішнє принизливе підлабузництво моїх колись добрих знайомих.

Бути сміливішою

Якби могла щось змінити, я поїхала б раніше. Куди? Куди завгодно! У мене не було для цього жодних перепон. Треба було бути трішки сміливішою. У будь-якому разі, після 2011 року це треба було робити одразу. До цього періоду це, здається, була взагалі інша країна, інші люди. Принаймні, вони не оголювали так сильно всі свої страхи, і це не віддзеркалювалося на їхніх вчинках. Я все одно розуміла, що ніколи не впишуся у їхню домінантну нині радянську ментальність.

Анна Колісник

Фото Ірини Болести

 

 

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук

Один відгук

  1. Сергій
    Березень 16, 2019 о 19:49

    Мене цікавить, Марія знає про існування Вікіпедії. Заходимо на сторінку її мами Людмили Максакової (1940 р. народження), читаємо “батько – Олександр Волков”, Максимілиан Максаков – перший чоловік її бабусі, який помер в 1936 році. Тобто окрім прізвища, яке бабуся залишила собі від першого чоловіка Марію і Максимілиан нічого не пов’язує. Талановита співачка, але навіщо ця брехня…