0
«Шпальта» разом із чернівецькими патрульними стежила за порядком на вулицях міста.
Як нас забрала поліція
Щоразу, коли бачила екіпаж патрульних, хотіла й собі спробувати почергувати з поліціянтами. І це сталося.
Мене разом із фотографом забрала поліція. Із редакції нас привезли на вулицю Заводську, 22, де і розташоване Управління патрульної поліції.
20-кілограмовий бронежилет
Заходимо у відділення. Там поліціянтам видають зброю перед чергуванням. Раніше я такого ніколи не бачила. Ви, напевно, теж.
«Ось наші поліціянти – Віталій та Сергій. Сьогодні разом із ними ви буде патрулювати», – знайомить нас командир роти.
На нас надягають важкезні бронежилети й прищеплюють наліпку «преса». Йдемо з хлопцями отримувати драгер, веб-камеру, планшет та інші невід’ємні прилади для патрулювання. Бачу перед собою живу чергу з десятьох людей. Усі вони тут, аби отримати вогнепальну зброю. Зібравши інвентар, ми виходимо на вулицю.
Поки чекаємо наш Toyota Prius, одна з поліціанток розповідає, як звикала носити бронежилет.
«Вам пощастило, що у вас немає поясної системи. На початку роботи в мене від бронежилета та пояса кісточки були в синцях», – розповідає дівчина.
Але згодом я дізналася, що, крім бронежилетів другого класу, є ще важчі – четвертого. Вага одного такого – 20 кг, адже тільки він може захистити від кулеавтомату. Їх носять патрульні, які стоять на постах.
Запитую, скільки поліціянтам зазвичай надходить викликів під час нічної зміни.
«По-різному буває. Інколи випадають такі зміни, що немає вільних екіпажів. Усе залежить від дня. Інколи в ніч з середи на четвер більше викликів, ніж з п’ятниці на суботу. Вам буде цікаво», – каже командир роти.
На території управління вкотре відчиняються ворота, заїжджає патрульний автомобіль.
– Це наш, – коментує поліціянт.
Перед тим, як сісти у машину, патрульні перевіряють її на наявність усіх необхідних приборів. Усе на місці.
Вирушаємо. Одразу попереджаю поліціянтів, що з моїм «щастям» сьогодні буде багато викликів. Хлопці усміхаються та кажуть, що вони теж «дуже щасливі».
Сергій (далі С): – Тільки попередньої зміни у нас було 11 викликів.
Віталій та Сергій разом заступають на зміну вже шість місяців.
Віталій (далі В): – Я вже знаю, як діятиме Серій у тій чи іншій ситуації, а він знає, як я. Ми добре розуміємо один одного, знаємо послідовність дій.
Цієї зміни ми разом із поліціянтами стежитимемо за порядком у місті та околицях. Зміна розпочинається о 19:00 і завершується о 7:00.
Запитую, як звикнути до такого графіку.
В. – Спочатку було важко, це сильне навантаження на організм. Ми працюємо так: дві денних, дві нічних зміни. Між ними один день вихідний.
С. – Такий режим роботи інколи дуже стомлює.
В. – Ти виходиш у нічну зміну, не спиш усю ніч. Вдома спиш три-чотири години – і знову на зміну. Потім дві доби вдома. Після чого, о 5 ранку, встаєш і йдеш на денну зміну. Зараз уже звик, але спочатку було дуже важко. Організм не знав, чого від нього хочуть: це день чи ніч.
Нашу розмову перебиває сповіщення, що лунає на планшеті. «На вулиці Сагайдачного, 79 підозріла особа – чоловік у чорному одязі».
Сергій розповідає нам про подальші дії.
С. – Після того, як заявник телефонує на лінію «102», ми отримуємо на планшеті сповіщення про виклик. Натискаємо на екрані «Прийняти виклик», коли прибуваємо, підтверджуємо дію «Прибув». Проте ще необхідно зателефонувати до заявника та розпитати деталі.
За це взявся патрульний Віталій. Щоправда, слухавку ніхто не знімав, бо заявник вимкнув телефон. Та це не привід не виїжджати на виклик, пояснюють поліціянти. Патрульні зобов’язані приїхати й обстежити територію.
С. – До нас часто телефонують, подають хибні виклики, а потім не знімають слухавку. Хоча ми не можемо зв’язатися із заявником, але все треба з’ясувати. Буває, люди просто так жартують. Проте потім ці ж заявники отримують штраф – від 51 до 119 гривень.
На вулиці, де повідомили про підозрілу особу, нікого не було. Віталій пише рапорт: «Приїхав на вказану адресу, зв’язатися із заявником не вдалося, на території підозрілої особи немає».
В. – Це все швидко треба оформити, адже на планшет надходять інші виклики.
Якщо їх немає, то чоловіки патрулюють містом та стежать за правопорядком.
С. – Дуже часто кажуть: «А поліцейські тільки те й роблять, що катаються на автомобілях». Та ніхто з них не знає, що насправді все інакше. Якби вони цілу ніч патрулювали, лише тоді нас зрозуміли б. Дуже важко, коли ти хочеш спати, а не можеш, бо всю ніч патрулюєш.
150 кілометрів за зміну
Віталій працює тут від початку створення Патрульної поліції у Чернівцях – з 2016 року. А Сергій став поліціянтом 2017. Кажуть, що пішли в поліцію, бо вірять у краще майбутнє.
В. – Моїй дочці 5 років. Коли вона бачить, що їде патрульна машина, то починає кричати на всю вулицю: «Їде поліція». Зараз патрульних поважають діти, школярі (адже вони ще у щось вірять) і старші люди. А інші лише критикують.
На планшет надходить ще один виклик. «Колишній хлопець у стані алкогольного сп’яніння вдирається в квартиру дівчини».
Проїжджаємо вулицею Полєтаєва. Патрульні кажуть, що вже неодноразово тут були. Вони взагалі пам’ятають про кожен будинок і на який виклик туди приїжджали.
В. – Наприклад, у цьому будинку живе бабуся, їй 80 років. До неї часто через вікна залітають іншопланетяни, посипають пудрою, ґвалтують та їдуть.
Приїхали за вказаною адресою. Заходимо в під’їзд. Патрульні вмикають нагрудну боді-камеру.
– Не лячно заходити?
– Уже ні. На початку було трішки лячно.
На патрульних чекає жінка – вона й викликала поліцію. Розповідає, що колишній намагався виломати двері її квартири. Чоловіка на місці вже не було. Він злякався і втік, коли почув, що жінка викликає поліцію. Патрульні вислухали постраждалу, відтак розповіли, як діяти, якщо чоловік повернеться. Далі в базі даних вони подивилися, чи раніше чоловік притягувався до відповідальності.
Хлопці кажуть, що можуть відстежити кожного, тому поглянули, чи є щось на мене – даних про мене в базі не знайшли.
Вирушаємо далі. Запитую, скільки кілометрів за зміну вони проїжджають.
В. – Зазвичай це 150-160 км.
Дрогою розпитую поліціянтів про роботу, на фоні грає ритмічна музика. Це ще один спосіб боротьби зі сном.
Чоловіки кажуть, щоб не спати, за зміну випивають шість чашок кави.
В. – Можемо ще поприсідати, походити трішки, щоб прокинутися. Та коли постійно надходять виклики, спати не хочеться.
Поки немає викликів на лінію «102», поліціянти уважно спостерігають, чи водії не порушують ПДР. Чую звук сирени. Сергій помітив, що в автомобіля, який їде зустрічною смугою, не горить лампа лівої фари в режимі ближнього світла.
С. – Ліва фара визначає край проїзного транспортного засобу. Якщо вона не працює, рух у нічний час заборонений.
Після звукового сигналу автомобіль порушника зупиняється. Виходжу, на вулиці дуже вітряно. Поліціант відрекомендовується, повідомляє про порушення та просить показати посвідчення водія, страховий поліс та реєстраційний талон. Чоловік панікує. Розуміємо, що з документами не все гаразд.
Водій довго колупається у ладнику, але все ж показує документи. Виявляється, що у нього немає страхового полісу. Порушнику виносять постанову та штраф – 425 гривень.
– Мене завтра покажуть у телевізорі? – запитує чоловік.
– Запитуйте у преси, – відповідає поліціянт.
– Бо жінка моя думає, що я у Кам’янці-Подільському, – додає чоловік.
Порушника не відпускають – у патрульних виникла підозра, що водій може бути у стані алкогольного сп’яніння. Після ознайомлення з постановою чоловіка запрошують на вулицю Миколаївську, щоб засвідчити стан алкогольного сп’яніння.
– Ні, я додому поспішаю. Які підстави? – запитує водій.
– Я бачу у вас ознаки алкогольного сп’яніння. Ми могли б це зробити на місці, але драгер (яким вимірюють стан алкогольного сп’яніння) можна використовувати лише за температури до -7 градусів.
Їдемо до лікаря-нарколога. Тепер у патрульному автомобілі нас п’ятеро: двоє журналістів, двоє патрульних та водій.
Приїхали. Вночі будівля наркодиспансеру здається дещо химерною. Заходимо всередину. Водій проходить тест. З’ясувалося, що він тверезий.
До речі, впродовж нічного патрулювання ми двічі були на території диспансеру. Проте наступного разу кількість патрульних автомобілів тут збільшувалася.
Знову «по конях». Запитую у патрульних, чи можна їм виходити під час патрулювання з автомобіля. Віталій віджартовується та каже, що навіть у туалет не можна.
С. – Жарт. Ну як це не можна. Якщо хтось починає дрімати, то ми зупиняємося на заправці випити води та зробити декілька кіл навколо автомобіля. Ми ж живі люди. Знаю, всі думають, що ми роботи.
В. – У нас виклик – домашнє насильство. Напевно, чоловік напився і б’є свою сестру, маму або дружину.
Поліціянти змоделювали ситуацію. Насправді майже все так і відбувалося. Хлопця відпустили з в’язниці, він приїхав додому. От сім’я вирішила відсвяткувати повернення. Під час такого собі «бенкету» хлопець побив свою маму (яка була напідпитку) та сестру. Патрульні врегулювали ситуацію та пояснили подальші дії заявниці. Виклик опрацьований.
В. Бачите, дівчата, який у нас контингент. Це цікаві товариші.
Після декількох викликів переконуюся, аби бути поліціантом, необхідно мати стабільну психіку, бути психологом та мати хорошу фізичну форму. Запитую, чи вони погоджуються.
С. Так і є. Щоб іти в поліцію, необхідно мати сталеві нерви. Тому коли нас брали на роботу, ми проходили огляд невропатолога. Раз на місяць ми здаємо проміжкові тести. Нас ганяють дві години поспіль, і якщо є задишка, з твоїм фізичним станом щось не так. Тебе повторно відправляють на тест. До того часу, поки не здаси його. Також нас постійно оглядають лікарі. Навіть коли ми спілкуємося з людиною, то одразу знаємо, чого від неї очікувати. Найважче в нашій роботі, коли люди тебе не розуміють.
00:31. Робимо зупинку на заправці. Хлопці швидко п’ють каву, рушаємо далі. Продовжуємо говорити про роботу патрульних.
В. – Коли здаю зміну, то одразу забуваю про роботу і живу іншим життям, наприклад, сім’єю. Адже якщо думати про кожен виклик, не витримаєш.
– Чи працюють у патрульній поліції сімейні пари?
С. – Так, у нас на роботі дуже багато пар.
– Як ви ставитеся до такого?
В. – Негативно. Адже виходить, що ви і вдома, і на роботі разом. У вас лише одна тема для розмови – поліція.
Ми виїхали на патрулювання у п’ятницю, тому й викликів приходить багато. Всі відпочивають, п’ють алкоголь, адже завтра субота і можна довше поспати.
С. – Найбільше викликів завжди надходить із центру міста, а Гравітон-Бульвар – це майже одне й те саме. Там зазвичай виклики, пов’язані тільки з крадіжками.
Перед нами їде автомобіль. Віталій каже, що однозначно їде жінка.
В. – Вона везе додому, наприклад, чоловіка, тата. Той напився і боїться їхати п’яним за кермом. Так повільно вгору на цій ділянці дороги ніхто не їде – лише жінки.
Його здогадки були правдивими.
Біляк імив
Виклик: «У будинок намагалися проникнути». Віталій телефонує до заявника, той розповідає, що побачив, як шестеро людей проникли у його будинок. Він одразу розпізнав, що зловмисники вийшли з в’язниці. Вони залізли на другий поверх, а він забрав драбину, насварив їх, після чого порушники втекли.
Хлопці починають щось підозрювати, але нам про це не повідомляють. Прибуваємо на виклик, нас зустрічає чоловік літнього віку. Заходимо на подвір’я. На вулиці мороз.
– Бачите? Це їхні сліди, вони йшли мене вбивати, – каже чоловік.
– Просто так ішли вбивати?
– Та не просто! Вони сміялися, а я сказав, що зараз «мєнти» тебе заберуть. То вони почали стрибати з другого поверху. Двоє тут і четверо там, за хатою. А що? Вони мені кажуть, шо я біляк імив. Який біляк? Я вже тиждень не п’ю. Ви розумієте? Біляк! Та ж ти сусід.
Чоловік веде нас за будівлю та каже, що там багато слідів. Ми оглядаємо територію, але не бачимо там жодних слідів. Один із поліціянтів запитує:
– Пили 50 грамів?
– Та було трошки. Тільки 50! Вони почали стрибати. Хлопці, я врятувався дивом.
Сергій заспокоїв заявника та сказав, що ми будемо тут патрулювати.
– Головне в такій ситуації бути із заявником на одному рівні та формулювати речення його мовою.
Віталій пише рапорт і запитує, чи знаємо ми, яка головна зброя поліціанта.
– Пістолет?
– Ні, ручка. Адже 99% роботи ти пишеш пояснення, постанови та заяви.
В. – Ти можеш вирішити долю людини ручкою – з’ясовуєш, винна вона чи ні. І це залишається з нею на все життя.
– То вас бояться?
С. – Не знаю, чого нас боятися.
– А ненавидять?
В. – Думаю, що так. Адже немає такого, щоб поліція для когось завжди була хорошою. Я навіть приходив до своїх сусідів і казав, якщо не починять автомобіль, то випишу постанову. Наступного дня все було в нормі. Після того ми навіть друзями стали. Адже коли ти по-людськи говориш, то і вони з тобою. Так само і з нами.
Наступна зупинка. Хлопці вийшли на заправці та пригощають нас бутербродами. Кажемо, що не хочемо.
В. – Як? Ви не спробуєте бутерброд? Я їх аж дві хвилини готував.
Куштую. А й справді дуже смачно.
В. – А уявіть, якби його готував 10 хвилин, – жартує Сергій.
Втамувавши голод, продовжую «допитувати» хлопців. Цього разу про те, щоб хотіли змінити.
С. – Щоб змінили закон та надали більше прав поліціантам, ніж правопорушникам.
Проституція та наркотики
Патрульні розповідають, що потрапляли на одного й того ж заявника тричі. Зазвичай це люди в стані алкогольного та наркотичного сп’яніння.
С. – У нашому місті дуже багато наркоманів. Наркотичні речовини ховають між будинками, під кришкою телефона, у спіднє, під язик, за ременем та у маленьких внутрішніх кишенях. Здебільшого у тих місцях, де важко прощупати.
Якщо людина вживає наркотичні речовини, це одразу помітно. Тоді залишається лише знайти їх. Визначити таких людей дуже легко: у них розширені зіниці, інша реакція зіниць на світло та незвична поведінка.
Чи варто легалізувати проституцію в Україні?
В. – Думаю, що так. Ми туди не будемо ходити, адже у мене є сім’я, у Сергія – дівчина. Тоді зменшилася б кількість викликів, і порушників можна було б притягнути до кримінальної відповідальності. Плюс вони проходять медика та сплачують податок. І тоді стає менше викликів і постраждалих водночас.
Після такої веселої нічки ми з колегою засинаємо на ходу. О 4:30 поліціянти привозять нас додому.
Я миттєво заснула. А прокинувшись о 12:00, не розуміла, де я і що зі мною відбувається.
Не знаю, скільки часу тратять патрульні для того, аби звикнути до такого режиму й графіку роботи.
Ярослава Дерев’янко
Фото Ірини Болести
