1
Сенс Міжнародного жіночого дня не в тому, щоб звільнити жінку, наприклад, від кухонного рабства на один день, а в тому, щоб звільнити її назавжди. Від будь-якого рабства, залежності, страхів, стигм, стереотипів і пересторог.
Чернівецька письменниця та журналістка Оксана Драчковська пише про те, чому вона не відзначає «свято краси й жіночності».
Живий символ Восьмого березня колись явився мені на розі вулиць Головної та Шкільної в Чернівцях. Він був невисоким на зріст, худорлявим, одягненим, як 90 відсотків наших чоловіків – у чорно-сіре вбрання, в чорну спортивну шапочку, натягнуту нижче брів. Уся постать його була якоюсь скоцюрбленою, стиснутою у швидкій ході, і лише права рука неприродно виступала вперед. Видно було, що тій руці незвично не бути захованою в кишеню, і вона стражденно шукала більш-менш зручного положення. Причиною її страждань був затиснутий у кулаці червоний тюльпан у прозорому целофані. Чоловік пройшов повз мене, і від нього війнуло легким святковим духом: може, пляшка пива чи трішки горілки… Лише мить я бачила його обличчя, але встигла прочитати на ньому блаженне передчуття. Зараз він прийде додому, вручить своїй замученій жінці квітку, а вона, розчулена, посадить його за стіл і САМА наллє повну чарку сорокаградусного щастя. Як там у гурту «ТІК» співається? «Подарований тюльпанчик, залпом випитий стаканчик…?»
Мабуть, ви вже здогадалися, що «свято краси і жіночності» я не святкую. Ба більше: воно мене дратує, як і будь-яка підміна, ерзац, сурогат. При цьому проти краси й жіночності геть нічого не маю. Та навіть проти квітів-цукерок-парфумів нічого не маю. Але в усі інші дні, крім восьмого березня. Тому що сенс Міжнародного жіночого дня не в тому, щоб звільнити жінку, наприклад, від кухонного рабства на один день, а в тому, щоб звільнити її назавжди. Від будь-якого рабства, залежності, страхів, стигм, стереотипів і пересторог.
Часом чую від людей цілком собі притомних і навіть освічених, що, мовляв, проблема гендерної рівності сильно перебільшена в сучасному суспільстві. Принаймні, в більш-менш цивілізованих соціумах. І виборчі права жінки мають, і посад високих обіймають дедалі більше, і бізнес роблять нарівні з чоловіками, і ніхто їх не дискримінує за ознакою статі загалом… Може, всі ці твердження й слушні, однак хочу розповісти вам декілька надзвичайно прикметних історій. Вони не надто давно трапилися – за мого життя, а я не така вже й древня.
Мені було років вісім чи десять, коли мою рідну Глибоку сколихнув інцидент – зґвалтування. Хлопець і дівчина, вона неповнолітня, він трохи старший, начебто зустрічалися чи просто якась симпатія між ними була. І ось якось, одного дня, вона подає в міліцію заяву про зґвалтування. Головне, чого я тоді не знала, зате добре знаю тепер: сенсаційність і резонансність події полягала не в самому факті насильства, а в тому, що його було розголошено. Адже зґвалтування були тоді буденною практикою, але вкрай рідко про них заявляли. Чому? Бо це вважалося ганебним. Ні, не для ґвалтівника. Для жертви. Мої батьки, обговорюючи інцидент, насамперед висловили спільне здивування, що дівчина була такою непоступливою: можна ж було якось домовитися і не давати ходу справі. Він, кажуть, готовий був одружитися. Зрештою, гроші можна було взяти. А тепер хлопець пропав. Зруйноване життя… Звісно ж, було піддано критичному аналізу й сам факт зґвалтування, адже «вона сама до нього прийшла».
Я була дитиною, нічого ще не розуміла, але якесь внутрішнє чуття схиляло мене на бік тієї сміливої дівчини. Я і співчувала їй, і захоплювалася. Дуже хотіла побачити її. Чомусь уявляла, що в неї мають бути великі сині очі – холодні й відважні.
Минули роки. Я виросла і сама пережила два епізоди сексуального насильства, один із яких був абсолютно кримінальним зґвалтуванням. Однак не заявила про жоден. Не вистачило сміливості. Не забула розмову своїх батьків, хоч і мала в душі протест проти неї. Не забула, як мій учитель історії цитував нам просто на уроці народну мудрість: «Якщо сучка не схоче – кобель не скоче». Він любив пофілософствувати, а саме тоді громада знову обговорювала якийсь оприлюдений випадок зґвалтування.
І ось минає ще багато років. Журналістка Анастасія Мельниченко започатковує флешмоб «Я не боюся сказати», в межах якого жінки розповідають про власний досвід пережитого насильства. Щойно він набрав обертів, чимало відомих в Україні чоловіків – письменників, журналістів, блогерів – почали відверто висміювати акцію. Долучилися до критики й деякі жінки. Їхня позиція зводилася до того, що відвертість, мовляв, повинна мати межі.
А тепер трохи статистики. За даними МВС, в Україні щорічно здійснюється в середньому 1,4 зґвалтування на 100 тисяч населення, тоді як убивств та замахів на вбивство – у чотири рази більше. Натомість, наприклад, у США відбувається приблизно 92 випадки зґвалтувань на 100 тисяч населення, а вбивств і замахів на вбивство – 6 на 100 тисяч. Кожній притомній людині зрозуміло, яка статистика правдива. Певна річ, зґвалтувань завжди більше, адже, щоб наважитися на вбивство, людині треба подолати значно більше моральних та емоційних бар’єрів, ніж у випадку сексуального насильства. Ось якими є масштаби замовчування сексуальних злочинів у нашій країні. Злочинів, жертвами яких у 9-ти з 10-ти випадків є жінки.
Тепер епізод другий. Колись я попросила свого друга, який збирався до супермаркету, купити мені гігієнічні прокладки. Для мене то була якась елементарна необтяжлива річ: узяв із полички, поклав у кошик, поніс до каси… Натомість він зробив круглі перелякані очі і відповів:
– Ти що?! Я ніколи ТАКЕ не купую.
– Як?! – здивувалася тепер уже я. – Ти ж одружений. Невже ніколи не купував дружині прокладки?
– Ні, – відказав він сповненим гідності тоном. – Я навіть вдома їх ніколи не бачив. Моя дружина їх надійно ховає.
Тут знову повертаюся в шкільне дитинство. Якось завучка нашої школи доручила всім класним керівничкам (до цієї секретної місії залучили винятково жінок) провести виховну бесіду з усіма дівчатками середніх та старших класів. Приводом слугувала негідна поведінка якоїсь неохайної школярки, котра викинула в смітник нічим не прикритий, ні в що не загорнутий закривавлений гігієнічний засіб.
– Це ж можуть побачити хлопчики! – приповідала наша вчителька. – Або й чоловіки-вчителі!..
Мені тоді дуже хотілося спитати у вчительки, чи чоловіки не знають, що в дівчат і жінок бувають менструації. Але внутрішнє чуття підказувало, що краще такої розмови не починати, бо небо на землю впаде.
Цього року «Оскар» за найкращу короткометражну документальну стрічку отримав фільм іранської режисерки Райки Захтабчі «Менструація. Більше не вирок». Це знята в індійському селі розповідь про крайній вияв табуйованості проблеми. Однак у процесі сходження фільму до перемоги з’ясувалося, що сучасні цивілізовані соціуми недалеко втекли від таких сіл. Ось що написав у своєму анонімному бюлетені для голосування один із кіноакадеміків: «Я не маю наміру голосувати за цей фільм. Він добре зроблений, але в ньому йдеться про жінок та їхні менструації, і я не думаю, що хоч якийсь чоловік проголосує за цей фільм, тому що це справді ніяково».
І нарешті третій епізод. Це було на Центральному залізничному вокзалі Києва, в залі для пасажирів з дітьми. Якась молода мама (справді зовсім молода, навіть юна) годувала грудьми свою маленьку дитину. При цьому інша юна мама, поклавши свого малюка у візочок, закривала приятельку від сторонніх очей ковдрою. Мене ця сцена спершу розсмішила, а потім засмутила. Власне, вона цілком вписувалася в той дискурс, на який я неодноразово наштовхувалася в соцмережах і медіа. Виявляється, дуже багато людей в українському суспільстві вважають грудне годування у публічних місцях непристойним і неприйнятним.
А тепер повернемося до нашого «свята краси». Для кого воно? Про кого? Невже про жінок, які соромляться своєї власної природи і змушені її приховувати, бо так диктує суспільство? Ні, звичайно. Воно про прекрасних і майже безтілесних фей, котрі пурхають, як метелики, над квітами, ховають від чоловіків прокладки і какають трояндовими пелюстками. Саме такий образ оспівує це «свято жіночності». І дарма, що він не має нічого спільного з дійсністю, дарма, що ламає і нищить реальних жінок. Зате ж гарно як!
Зі святом, любі!
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
